Диво
Шрифт:
Ось останнє, що він приніс до своєї самотньої батьківської квартири. Історія мистецтв Антоніна Матейчика. Німецькою мовою. Прекрасне видання, пречудові ілюстрації. Звісно, є й про нашу Софію: «Під час князювання Ярослава Мудрого в центрі нових міських кварталів Києва споруджується собор св. Софії (1037) з умілим застосуванням часткових бароккових форм. Софійський собор засвідчує нам, що руська церковна архітектура вже з самого початку відрізняється від візантійської». Отак. «Часткове застосування бароккових форм». Тобто київські майстри застосовували барокко вже тоді, коли його ще не було на світі, за кілька століть до появлення цього стилю? Чудасія? Обмовка? Термінологічний дивогляд? Звичайно, можна прочитати на лекції таку цитату й потім сорок хвилин кепкувати з автора. Але можна й інакше. Просто не зміг автор знайти відповідного слова для окреслення зробленого нашими майстрами. Таке було нове, незвичне для цілої Європи, так випереджало час, що аж через кількасот років з'явилося слово, але його стосували тоді вже десь до іншого; Софійський собор опинився на узбіччях мистецьких шляхів, про нього згадали й здивувалися. Бо виявилося, що ще на початку одинадцятого століття в Києві невідомі митці знали таке, що й не снилося Європі, знали барокко!
Поки Отава сидів І роздумував над сторінкою з «Історії» Матейчика, рука йому машинально виводила на чистому аркуші якісь літери. Зачудовано глянув на те, що писав. Тая 3икова… Зиковатая… Зиковатая… Ага, художниця, що виставила той розкричаний і дуже недовершений етюд. Прізвище знайоме. Десь чув. Ну, звичайно, Зикова - є така співачка. Яке йому діло до співачок, йому, старому парубку? Але справа не в прізвищі? А в чому ж?
А рука й далі виводила, групуючи слова в химерні комбінації:
Тая Зикова.
Т. Аязикова.
Таязик Ова (щось екзотичне, мов Іма Сумак або що).
Т а язи ко в А. (Чоловік? Справді, якийсь чоловік маскується під жінку, щоб кинути шмат голої правди?)
Та Язикова (тобто та, що показує язика. Що таке. мистецтво? Це показування язика комусь? Як колись Феофан Грек. А кому показував язика Толстой?)
А потім рука записала, мов перо сейсмографа при однакових коливаннях земної поверхні: Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая… Прізвище згубилося; та й не грало тенер ролі жодне прізвище, важило саме ім'я - Тая. Адже та Тая з приморського міста, з холодної приморської ночі теж була художниця? І гора чистих полотен у неї в кімнаті. І сльози розпачу. Бо не могла серед курортних красивостей покласти бодай мазок на свої заготовлені холстини. Справді, не могла, якщо вона така. Але звідки він знає, що це її робота? Чорти його бери, на те ж він іконограф, іконолог і як там завгодно! Зіставивши всі факти… Які факти? Просто чомусь здригається рука і без кінця вимальовує те саме. Відкинув один аркуш, взяв другий, знов те саме, знов: Тая, Тая, Тая… Відчуваючи, що збожеволіє, якщо не вигадає чогось, щоб припинити це безглузде писання, подзвонив до товариша, з яким часто грали в шахи: «Є два - Є чотири».
– «Голубчику, - зітхнув той, - у дружини сердечний приступ. Викликав оце швидку допомогу, жду».
– «А що роблять ті двісті мільйонів, які не мають телефону?» - не зовсім доречно спитав Отава. «Вони обходяться без швидкої допомоги так, як ти обходишся без дружини», - відповів йому товариш. «Ти не був на виставці?» - спитав його Борис. «На якій?» - «На художній».
– «Ти ж знаєш, що я відвідую лише виставки товарів народного споживання, бо я єсть народ», - засміявся товариш. «Даруй за турботи», - сказав Отава. «А може, ти прийшов би до мене?
– запропонував товариш.
– Воно, правда, в твоїх професорських хоромах в шахматишки краще гуляти, але й у моїй короткометражні нічого. Жінка засне після уколу, а ми зачинимося собі на кухні і так потихеньку, не стукаючи фігурами… То як? А вже настукаємося іншим разом, коли зберемося в тебе. Прийдеш?» - «Мабуть, прийду», - сказав Отава, якому нікуди було подітися з своїм божевільним бажанням до ранку писати одне-єдине слово: Тая, Тая, Тая…
А вранці треба було на лекції. Щось там казав студентам, без запалу, без пристрасті, звичайнісінька академічна лекція. Бо й справді: Софія нікуди не втече, стояла дев'ятсот років, ще стоятиме, можна про неї багато мовити, можна й мало, а можна прожити день і без неї… Його батько віддав вивченню цієї святині все життя, власне, й загинув заради Софії, але хто б же то порівнявся професорові Гордієві Отаві у високостях його духу? А він тільки син. Сини йдуть або ж далі за батьків, або й нікуди не йдуть, всяко буває… Але дорівнятися? Ні, ні…
Після дванадцяти він майже побіг до виставочного павільйону. Так ніби міг відчитати на тому незграбному етюдику все, чим мучився цілу ніч.
