Диво
Шрифт:
– Втече!
– закричав Какора.
– Правда?
– спитав князь, не дивлячись на Сивоока.
– Втечу, - чесно пообіцяв Сивоок.
– Тоді розв'язуйте його!
– звелів князь і відвернувся, так ніби втомився від розглядин такого незвичайного отрока, насправді ж, певно, й не бачив його, бо хіба ж можна будь-що побачити такими твердо-холодними очима?
Якби його тримали, якби пробували повалити на землю, він би боронився, кусався б, рвався щосили, але нічого того не сталося, просто старий чоловік з холодними очима звелів розв'язати, чиїсь руки вміло розплутали на ньому реміння. Какора, щоправда, штурхнув під бік, але відразу й відскочив, остерігаючись скорої здачі. Сивоок поворушив затеклими руками, ступив туди й сюди - був вільний, образливо вільний, втікати не хотілося, бо не мав куди та й не було причини для втечі.
Тепер його ніхто не чіпав, бо якось усі довідалися, що він був перед князевими очима і князь повелів залічити його до своїх воїв. Сивоок міг штовхатися серед усіх, міг кудись бігти, як усі, міг щось там тягти, з кимось їсти, пити. Але він мав свій клопіт, кинувся до будинку Звенислави - там усе палало, став шукати Ягоду, побіг до того місця, де стояла його хижа, - і скрізь вогонь, вогонь, вогонь.
Пошарпаний, потовчений, закіптюжений, Сивоок тицявся то в одну пожежу, то в другу, когось рятував, а там хтось рятував його, бо здуру згорів би, зрозпаченим тим, що не знаходить ні Ягоди, ні Звенислави, не міг до пуття збагнути всього, що чув, а чув безліч страшних розповідей, уриваних звідомлень, билиць і небилиць; і так кінчився день і проминула ніч, а в Радогості ще палало, й дим розповзався на довколишні пущі, і вже повзли нові чутки про те, як учора згоріла в капищі Звенислава і, може, ще дехто, і як воЇ й дружина погнали увечері всіх радогощан до Яворового озера, щоб вони прийняли там хрест, і як привезені князем з собою київські 6 грецькі священики зайшли під явори і наготували хрести й сосуди з свяченою водою і кропила, а люди не хотіли йти в воду, і був лемент, і крик, і розпач, а потім з Яворового озера здійнялися руки могутні й шорсткі, як засохле явориння, що сотні літ стояло в водах, і вхопили священиків, а за ними 6 декотрих дружинників і так з усім, що ті мали з собою: з хрестами, кропильницями, зброєю, - втягли їх у озеро, і вода навіки зімкнулися над ними, і жах запанував там, усі кинулися врозтіч, аж поки довідався про все князь і повелів поставити нових священиків і сам приїхав на берег озера, щоб простежити за хрещенням непокірних радогощан, а як треба буде то й стати на прю з їхніми старими богами. Однак боги, видно, вдовольнилися першою пожертвою, яку собі обрали, і вже нічого більше не відбулося страшного, і вранці князь повелів гасити пожежі і ставити на місці Звеии-славиногокапища дерев'яну церкву.
Не шкодовано ні сили, ні часу, аби тільки церква була, як стала, а стала вона стрілчасто на пагорбі, гостра і гола, як і хрест, що над нею.
І знов, укотре вже, мав дивитися Сивоок на той хрест, що забрав у нього найдорожче.
1941 Рік. Осінь. Київ
Цибульо, кинь дурити голову!
П. Пікассо
З гестапо прийшли згодом; дали професорові Отаві передихнути після концтабору два дні, а може, навпаки, наганяли страху, бо однаково ж він мав ринести з того табору найбільший ляк перед таємничим гестапо, якого жахалися бЬльше, ніж стрілянини в ярах, бо там просто вбивали, а в гестапо, як розповідали, людей довго й жорстоко мучили, щоб потім покінчити з ними в якийсь особливо вишуканий і катівський спосіб, отож вони не квапилися, однаково професорові Отаві нікуди було податися, кожен його порух був простежений, будинок надійно охоронявся не з огляду на перебування в ньому Гордія Отави, а з інших причин, але вже раз сюди втрапив і радянський професор, то мав там сидіти доти, доки прийдуть за ним звідти, звідки мають прийти, а тим часом хай він сидить, трохи оклигує після сирецьких розкошів і проймається переляком до шпіку кісток. Отож, певне, з таких високих міркувань гестапівці й не квапилися і прийшли не перші, навіть професор Шнурре не став непокоїти Гордія Отаву в перші два дні його перебування у власнім помешканні, бо хотілося йому показатися не як штурмбанфюрерові, з чим він завжди встиг би, а передовсім - як професорові Адальберту Шнурре, давньому опоненту професора Отави, до деякої міри колезі е цетера, е цетера. І ото поки в гестапо функціонер, який мав на оці Гордія Отаву вже з тої миті, як його виведено за колючий дріт (точніше, з-за колючого дроту) Сиренького концтабору, готував ще тільки бланк для повістки, що її мав виписати й послати через озброєного автоматом мотоцикліста, одягненого в чорний цератовий плащ, який лиснів од дощу й твердо гримів од кожного поруху, - мертвий звук приреченості, підкреслюваний ще самою постаттю мотоцикліста, незугарне кострубатою і зловісною, - так ото, випереджаючи всіх: і Адальберта Шнурре з його залишками професорської делікатності, і гестапівського функціонера з його теорією неквапливого страху, і чорного мотоцикліста, в плащі з мертвим шерехом, - до помешкання професора Гордія Отави прибився зовсім нежданий чоловік.
