Диво
Шрифт:
– Вървете, вървете, люди божи!
Та хоч як поспішали, однаково запізнилися, щоб стати бодай чимось у помочі захисникам Клідіону, а з монастиря вибралися завчасно, а то й зовсім надаремно, бо, не відаючи, йшли назустріч власній загибелі.
Бо вже вершив у долині Струмешниці свою дику помсту Василій Другий, і вже перші сотні сліпих ударилися в розпуці в рідні гори, і згодом кільканадцятеро вцілілих чудом добереться до глухої обителі Святих архангелів, і отець Гаврило прийме їх на місце блудних своїх синів, що втекли в невідомість, і через багато літ пролине чутка про дивний монастир у непрохідних горах, монастир сліпих іноків, але не про те мова.
Василеве послав до Царграда гінців з вістю про перемогу над болгарами, а за ними спорядив ще нових гінців з новелою до брата Костянтина і до жителів Константинополя, що починалася так: «Наша царственість Василій Другий, імператор ромеїв, брат імператора Константина, всім, хто прочитає або вислухає цю новелу, шлю наше повітання…»
Далі василевс повідомляв, що на відзнаку своєї великої перемоги він посилає жителям царственого града тисячу полонених варварів, які повинні бути осліплені другого дня по тому, як приведені будуть до столиці, на Амастріанському форумі, згідно зі звичаями, а також з «Книгою церемоній» імператора Константина Багрянородного, і хай це буде найбільшим тріумфом для жителів царственого града і вдячністю для доблесті війська, що адобуло для Візантії жадану перемогу, освячену богом.
Так п'ятнадцята тисяча полонених болгар, полишивши чотирнадцять тисяч своїх товаришів на осліплення в долині Струмешниці, вирушила в далекий похід, в кінці якого чекала їх нелюдська покара, але про те ніхто з них не знав, а хто й здогадувався, то відганяв од себе лихі думки, бо людині завжди хочеться сподіватися ліпшого і не вірить вона в смерть навіть тоді, коли стоїть у ямі або під зашморгом шибениці.
Начальником ромейської тагми, що вела полонених до Царграда, поставлено Сірійця Коміскорта, чоловіка дрібного тілом і душею, лихого вдачею і заздрісного до всього на світі. У походах він вершив роль наглядача стратигового намету, в битвах ніколи прямої участі не брав, отож не брав ніколи й здобичі, а тільки лічив та ділив уже здобуте, ковтаючи слину на чуже і задихаючись од злості й заздрощів. Маленьке сухе його личко обросло до самих очей і до невисокого лоба цупким колючим волоссям, з-під того волосся видобувався так само колючий голос, і якби можна було вилущити з Коміскорта душу, то й душа його неодмінно мала бути колючою, мов їжак або ж отой залізний трибол, що його кидають під копита кінноті, щоб ранити коней.
Коміскорт вельми пишався своїм дорученням, яке йшло од самого василевса, він затямив собі тільки одне: до столиці треба привести рівно тисячу болгар - ні більше ні менще. Тому головне його заняття впродовж усієї путі полягало на безперервній лічбі полонених, їх перераховували вранці й удень, увечері й уночі, перед тим, як допустити до струмка, щоб напилися води, і після того пильнувати болгар, власне, було зовсім неважко, бо на кожного полоненого припадав озброєний воїн, кожен ромей, лягаючи спати, прив'язував болгарина до себе ремінням, яке всі візантійці завбачливо брали з собою, ще вирушаючи на війну, бо завжди сподівалися захопити собі невільників так само, як набити повну шкіряну торбу коштовними речами, реміняччя у ромеїв було міцне-преміцне, вміло розставлені охоронці ніколи не спали, Сірійцеві Коміскортові, здавалося, не слід би й турбуватися за цілість своїх бранців, а більше дбати за те, щоб якомога швидше, коротшими шляхами видобутися десь до Пловдива чи Адріанополя, а там уже й до Царграда, де вже готувалося все для велелюдних торжеств, для небаченого тріумфу візантійської зброї.
Але чи то багато було тяжкопоранених серед полонених, чи занадто жорстоко поводилася охорона з бранцями, але незабаром Коміскортові доповіли, що до тисячі не вистачає кільканадцять чоловік.
– Де поділися?
– проскрипів Сірієць.
Йому перелічено, де і як, від яких ран хто сконав, кого добито, бо неспроможен був пересуватися. Ну, так. Але ще за кілька днів виявилася нестача трьох полонених, що зникли невідь-куди і як. «Втекли!» - пінився Коміскорт, хоч сам не вірив, що будь-хто міг утекти з-під такого пильного стереження. Адже подумати тільки: один на одного! Всі полонені зв'язані. Голодні й виснажені до краю. Окрім того, не мають куди втікати, бо скрізь - ромейська сила. Болгарії вже нема. І все-таки втекли. Спершу двоє, там троє, згодом ще один. Виходило, що чоловік може втекти звідусіль. Тисяча вся не може, але три-чотири завжди знайдуть спосіб визволитися.
