Вiра-Вiруня (на украинском языке)
Шрифт:
– Про що ти замислилась?
Тамара наче прокинулась, поглянула на Кузьму так, нiби вперше побачила.
– Ти от кажеш - чудес не буває. Коли б ти заглянув у глибину матерiї... Та сама Природа - хiба не чудо?
II.
– Здрастуйте, Вiруня прийшла!
Чистий, дзвiнкий голос. Наче ж i не спить Кузьма, тiльки дрiмає, та й то уривками, а голос пролунав дивовижно чiтко, виразно, нiби справдешнiй. Звукова галюцинацiя? Але ж вiн ще не бачив i не чув цiєї жiнки, то як же...
Кузьма чхнув, але очей не розплющив. Почувався зовсiм
– Невже чхає ввi снi?
– той самий голос.
– Як бачите, Вiруню. Їздив у вашi краї та й застудився.
Почувши Тамарин голос, Кузьма розплющив очi, повернув голову на подушцi. У дверях стояла Тамара, а поряд з нею - жвава молодичка, трохи нижча на зрiст, але ставненька. Бистрi її очi позирнули на нього, потiм на обстановку кiмнати - з неприхованою цiкавiстю. Може, їй було незвично бачити стiльки фаянсових фiгурок на полицях, картин на стiнах чи книжок на стелажах, що пiдпирали стелю.
– Як у вас гарно...
– аж зiтхнула гостя.
– Море... Боже мiй, яка краса...
Вбирала, всотувала морську голубiнь, i навiть Кузьмi картина в цю мить здалася свiжiшою, живою, хоча очi його давно звикли до того синього клаптя.
– Ну, от познайомся з Вiрунею, а то пишеш про неї... заочно.
– Тамара голубила поглядом симпатичну гостю.
Кузьма промимрив, як це добре, що Вiра завiтала. Пiдвiвся, сутулячись у смугастiй пiжамi, сiв у крiсло бiля свого письмового столу.
– А як тобi вдалося... ачхи!.. вловити цю невловну жiнку?
– звернувся до Тамари, що скидала в коридорi плаща.
– А отак!
– трохи збуджено вигукнула дружина.
– I не думай, що це для твоєї писанини. Я попросила Вiруню вилiкувати тебе!
Кузьма криво усмiхнувся: добре ж знає, як вiн ставиться до цього лiкування, а, бач, своєї. Незручно якось перед людиною.
А Вiруня нiякої незручностi не почувала. Скинувши плаща, пройшлася по кiмнатi, нiби й не помiчаючи килима, потiм узяла стiльця i сiла поряд з господарем, поглядаючи на нього, як на дитину. Кузьма знiяковiв, змалiв перед цiєю жiнкою, почав щось говорити - i все невлад, все не так, як хотiв би. А вона тiльки усмiхалася - лагiдно так, ласкаво, наче пригрiвало весняне сонце.
Потроху Кузьма оговтався i в думцi вiдзначив, що Вiруня нiчого не говорить. Почав запитувати її, де народилася, хто батьки, чому не пiшла вчитися в медичний iнститут, раз уже має потяг до медицини?
– Я i сама не знаю, як воно сталося, - сказала Вiруня, схиляючись до столу, щоб побачити, як вiн записує.
– Життя якось складається само...
Доки вони розмовляли, Тамара на кухнi зготувала каву з молоком, розрiзала шоколадний торт i все це разом з чашечками, блюдечками та ложечками на легенькiй алюмiнiєвiй тацi занесла до кабiнету. Хотiла поставити на журнальний столик, вже й нагнулася - та так i застигла.
– Та ти вже не чхаєш?!
– вигукнула i мало не впустила тацю.
– Що? Справдi...
– пробурмотiв Кузьма.
–
– Я вже боялася, що ти потрапиш до реєстру свiтових рекордiв... усмiхнулась Тамара, ставлячи тацю.- Прошу, Вiруню, до кави.
Гостя i бiля журнального столика сiла ближче до Кузьми - лiкоть у лiкоть.
– Ви от звикли до кави, - сказала Вiруня, - а в нас рiдко хто вживає.
– Може, не смакує?
– спитала Тамара.
– Берiть торт.
– Нiчого, дякую.
– Божественний напiй, - проголосив Кузьма, - тiльки я бiльше полюбляю чорну.
Обличчя йому порожевiло, голос змiцнiв. "Одужує просто на очах, радiла i дивувалась Тамара.
– Та i я почуваюсь якось бадьорiше. От Вiруня! Але як би перевiрити? Який тут можна провести експеримент?"
Поставивши недопиту каву, Тамара пiшла до спальнi i повернулася з елегантним японським транзистором.
– Ви любите музику, Вiруньо?
Гостя кивнула головою:
– Люблю. А як заспiває Черкаський хор...
Тамара ввiмкнула приймач, прокрутила тумблер, шукаючи музику.
Незабаром крiзь шум i трiск просочилась нiжна мелодiя - певне, скрипка i вiолончель.
– Подобається?
– спитала Тамара, ставлячи транзистор на столик.
– Чудово!
– просяяла Вiруня.
Тамара пiдсунула транзистор ближче до неї, i звук помiтно посилився. Через деякий час вiдсунула - музика почала стихати, знову поставила ближче нiби замiнила батареї. Сумнiву не було: Вiруня пiдсилює звук, та ще й як! "Бiополе цiєї жiнки, - думала Тамара, поглядаючи на гостю, - має електромагнiтнi характеристики. Треба буде запросити її до нашої лабораторiї. Цiкаве, дуже цiкаве явище!"
– Ой, засидiлась я у вас!
– Вiра аж руками сплеснула.
– Оце так. Мене ж люди ждуть!
– Та встигнете, - почала заспокоювати Тамара.
– Я не знаю, як i дякувати вам, Вiруньо.
– Вхопила сумку, що лежала на крiслi, вийняла купюру в двадцять п'ять карбованцiв i простягла ошелешенiй жiнцi.
– Та що ви? З якої речi?
– вигукнула Вiруня.
– Хiба за те, що погрiлася в теплiй хатi та попила кави? Нi, нi, не вiзьму.
Кузьма Пробус налив собi ще чашечку кави i, попиваючи, мовчки спостерiгав цю трохи комiчну сценку: одна тицяє грошi, а друга вiдштовхує її руку i задкує до дверей.
– Бувайте здоровi, - гукнула Вiруня з порога.
– I щоб бiльше не хворiли!
– Постараюсь, - вiдповiв Кузьма, сидячи бiля столика. Нарештi клацнув замок, повернулась Тамара.
– Ну, що - взяла?
– спитав, доїдаючи кусень торта.
– Нi, ось цей четвертак, - Тамара кинула купюру на столик.
– В такому разi, хай буде менi, - криво усмiхнувшись, Кузьма простяг руку i накрив папiрця долонею.
– Наївнячка, хто ж вiдмовляється вiд грошей?
– Може, й наївнячка, - обiзвалась Тамара, дивлячись, як чоловiк ховає грошi до кишенi, - але ж ти не чхаєш i, бачу, взагалi почуваєшся добре.