Власне, й не прибився, а прийшов цілком усвідомлено, вибравши заздалегідь професорову адресу, навіть знаючи, що Отава не евакуювався в тил, ще більше відаючи навіть про те, що Отаву випущено з концтабору, отже, професор стояв перед лицем остаточності, мав в одній руці життя, а в другій смерть, а якщо точніше, то в обох у нього була вже смерть, і тільки чудом він скинув її і опинився серед живих, а живий думає про живе. Керуючись цим твердим принципом, і відшукав його неголений чоловічок, у старому шкіряному пальті з піднятими плечима, видно, добряче випханими ватою або, ще чимось, що належиться в кравців, у підбейканих штанях, які лишали досить проміжку над затоптаними в багнюці черевиками для того, щоб охочі могли помилуватися дірками в шкарпетках у чоловіка, а вже заодно й немитими його п'ятами.
Перша його розмова відбулася з бабою Галею, але розмова та велася на такі дивні й заплутані теми, що баба Галя нічого не второпала, тільки висловила здогад, що гість, мабуть, прийшов до самого професора, а не до неї, бо вона все-таки хоч і живе тут довше, аніж сам професор, але завжди була й нині є просто бабою Галею, а професор - то таки професор, до того ж у неї на кухні сидить кума з Літок, а до Літок тепер спробуй доберися, кумі не можна затримуватися тут довго, вона привозила молоко тим супостатам, що живуть нижче поверхом, тільки тому її й пропускають до Києва і в цей дім, - чума на них усіх! Професора ж вона зараз погукає, та ось він і сам іде.
– Ви до мене?
– спитав Гордій Отава, що почув чоловічий голос і трохи вагався, чи виходити йому, а потім все ж вирішив, що ліпше піти й подивитися.
– Саме до вас, пане професоре, - схилив нестрижену голову незнайомий. Картуза свого він тримав у руці, то був типовий передвійськовий винахід наших кравців: щось наполовину військове, наполовину міліціонерське, наполовину жокейське, але його охоче носили, надто ж ті, хто велику вагу надавав одягові, сподіваючись з його поміччю надолужити все те, чого не стачало в характері: насамперед чоловічої твердості й мужності. Мабуть, прихідько теж почував себе певніше в своєму картузі, але в чужій квартирі годилося його знімати, а тут ще перед тобою сам господар, сам професор Отава.
– Добридень, пане професор, - ще додав незнайомий майже улесливо і мовби урочисто, від чого Отаві вже й зовсім стало смішно, він чмихнув, як бувало на лекціях, коли студент відповідав йому якусь дурницю, сказав:
– На жаль, з мене жодний пан, а заодно й професор. Просто - один з громадян, що лишився на окупованій території.
Чоловік подивився на Отаву вкрай приголомшено. Видно, в його завдання не входило вступати в термінологічні суперечки з професором, до того ж він витратив марно свій час на розмову з бабою Галею, тому прихідець вирішив одразу брати бика за роги.
– Маєте порцеляну на продаж?
– спитав він, озираючись, хоч, звичайно ж, нікого, крім них, тут не було і ніхто не міг tx почути.
Але деякі жести діють, як епідемія. Гордій Отава й собі озирнувся, ще пильніше глянув на незнайомого, ступнув до нього ближче і тихо, гамуючи іронію, яка могла тут бути доречною, а могла й не бути, поспитав:
– Це що - пароль?
Тоді чоловік злякався вже по-справжньому, відскочив од професора, миттю спітнів, розстебнув верхній гудзик шкіряного пальта, показуючи брудний, скручений у вірьовку комір сорочки і, тримаючись пальцями за горло, погладжуючи собі шию, так ніби хотів виштовхнути з себе слова, промовив:
– Я до вас з серйозною пропозицією. Якщо маєте порцеляну або срібло, гобелени бельгійські також… хутра йдуть поза вим… Але це так, головне ж для мене порцеляна… Тут я, - він вробив рукою з картузом театральний жест, - тут уже, будь ласка… Веджвуд, Копенгаген, Мейсен, Херенде… Можна й нашу… Гарднера, Кузнецова… Ви не чули?
– він нахилився до професора.
– Вони вже вивезли всю порцеляну з нашого музею… Колекцію графині Браніцької… Казка! І все - в невідомому напрямку!
– На жаль, - сказав професор Отава, - я не торгую порцеляною і, здається, навіть не маю… Тільки ікони…
– Ікониі - сплеснув рукатди чоловік.
– Староруські ікони! Чотирнадцятий вік! Сімнадцятий вік! Чув! Єй-богу, чув.
– Одинадцятий, - сказав Отава, - одинадцятий, на кипарисових дошках. Вас це вдовольняє? А тепер - забирайтеся геть!
– Ікони вони теж вивезли з музею. Ціла кімната ікон. Колосальне багатство! І теж - у невідомому напрямку. Але якщо ви…
– Геть!
– повторив Отава і пішов на незнайомого.
– Послухайте, пане професор, - задкуючи, зашепотів той, - ви ще не ознайомилися… Вам потрібна ділова людина… В місті брак ділових людей… На Володимирській відкрився антикварний магазин Коваленка… Ви, звичайно, ще не чули…