Прожогом ускочив до залу, в якому вчора мало не прогавив дивного етюдика, глянув у той куток, знову як і вчора, наткнувся поглядом на тісно зоунуті спини, рішуче попростував туди, брутально вдерся поміж тих, що стояли, розхилив їх, розштовхав, вискочив наперед усіх і… Радо б відступив назад і втік світ за очі, але позаду тепер стояли тісно ті, кого він тільки-но розворушив, стояли мовчки, осудливо, той осуд адресовано було лише йому самому, він сам себе приніс у жертву, а їм, видно, конче потрібна була жертва, вони ждали її, отак стоячи й закриваючи цей куток виставочного залу, куток, де вчора висів маленький, галасливий своєю оголеною правдою етюдик, а сьогодні не висіло нічого, тобто величезна ляпанина з монтажниками так само займала всю стіну вгорі, але внизу, де вчора крізь недбало накидані мазки злякано споглядало дівча в довгій нічній сорочці, сьогодні було пусте місце. Як у приказці: кружало - де лежало. Спантеличений Отава дурнувато всміхнувся і справді не знайшов нічого ліпшого, як уголос повторити приказку:
«Кружало - де лежало…»
І тільки потому побачив людей, що стояли півколом, замикаючи його в цьому просторі, і впізнав одразу двох, яких уже знав, і знов у нього було бажання втекти звідси світ за очі, але знову змушений був тільки переступити з ноги на ногу і вже зовсім дурнуватим голосом промовив:
– Здрастуйте, Таю, а я й не…
Бо там стояла вона і дивилася на Отаву своїми різнобарвними очима і в найдальших глибинах тих незвичайних очей витекрювався лиховісний посміх.
– Це ви?
– сказала вона голосом, що не віщував нічого доброго.
– Ах, я й забула, що ви тут головний, спец… знавець, - навмисне поставила наголос на «а», щоб показати, що вжила обрубане слово, - прийшли пересвідчитися, чи виконано ваші рекомендації? Що ж, можете…
– Я не знав, - знову повторив Отава, ще більше розгублюючись від присутності Таї і від того, що етюд належав їй, і від того, що хтось звелів прибрати етюд, аби не дратував відвідувачів своєю жорстокою правдою, і ще від присутності тут чужих, невідомих людей, які дивилися на Отаву осудливо, нищівно, так ніби саме він розпоряджався виставками і організував громадську думку…
– Сі-сі, - просвітило коло нього, - старий, ми од вашого Києва нічого й не ждали…,
Аж тоді, нарешті, Отава впізнав чотирикутного поета Диму, того самого, що тоді, в кімнаті з великим вікном, яке виходило на море… Як же це так? Чому знову цей Дима там, де вона, Тая? Бігла тоді з а ним, стукали її підбори по білих кам'яних плитах, вистукували мелодію зближення, чарівний, незабутній звук поспіху… А тепер знов коло неї цей чотирикутний, як шафа, надутий нездара!
– Я справді нічого не знав, - ще раз повторив Отава, і, мабуть, Тая повірила йому, бо лиховісні вогні в її очах зникли, вона подала Борисові руку і втомлено мовила:
– Знайомтеся. Це все мої друзі. З Москви.
Звісно, було там два чи три художники. Безіменні, але генії, видно з усього. Перегризуть горло, аби тільки був привід вчепитися. Був редактор журналу «В» і «З», тобто відкритого і закритого. Був ще якийсь вугруватий здоровило, схожий на відставного боксера. І, звичайно ж, чотирикутний поет. І все слухняні, тихі перед Таїсою, без вихвалянь і вихилясів. І справді, чому б мала проганяти відсебе таких людей, раз горнулисц до неї, об'єднувалися навколо, а він покинув її тоді, лиш знайшовши, покинув, нічого не обіцяючи, нічого не кажучи, попросту втік, - може, й назавжди? І ця їхня зустріч - чиста випадковість, а для Таїси потрібно було стале товариство, бо не могла ж вона жити, як він, фресками та мозаїками, а потім опівночі дзвонити до товариша й вимолювати бодай партію в шахи.
– Я був тут учора й звернув увагу, - почав Отава знову, - всю ніч…
Розумів, що говорить зовсім смішно й непотрібно. Якщо вони й ждали від нього слів, то не таких. Він повинен був виправдуватися в ім'я свого міста, повинен був виправдувати того невідомого, що звелів уночі зняти етюд Таї 3икової (аби їм то було знаття, що це вона!), а може, ждали від нього зовсім не таких слів, може, й самі ще не відали, що б їм хотілося почути від нього…
– Якесь непорозуміння, - сказав Отава, - просто безглуздя… Тим більше, що цей етюдик…
– Це великий твір, старий!
– хрипко промовив поет, - Ви тут, у Києві, не можете зрозуміти! Не доросли! Я пишу сценарій по цьому твору. І сам ставитиму фільм. На студії «Мосфільм». Сі-сі!
Отава поглянув на Таю: невже це серйозно? Вона не відвела погляду, в глибині її різнобарвних очей відчитувалася затятість. «Так, так, - миготіли звідти вовчі вогники, - так, так, все це правда, я здатна на велике, ти мене ще не знаєш, ти не здатен поцінувати в мені незвичайний талант, а ось люди, мої справжні друзі, вони…»