Коміскорт зібрав своїх пентеконтархів, лохагів і декархів і коротко звелів:
– Тисяча не може порушуватися. Добирати до тисячі перших болгар, які попадуться під руку. Важливе число. Більше нічого.
Він ошкірився, зуби в нього теж були гострі, як у рисі.
І ще того дня Сивоокова дружина зіткнулася з сумним походом. Іноки пробиралися не самим шляхом, а трохи осторонь і, певно б, поминули полонених, але один з іноків нюхливо повів лицем навпроти вітру і сказав:
– Миризмата н-а човека отдалеко се усеща…
А за якийсь час вони й справді побачили внизу, на одному з закрутів великого царградського шляху, важку хмару куряви, що повільно просувалася їм навстріч.
– Піду погляну!
– рвонувся туди Сивоок.
– Ще те убият, - спробував притримати його Тале.
– Не так воно просто - мене вбити!
– засміявся Сивоок, виважуючи пудову сучкувату палицю, якою міг би звалити коня.
Але йому не довелося йти на розглядини, бо передня візантійська сторожа, яка вже мала наказ подавати знак, як тільки помітить бодай одного заблуканого болгарина, зауважила монахів, і на гору подерлося звідусюди з сотню запеклих ловців на людей. Недосвідчені й простодушні іноки не дуже прислухалися до тривожних покриків Сивоокових, збитою, безладною купою вони кинулися в один бік, потрюхикали вниз, сподіваючись, що той, хто біжить униз, завжди набере більшого розгону, щоб проскочити повз того, що дереться вгору, але вийшло так, що візантійці опинилися і над ними, і з одного боку, й з другого, а внизу вже підтягалася на шлях уся Сірійцева тисяча, з якою годі було й думати змагатися; місцевість нагадувала величезний сірий полумисок, ніде сховатися, нікуди втекти, скрізь тебе видно, людина серед голого, мертвого каміння, мов муха на мисці, але муха може хоч злетіти. А що може людина? Не було ради, бідні іноки заметалися в безвиході, вони забули й про свою якусь там зброю, і про свою силу, тільки Сивоок мужньо вдарився на ромеїв, сподіваючись пробитись, і таки звалив кількох, і вже здалося йому, що втече й од ромеїв, од яких ще не доводилося йому втікати; але тут набігло відразу кілька десятків розізлених, заслинених бороданів, Сивоока вправно перечепили ремінним зашморгом, він упав, а зверху навалилася ціла купа задиханих, спітнілих, диких од ненависті людей. Його скрутили реміняччям, звели на ноги, він легко розтурив самими плечима всіх, як тільки став на ноги, тоді візантійці прихитрилися прив'язати його до двох довгих дубців і так повели вниз, мов лютого, страшного в своїй силі звіра.
Першу здобич треба було показати самому Коміскорту, той сидів верхи на коні, на голові, хоч нестерпно пекло сонце, мав залізний золочений шолом з білою гривою, і ото тільки й було на ньому білого, а решта чорне, їжакувате, відворотне.
– На коліна!
– гукнув Сивоокові хтось із ромеїв, що знав по-болгарському, і чорний їздець ошкірив гострі, білі аж до синяви зуби, вдоволений швидким виконанням свого веління, а Сивоок тільки глянув на нього - і відвернув голову, і побачив, що ведуть до нього так само скручених реміняччям його товаришів, нещасних іноків, у високих клобурцях, у вовняних і полотняних подертих дрехах, нещасних і упосліджених, і тоді він знову сміливо поглянув на чорного колючого вершника а мовив:
– Аз падам на колена само пред бога!
– Він не болгарин, він не болгарин!- закричали іноки, добігаючи до Сивоока, сподіваючись визволити бодай свого руського побратима, але Сивоок-Божидар, злякавшись раптом, що ромеї послухають іноків і відпустять його, гордо підвів голову й гукнув:
– Чому б то я не мав бути болгарином! Болгарин єсьм! Болгарин!
1965 Рік. Весна. Київ
Ще один такий день, і буде вальми погано.
П. Пікассо
Цього року в Києві було відкрито виставку московських художників. Відкривалася вона у Республіканському виставочному павільйоні, який ще кілька років тому був гаражем, а до революції, здається, слугував як каретний сарай для Інституту благородних дівиць; потім якийсь розумний чоловік здогадався, що в такому місці все ж таки гріх держати гараж, машин.і звідти вивели, прийшли проектувальники і всі, хто там потрібен, а після них будівельники довго щось там мудрували, доліпили до колишнього гаража якийсь фронтончик, якісь навіть колони, що вже й геть було смішно, але всередині вийшло дуже гарно приміщення з скляною покрівлею, з просторими залами, і вже тепер усі й забули, що тут колись було, зате всі знають, де виставочний павільйон, і там частенько бувають речі досить цікаві.