Шрифт:
Василь Бережний
В космiчнiй безвiстi
I
Це було так несподiвано, що Софi здригнулась: за прозорою стiною Операторської рухались страхiтливi потвори. Вiдсахнулась, притуливши руки до грудей, але одразу ж полегшено зiтхнула: стiни ж iз наймiцнiшого стелiту! Потвори йшли тлумом, хилитаючи чудернацькими головами, тягнучи зубчастi хвости; деякi безхвостi, а iншi, здається, безголовi, хоча, як може функцiонувати органiзм без голови? Коли страховиддя зникли з очей, тiльки тодi Софi подумала: а де вони взялися тут, на космiчному кораблi? Не синтезувалися ж iз вакууму? I
Пiдiйшла до панелi зв'язку, натиснула одну з численних кнопок. "Уїлфул, певне, знає, - подумала.
– По його ж борту... Але чому вiн сам не iнформує? Дивно..."
На молочному тлi екрана з'явилась гола, як бубон, голова Уїлфула.
– Що сталось?
– запитала Софi.- Чому не iнформуєш про свiй бортовий пост?
– Нiчого не сталося.
– А потвори?
– Потвори?
– перепитав юнак.
– Пройшли на Озерну палубу. I я зараз до них приєднаюся.
– Ти... до них...
– здивувалась Софi.
– Що вiдбувається?
– Приїжджай на Озерну - дiзнаєшся. Я буду там!
Екран посiрiв, потьмянiв i згас - наче на Софi дивилося велике слiпе око. Вимкнувся! Безпрецедентний випадок...
Софi трохи постояла, розмiрковуючи, потiм окинула оком осцилографи й вийшла з операторської.
"Що це з ним сталося?
– думала, зiйшовши на зовнiшнiй ескалатор, який рухався з найбiльшою швидкiстю.
– Дивно... Був такий пунктуальний, старанний, а це кидає пост!"
Крiзь прозорий купол, який звiдси, знизу, здається лише рискою, тонкою лiнiєю, що вiддiляє чорноту космосу вiд оцiєї теплої, пройнятої свiтлом атмосфери, видно розсипища далеких сонць, волокна туманностей. Якщо дивитися на них, то нiякого руху не помiтиш. Софi на мить здалося, що й ескалатор стоїть i їхнiй гiгантський корабель непорушно завис у просторi. Але ноги вiдчували вiбрацiю, а вiдiрвавши погляд вiд зiрок, вона побачила, як мимо пропливають надпалубнi будови - прозорi призми оранжерей, круглi бункери, куби майстерень, складiв, естакади, переплетiння ажурних форм. I враз її охопило вiдчуття руху - прекрасне вiдчуття, що єднає тебе з Всесвiтом.
II
Березовий гай бiля озера повнився гамором. Звучала вересклива музика, яку часом заглушували ще верескливiшi голоси юнацького збiговиська. Хлопцi купчилися невеликими гуртами, про щось енергiйно сперечались; деякi бавилися в водi, а iншi лежали на пiску пiд кварцовим сяйвом. Тут i там валялися потворнi голови й хвости. "Муляжi...
– подумала Софi.
– Он воно що... Та тут, мабуть, увесь Допомiжний екiпаж... Вони все покидали й розважаються! Що за поведiнка?"
Уїлфул одразу помiтив її й рушив навстрiч, легко ступаючи по жовтому пiску. Був роздягнений, як i всi, розмахував руками i гукав ще здаля:
– Iди, iди! Приєднуйся до нас!
Софi зупинилася там, де густа, як щiтка, зелена трава перепинила шлях пiску.
– Ну, чого ти?
– вигукнув Уїлфул.
– Вiдкинь усякi вагання й радiй разом з нами!
– А з якого це приводу ви так радiєте?
– Ось дiзнаєшся, то теж пристанеш до нас. Ходiмо, я поiнформую тебе.
– Кажи, - холодно
– Ти знаєш, що таке карнавал?
– запитав Уїлфул, все ще не облишаючи грайливого тону.
– Чула такий термiн?
Софi мовчала - напружувала пам'ять i нiяк не могла пригадати.
– Ну от, - сказав юнак, - слабо вивчала iсторiю Землi чи, може, блоки пам'ятi пiдводять. А ми оце натрапили на таке явище, переглядаючи стародавню кiнохронiку. Це дуже оригiнально - карнавал! Певного дня люди надягали на себе маски, кумеднi костюми й з пiснями, танцями ходили по вулицях. Весело! Гарно!
Здивування не зникло з очей Софi.
– Мало чого не було в нетрях земних столiть, - обiзвалася лагiдно.
– А який стосунок це має до нас... до нашого "Кентавра"?
– Безпосереднiй. Ми створюємо Товариство друзiв карнавалу - ДеКа. Обов'язки нам набридли остаточно. Роки, десятилiття, столiття - одне й те ж, одне й те ж. Та ти й по собi знаєш, невтомна Операторко! Ну от протягом якого часу ти виконуєш цi свої обов'язки?
– Понад п'ятсот земних рокiв.
– Епоха! Вiчнiсть!
– вигукнув юнак.
– Пора кидати.
– Як ти можеш так мислити?
– скинула на нього поглядом Софi.
– Саме тому й не можна покинути.
– Може, я не точно сформулював свою думку... Я хотiв сказати, що свої завдання ми вже давно виконали i тепер маємо всi пiдстави...
– Нiяких пiдстав!
– перебила Софi.
– Наше завдання - увесь час забезпечувати рух "Кентавра".
– А хiба ми не забезпечили? Енергоблоки працюють у заданому режимi, бiосфера... Поглянь, яка досконалiсть!
– Уїлфул зробив паузу, нiби даючи можливiсть окинути зором голубу гладiнь води, бiло-зелений гай.
– Мiж iншим, а ти замислювалась над тим, куди й чого прямує "Кентавр"? Ми в польотi вже пiвтисячi земних рокiв - i що змiнилося в космосi? Анiчогiсiнько. Силовi поля характеризуються тими самими величинами. А далекi зорi так i лишаються далекими.
– Вони, може, ще й подаленiли внаслiдок розбiгання, для нас це не має значення.
– Згоден, Софi. Всi тi зорi, далекi свiти - чистiсiнькi абстракцiї, i нам вони нi до чого. Для нас має значення наше життя й тiльки наше життя.
– Життя без мети? Без вiдкриттiв?
– Ти ще зрозумiєш, Софi, ще вiдчуєш...
– Я вже зрозумiла: на нас насувається небезпека, бо "Кентавр" полишений на самого себе.
– А Земля, якої вже давно не видно й не чути, хiба не полишена сама на себе?
– Порiвняв... Земля - планета великих ресурсiв, довговiчних систем кругообiгу матерiї. А наш "Кентавр" - тiльки космiчний корабель.
– Вiн давно став для нас планетою, - уперто провадив далi Уїлфул.
– Хай маленька, але планета.
– Яка потребує, щоб кожен з нас пильно виконував свої обов'язки, додала Софi...
– Ми ж мусимо звiтувати Головному екiпажевi.
– До того моменту така величезна вiдстань, що її можна вважати безконечною, - заперечив юнак.
– Усе має кiнець, навiть оця ваша... аномалiя.
– Софi окинула поглядом гамiрливий пляж i твердо сказала: - Я вимагаю...