Диво
Шрифт:
– Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та віддав його мені.
– В нього таке черево, що й наштрикнутися може!
– засміялася Ягода.
– Завтра вирушаємо, - не знати для чого бовкнув Сивоок.
Ягода мовчала.
– Вдосвіта, - додав він ще.
Ягода мовчала.
– Бо далеко до Києва.
Ягода не мовила нічого,
– А дорога тяжка.
– То їдь собі, чого розбалакався, - недбало сказала вона зміненим голосом.
– Переночуємо та й гайда, - словами Какори сказав Сивоок.
– Ночуйте, - вже й зовсім холодно промовила Ягода, - напнете собі буду на торгу та й спіть. Тепло.
Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустріч меча, рукояттю наперед, аж купець відстугійв від подиву.
– Не боїшся?
– прохрипів.
– Чого б мав боятися?
– Ну-ну, - зітхнув Какора. Але як тільки усунув меча в піхви, відразу ожив і загорланив: - Гей-гоп! Теплу жону обійму!
Наставив руки оберемком, пішов на Ягоду, вона вивернулася з обіймів, пустилась бігти.
– Ходімо тепер до Звенислави!
– гукала до них.
– Веліла, щоб привела вас до неї!
– Зрештою купець повинен бути купцем, а жінка жінкою, - пробурмотів Какора, потім забачив Сивоока, додав: - А молокосос - молокососом.
…У Звенислави двір був обсаджений квітами. Нічого, окрім квітів. Барви можливі й неможливі. Тут були квітки навіть чорні, не було тільки зелених; та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. І хата в Звенислави теж була вся в квіткових барвах, знадвору й зсередини, і так нагадало те все Сивоокові діда Родима, що йому навіть закортіло спитати стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся.
– Любо мені серед цього, - повів рукою, і стара всміхнулася, бо рідко траплялися їй такі вразливі на красу душі.
– Гарний город, - докинув своє Какора, - але люд вельми дивний.
– Чому так?
– запитала Звенислава, припрошуючи гостей сідати до столу, на якому вже були потрави й густі напої в глиняних, веселкове помальованих збанах.
– А не міняють нічого!
– Не хочуть, видно.
– Чому ж не хочуть?
– Бо не вірять.
– Купець - гость. Йому скрізь вірять.
– Та не в нас. Тут довірливих не позосталося. Всі пішли й не вернулися.
Вдруге чув сьогодні це Сивоок і ніяк не міг збагнути, що б то значило.
– Бога вам треба нового, - поважно мовив Какора, -християнський бог всі серця схиляє в довірі.
– Маємо своїх богів. Од предків дісталися нам боги, інших не бажаємо.
– Християнського бога славить цілий світ, - потягуючи смачне питво, послане, далебі, не християнським богом, просторікував Какора, - луна розходиться між морями й лісами. А ви сидите в своєму городі й не рипаєтесь.
– А що нам?
– Багатства нового б набули.
– Маємо свого досить.
– Срібла-золота, дорогих паволок, сосудів.
– Маємо все: ліси й води, золото й срібло, хліб і м'ясо, рибу й мед, повітря здорове, земля родюча, ліс медоплинний, води прозорі, жони гарні, мужі вмілі, коні швидкі, корови молочні, вівці вовнисті. Чого нам ще?
– Ну, «чого», - запихаючись копченим вугрем, казав Какора, - людина повинна бути людиною, як купець купцем.
– От і лишайся, а ми теж лишимося самі собою.
– Звенислава кивала служебкам, одягненим у білі довгі сорочки, щоб підкладали гостям, підливали їм, сама не доторкувалася ні до їжі, ні до питва. На Ягоду, яка майнула по хаті, зиркнула так суворо, що та мерщій зникла.
– У християнського бога храми вельми красні, - невпопад бовкнув Сивоок, у якого аж мінилося в очах від барв, і, мабуть, уперше в житті самому захотілося почаклувати з красками ї витворити таке, що й сам не знав що.
– Не знаю, які храми, бо й у наших богів житло незгірше, - сказала спокійно Звенислава, - а тільки відаю, що тому богові першою вклонилася баба нинішнього князя Київського, а жінка була підступна й неправа. Бо як прийшли до неї посли з нашої Деревлянської землі та поспитали, чи не піде вона за князя нашого Мала, то не відмовила вона чесно, а обсипала їх хитрощами, мовляв, люба мені ваша річ, мужа мого мені вже не воскресити, та хочу вас завтра перед людьми своїми поштувати, а сьогодні вертайтеся в лодью свою, і ляжте в лодьї, й величайтеся, а як вранці пошлю по вас, то скажіть: «Не поїдемо ні на конях, ні на возах, ні піші не підемо, несіть нас у лодьї». І так і сталося, і понесли їх у лодьї в княгинин двір і вкинули разом з лодьєю в глибоку яму, яку викопали за повелінням княгині. А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою і поспитала: «Чи добра вам честь?» А потім звеліла засипати дерев-лянських послів землею.
– Бо вбили деревляни її князя, - сказав Какора.
– Хай би не йшов у нашу землю.
– Подать збирав.
– А чому мали йому платити?
– Бо князь Київський.
– То й хай живе в Києві і харчується тим, що має.
– Мало йому. Земля велика.
– А мало, то хай попросить, а не бере силою.
– Князь ніколи не просить - він бере.
– Бере, то його теж візьмуть.
– Не всидите довго так, - купець майже погрожував.
– . Давно сидимо й міцно. І ніхто не знає, де сидимо.
– А от же я знайшов.
.-Може, знайшов, а може, й ні, - Звенислава ледь всміхнулася кутиком уст.
– Повернуся до Києва - розповім.
– Може, повернешся, а може, й ні, - знов загадково промовила Звенислава.
– А що?
– Та нічого, Не випустимо тебе - будеш з нами. Город наш Радогость зветься. Живіть собі. Жон вам дамо. Хліб і м'ясо. Мед.
– Ні, ні, - Какора забув і про їдво, підвівся, нависав над Звениславою своєю м'ясистою тушею, - може, ще в жертву мене своїм богам принесеш? Го-го! Какора не 'акий! Какорі ніхто не може веліти! Какора вільний християнин! А може, за мною ціла дружина йде? Га?
– Хочеш - то їдь. Не боїмося, - спокійно сказала Звенислава..- Поїдемо! Го-го! Гайда, Сивооче! Дякуймо за хліб-сіль.
В словах Звенислави пролунало стільки несподіваної зловісності, що й Сивоок, забувши про свої незгоди з Какорою, забувши про зачарованість барвистістю Звениславиної оселі, забувши геть про Ягоду, яка більше не появлялася, слухняно підвівся, мовчки хитнув головою в подяці господині, пішов до дверей слідом за своїм хоч випадковим, а все ж хазяїном. Їх ніхто не затримував.