До Золотої Зорi (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

Сiв у жорстке, але зручне крiсло з округлими бильцями. Едхiєрент говорив i говорив без упину, та капiтан уже не дослухався, силкуючись заглушити хвилювання. "Виринемо аж бiля Золотої

Зорi... Iнше свiтило, iншi сузiр'я. Пiсля того, як натисну клавiшу, мине всього пiвтори години, i ми опинимось..."

– Iмпульс!

Хто це вигукнув? Вiн сам, чи Едхiєрент?

Раптом шию обпекло вогнем, рiзкий бiль ударив йому в голову. Що це? Одiрвав пальця вiд клавiшi, провiв долонею по шиї. Стрiла!..

Глухо, нiби з-пiд води, донеслося:

– Маг!

– Маг!

Стрiла, певне, була отруєна, капiтановi потемнiло в очах, голова схилилась набiк, руки впали донизу. Вiн уже не мiг нi побачити, нi почути того, що дiялось у машинному залi. Лише двоє iнженерiв врятувалися вiд пiдступних пострiлiв лiсових мисливцiв, решта загинули.

Маг, обвiшаний чаклунськими обладунками, торжествував перемогу. Очi його пiд острiшками сивих брiв горiли вогнем, старий вимахував руками, корчив страшнi гримаси, з горла йому виривався

клекiт, i всi мисливцi пiдбiгли до нього, руки їхнi сплелися. Ще один скрик старого, i почався ритуальний танок. Нiхто навiть не почув, як просвистiла стрiла, вдаривши Маговi в груди. Опам'ятались тiльки тодi, коли старий скорчився i впав посеред кола, та вже було пiзно: стрiли дзижчали, пронизуючи мисливцiв...

– Тiла злочинцiв ми вiддамо вовкам!
– гукнув поблiдлий Дан.
– А "прихiдцiв з неба" поховаємо тут, пiд оцим камiнням. Вони хотiли наблизити нас до Золотої Зорi!

Остання сторiнка металевих аркушiв прочитана. Академiк Сокальський вирiвняв стосик паперу i, зiтхнувши, вiдкинувся на спинку крiсла. Рукопис викликав багато думок... Отже, в Антарктидi росли пальми. А тепер навiть Обсерваторна гора похована пiд кригою, i не десь далеко, а тут, поблизу. Може, й кам'яна будiвля, в якiй виростав Бад, лишилася цiлою?

Академiка охопило радiсне передчуття нових археологiчних вiдкриттiв, аж очi йому засяяли - одне зеленкувато, а друге - блакитно.