Шрифт:
Василь Бережний
Вiра-Вiруня
I.
– Алло! Я слухаю.
Кузьма Пробус притиснув телефонну трубку плечем до щоки i, слухаючи, застiбав пiжаму. Зав. вiддiлом науки цiкавився, коли вiн здасть матерiал.
– Та от, занедужав, - перебiльшено кволим голосом говорив Пробус.
– Ще в дорозi почав. Основа вже є. Ну, в цiлому контури уявляються. Так, звичайно. Дякую. Постараюсь.
Поклавши трубку, Пробує почовгав до кушетки. Правду кажучи, вiн уже шкодував, що взявся написати статтю про "цю спритну ворожку", як висловився завiдувач вiддiлом науки. Тодi, пiд час розмови в його кабiнетi, завдання здалось
Але скрiзь, куди тiльки не потикався Кузьма Пробує, чув майже одне й теж:
– Вiра? Вiруня? О, то золота людина!
Матерiал чинив опiр, потрiбно було напружувати сили, а їх саме й не вистачало. Останнiм часом Пробує почувався кепсько, - через постiйний головний бiль швидко втомлювався, а пiд вечiр ледве мiг доплестися до своєї потертої кушетки. А це вiдрядження до райцентру Воляки зовсiм вимотало. Не маючи нi апетиту, нi бажання щось там шукати в холодильнику, розiгрiвати, Кузьма Пробус плюхнувся в постiль i заплющив очi. Зненацька побачив себе зовсiм голим серед снiгу. Вiдчував, знав, що то вiн, i водночас дивився на себе збоку - трохи зiгнута бiла постать, а навколо снiг. "Та я ж замерзну, лячно подумав, - нiякого ж прихистку... А он сонячна дорiжка, хоча б устигнути, може, там теплiше, хоч i снiг". Вузенька дорiжка починалася неподалiк, навкруги був холодний морок, тiльки ця смужка свiтилася, i вiн заспiшив туди в надiї зiгрiтися, порятуватись. А дорiжка плавно здiймалася вгору.
Ступити на ту примарну сонячну еспланаду вiн так i не встиг - усе миттю зникло: i снiги, i золотиста смужка. Чиясь рука торсала його за плече.
– Та прочумайся нарештi!
Кузьма розклепив повiки i полегшено зiтхнув: над ним схилилась дружина.
– Ти що, цiлий день спиш? А я дзвонила з роботи... Ну як з'їздив?
Кузьма притулив Тамарину руку до щоки, обiзвався сонним голосом:
– Та як... Мабуть, простудився, скрiзь снiги.
– Якi снiги? Де? Ще ж тiльки жовтень!
– Пробач, це менi наснилось.
– Ну, а як феномен тiєї... Вiри?
– Вона невловна. Не вдалося й побачити. Та менi й так усе ясно... Кузьма позiхнув.
– Експлуатує людську довiрливiсть.
– Ну, гаразд, вставай, за обiдом розповiси, борщ уже грiється.
Кузьма нехотя пiдвiвся, спустив ноги на килимок i чхнув.
– На здоров'я, - Тамара вiдступила до дверей.
– Тiльки треба прикривати рота.
Кузьма хотiв щось сказати i знову чхнув, потiм ще i ще. Довге чхання трусило його тiло, аж доки не натягнув шкарпетки i не ступив у теплi тапочки. Але й потiм Кузьма продовжував чхати - через певнi промiжки часу, наче за сигналом метронома.
– Ачхи! Ачхи! Ачхи!
– Надумав рекорд встановити?
– зауважила Тамара, накриваючи стiл на кухнi.
– Потрапиш до книги Гiннеса!
– От напасть! До всiх моїх недугiв - ачхи!
– ще й це...
Вазомоторний ринiт? Закапали очними каплями - не допомогло.
Сверблячка в носi заважала страшенно, Тамара вже не пiдсмiювалась, а стривожено позирала на свого молодого чоловiка. Зовсiм розклеївся!
У промiжках мiж чханням Кузьма Пробус таки розповiв дружинi про своє вiдрядження.
Або привезли до неї школярика - хлопчик зовсiм облисiв. Десь йому було вiсiм чи дев'ять рокiв, а голова гола, жодної волосини! Батьки возили його й до Києва, показували професорам, хлопець прийняв не один курс лiкування - не допомогло. А от побув у Вiрунi - на бiлому тiм i наче мак посiявся. Через якийсь тиждень материна долоня вiдчула шорстку щiтку... Вiра, Вiруня допомогла!
– Розказують, що так - ачхи!
– вона й сама себе називає. Зайде до кого-небудь i вже з порога: "Здрастуйте, Вiруня прийшла!" А ще привезли до неї тяжко хворого астматика... Ачхи!
Кузьма, не покладаючись на пам'ять, узяв свого записника i прочитав дружинi ще кiлька нотаток про "ефект Вiри-Вiрунi", як вiн iронiчно називав медичну практику будiвельницi. У багатьох випадках одужання нiбито наставало цiлковите, в iнших - помiтне полегшення. Одна жiнка середнього вiку пiсля розмови з Вiрунею позбулася алергiї, на яку страждала багато рокiв i яку, звичайно, безуспiшно лiкували фахiвцi.
– А чому ти все це поставив пiд сумнiв?
– замислено спитала дружина. Звiдки така упередженiсть?
– Та хоча б тому, що чудес на свiтi не буває! Ти ж фiзик, i не менi ачхи!
– тобi пояснювати...
Тамаринi брови зсунулись докупи, жiнка схитнула головою.
– Але ж людський органiзм - це арена зiткнення хтозна-скiлькох сил. Тут вiдоме просто мiзерне супроти невiдомого, хiба не так?
– Та воно-то так...
– То чому ж ти настроївся проти Вiри, ще й не знаючи її, не бачивши?
– Хiба тiльки я?
– знизав плечима Кузьма i чхнув.
– Он i зав. вiддiлом... Та ти не подумай, що я... Ачхи! Це ж антинауково, ось що головне.
– Ота Вiра, менi здається, добра, спiвчутлива, любить людей. I любить щиро, справдi всiм єством. Тому й допомагає недужим.
– Та ти в мене фiлософ, - спробував усмiхнутись Кузьма.
– Доброта як лiкувальний засiб... Ачхи! Оригiнально. Але наукою й не пахне.
Раптом Тамара спитала:
– Скажи по щиростi, ти в дитинствi не мучив тварин?
– Котiв чи собак? Ачхи! Нi, не мучив, але й не цiлувався з ними. А чого це ти раптом...
Жiнка трохи помовчала, а тодi заговорила, не приховуючи iронiї:
– Ти не вважаєш, що в нас iнколи, подекуди, часом, в окремих випадках бракує доброти? А ця Вiруня...
– О, вона добра! Ось послухай.
Хоча чхання не припинялося, кожного разу аж струшувало його худорляве тiло, Кузьма Пробус прочитав Тамарi ще кiлька записiв про випадки з "медичної практики" будiвельницi. Торжествуючи вигукнув:
– Анекдоти!
Вiн уже смакував, як то буде задоволений зав. вiддiлом, але дружина чомусь хмурилась, задум статтi не захоплював її нiскiлечки, чоловiкової iронiї не сприймала. Кузьмi навiть здалося, що вона вже й не слухає його балачки, а думає про щось iнше.