Шрифт:
Василь Бережний
До Золотої Зорi
"...Як сказали жерцi, за
11340 рокiв у Єгиптi царювали
тiльки смертнi люди, а не боги
в людському образi... За цей
час, розповiли жерцi, сонце
чотири рази сходило не на
своєму звичайному мiсцi: а
саме - двiчi сходило там, де
тепер заходить, i двiчi
заходило там, де нинi сходить".
ГЕРОДОТ
"Дослiдження генератора
магнiтного полюса, вiдкритого
Никифором Ярковим пiд крижаним
щитом Антарктиди, триває*.
______________ *
"Рушiйний агрегат" нашої
планети - чи не найбiльша
таємниця, яку ось уже протягом
року розгадують фахiвцi з
рiзних галузей знань.
Нещодавно вiдкрито
тайник-архiв з численними
записами на тонких металевих
аркушах. Фотокопiї цих записiв
передано до Бiблiотеки
Iнтернацiональної Ради в
Парижi, щоб дати змогу
лiнгвiстам свiту ознайомитися з
ними i якнайшвидше
розшифрувати. На
прес-конференцiї, проведенiй
телемережею "Меркурiй", голова
Вченої ради акад. Сокальський
заявив, що вiн i його колеги
покладають великi надiї на
прочитання цих записiв.
– Саме
там сховано вiдповiдi на всi
"як?" i "чому?", - сказав
академiк".
З вiдеострiчки "Хронiка-2302".
Приреченiсть
Велика довгаста призма кабiнету академiка Сокальського була вщерть заповнена м'яким свiтлом, що просочувалось звiдусюди, нiби примiщення оточували якiсь ласкавi сонця, а не скам'янiла крига Антарктиди. Академiк сидiв за робочим столом, який бiльше скидався на пульт управлiння з невисоким бiлим бортом, що виставив перед ученим кiлька овальних екранiв i панель обчислювальної машини, рясно втикану рiзноколiрними кнопками, клавiшами i важельками. Проте Сокальський до них майже не доторкався, електронний комплекс обробляв i видавав на екрани iнформацiю вiдповiдно до заданого алгоритму. Iнколи вчений зупиняв особливо цiкаву для нього модель чи ряд символiв, вдивлявся, примружуючи очi, потiм переводив зображення в запам'ятовуючий пристрiй i, зiтхнувши та пiдперши рукою бороду, знову стежив за екранами.
Та зосередитись йому не вдавалося, час вiд часу академiк повертав голову i дивився на стосик паперу, що лежав лiворуч, скраю пiд бортом. Це була перша ластiвка, що випурхнула з-пiд руки невiдомого йому фiлолога, який вiдгукнувся на заклик розшифрувати записи металiчних аркушiв. Може, вченого заiнтригував заголовок хронiки - "До Золотої Зорi"? Чи назва комп'ютера, з яким працював фiлолог, - "Романтик"? Академiк тiльки й прочитав оцi слова, бо мав нагальну роботу, стосик вiдсунув, зараз не час, загляне хiба що наприкiнцi робочого дня, але от голова сама собою повертається, i важко дотриматись робочого розпорядку. Ще, мабуть, з годину господар кабiнету крiпився, а тодi таки не витримав, клацнув вимикачем, екрани потьмянiли, згасли, а вiн пiдсунув до себе той бiлий стосик i почав читати.
...По широкiй алеї, що вела вiд важкого, неоковирного палацу через весь сад - униз, до озера, прогулювалось подружжя з маленьким синком, якого тiльки-но почали навчати грамоти. Чоловiк i жiнка в бiлому вбраннi йшли попiд густими кущами тамариску, що обрамлювали алею, йшли спроквола, видно було по всьому, що спiшити їм нiкуди. Розмову пiдтримували без особливого iнтересу, бiльше мовчали, поглядаючи то на високi акацiї, наче викуванi iз залiза, то на присадкуватi яблунi за ними, обтяженi червонястими плодами. Зате хлопчик ганяв, як заведений, - i по бiчних дорiжках, i до озера, й назад.
– Хочу купатись!
– Бiлявенький непосида притулився головою до мами, намагаючись обняти її за стан.
– Купатися, купатися!
– Але ж не жарко. Бачиш, нiхто не купається.
Та малий так настирливо домагався свого, так тупцював навколо матерi, що вона, зрештою, поступилася.
– Ну, ходiмо, вiзьмемо плавки.
Чоловiк, мляво помахуючи руками i байдуже вiтаючись iз зустрiчними, почалапкав до озера, зупинився бiля самiсiнької води та й почав спостерiгати, як над пiщаним дном шмигають табунцi довгастих рибок. На душi було тоскно й порожньо.
Малий ще здалеку розiгнався i з вереском плюхнувся у воду, здiймаючи бризки. Мама любувалась ним, а батько чи ледве й помiчав.
– Останнiм часом ти збайдужiв до всього, - обiзвалась дружина докiрливо.
– Може нездужається?
– Та нi, - знехотя сказав чоловiк, тамуючи в собi легке роздратування.
– На здоров'я не скаржусь.
От уже цi жiнки! Добре знає, в яку безвихiдь вона потрапили, а говорить так, нiби нiчого й не сталося. "Нездужається..." Вмираюча планета а напiвдикими племенами i нiякої надiї вирватися звiдси, то що йому веселитися? Краще б уже були загинули всi в космосi, анiж нидiти отут, живучи без мети i надiї.
– Остерiгайся апатiї, Iмпете. Ну, от скажи, чого тобi не вистачає на цiй планетi? Це ж просто щастя, що ми врятувалися i можемо нормально, в спокої i достатку доживати вiку!
– Як отi священнi акацiї, - криво усмiхнувся Iмпет.
– Аякже - прихiдцi з неба!
– В очах дружини спалахнули iскорки радостi, чоловiкової iронiї вона не сприймала.
– I сам Верховний Маг рахується з нами. Автохтони* такi ж люди, як i ми. Природа розкiшна. Синок росте. Чого ж ти хочеш?
______________ * Мiсцеве населення.
Присiли на плескатий камiнь, загрузлий у пiску, вона прихилилась до чоловiка, малий Бад брьохався перед очима.
– Ми шукали перспективну планету...
– обiзвався пiсля довгої мовчанки Iмпет.
– А де опинилися?
– Ну, це ж не наша вина. Якби не той клятий метеорит... Признаюсь, я не сподiвалася, що ми врятуємось. Така пробоїна... Наковталася я тодi жаху.
Iмпет зiтхнув:
– Майже половина екiпажу... Може, з ними вдалося б вiдремонтуватися...
– Чула, чула про це вже не раз!
– перебила дружина.
– Але ж, любий мiй капiтане, хiба варто сушити голову над тим, що поза нашими можливостями?