Шрифт:
Василь Бережний
Таємнича статуя
Михайло прокинувся дуже рано - ще навiть мама не встала. Прокинувся раптово, одразу, так, наче його хтось голкою вколов. Схопився, пiдбiг до розчиненого вiкна i вiдсунув штору.
В свiтанковому небi срiблився серп Мiсяця. Михайло обiперся об лутку. Вiн не помiчав, як виринає iз туману гай, що обступив їхнє селище, не чув радiсного щебету птахiв. Перед ним голубiв шовк неба i яскрiв Мiсяць. Хлопцевi навiть здалося, що тепер Мiсяць i свiтить якось iнакше, ну, сказати б, дужче, яскравiше.
З яким
Хлопець одiйшов од вiкна i, схопивши рушника, вискочив надвiр умиватися. Ох i приємно ж освiжитися!
Вийшла мати.
– Чого це ти так рано сьогоднi? Михайло випростався, узяв рушника за кiнцi i, витираючи спину, усмiхнувся:
– До дядi Вiктора хочу!
– Отакої!
– сплеснула руками мати.
– Не дадуть бiдному чоловiковi й вiдпочити.
– Та я до Дмитрика...
– I Дмитрик такий самий... Вам хоч їсти не давай, аби про космос поговорити.
Мати махнула рукою та й пiшла собi поратись.
Коли Михайло вийшов на вулицю - гай уже просвiчувало сонце. Хлопець жмурився, поглядаючи на залите свiтлом небо, "А де ж Мiсяць? О, його важко й вiдшукати, бач, як замаскувався! Але тепер уже маскуйся чи не маскуйся, а вiд людини не сховаєш своїх таємниць!" I ось поруч, в оцьому невеликому будинку, живе чоловiк, що побував на Мiсяцi. Це ж тiльки подумати - на Мiсяцi! I вiн добре знає Михайла... А його самого тепер знає весь свiт!
Михайло пригадав днi польоту. Затамувавши подих, слухали вони i в школi, i вдома урочистий голос радiо, не дожидаючи листоношi, бiгали на пошту за газетами, вирiзували портрети космонавтiв... Аж не вiрилось, що на Мiсяць полетiв i дядя Вiктор - сусiда, який, правда, тiльки на лiто приїжджав до батька вiдпочити "на лонi природи", як вiн казав, але все-таки - сусiда!
А вчора їхнє селище завирувало, вулицi затопили юрби людей, безлiч блискучих легкових машин - космонавт приїхав додому, щоб вiдпочити пiсля польоту. Михайло так i не змiг протовпитись до дядi Вiктора. Щоб усе добре бачити, вiн вилiз на свiй голубник, i Дмитрик гукнув йому:
– Приходь уранцi!
Вийшовши з двору, Михайло побачив, що на вулицi вже стоїть нiкельований лiмузин "Днiпро" i низенька, довга, як щука, "Ракета". "Мабуть, кореспонденти вже приїхали", - подумав i без вагання вiдчинив хвiртку. У дворику, збиваючи росу iз споришу, ходило сюди-туди кiлька чоловiк, обвiшаних фотоапаратами. Видно, ждали космонавта.
Михайло, як свiй, пiшов просто на ганок. Навстрiч йому вибiг Дмитрик, гукнув:
– Чого ти так довго? Спав?
– Та не хотiлось так рано турбувати...
– Кого, - засмiявся Дмитрик, - тата? Вiн, знаєш...
–
– i вiн за руку потягнув товариша до хати.
На письмовому столi посеред уламкiв рiзноколiрного камiння стояла якась статуя. Спочатку Михайло не звернув на неї уваги, вiн розглядав камiнцi. Однi тьмянiли, iншi поблискували зеленкуватим свiтлом, був i такий, що жеврiв, як жар. Михайло простягнув до нього руку, але доторкнутися не наваживсь.
– Та полапай, не бiйся!-засмiявся Дмитрик.
– Вiн не гарячий.
Михайло доторкнувся пальцем i вiдчув холодок.
– I оце... з Мiсяця?
– Звичайно!
– Дмитрик згрiб долонею камiнцi, вiдсунув од статуї.
– Це все й на Землi, брат, є. А ти ось зверни увагу...
Тiльки тепер Михайло подивився на статую. Заввишки з пiвметра. Одразу не можна збагнути, чи вона витесана з якогось голубуватого каменю, чи одлита з металу. Постать стоїть вiльно, без напруження. Витягнутi вперед обидвi руки, в пригорщi - крупна зернина.
– Статуя так собi, нiвроку, - сказав Михайло i схилився над мiнералами.
– Тут ось що головне, оцi кусочки Мiсяця!
– А статуя теж iз Мiсяця!
– випалив Дмитрик.
– Жартуєш?!
– Нi, я не жартую. Батько привiз її разом з оцими мiнералами. Ти вiзьми, роздивися.
Михайло вхопив статую, але чи не розрахував зусилля, чи, може, вiд хвилювання - впустив її пiд ноги. Хлопцi з остраху завмерли, не встигли й скрикнути, як вона вдарилась об пiдлогу, впала на бiк i, перекидаючись на спину, як жива, схитнула пригорщами та так уже й лежала, немов просила порятунку.
Дмитрик нахилився, обережно взяв - цiла! Тiльки пiдлогу подзьобала.
– Слухай,- винувато прошепотiв Михайло,-вона така легенька... Думав, так i хряпне...
– Думав, думав, - буркнув Дмитрик.
– Це ж для музею, а вiн...
– Та хiба ж я навмисне?
– виправдувався Михайло.
– Ти ж почав: з Мiсяця, з Мiсяця, так я й той...
– Значить, не вiриш, що з Мiсяця? Ну, гаразд, бiжiмо в гай, батько тобi розкаже.
У дворi вже було чимало людей, а на вулицi - машини. I нiхто з прибулих не знав, де зараз космонавт. Вони, мабуть, гадали, що вiн ще спить, бо, поглядаючи на розчиненi вiкна, розмовляли неголосно.
Хлопцi усмiхалися про себе: вони-бо добре знають, де космонавт робить ранкову зарядку!
Михайло iшов i думав про статую. Таке й скаже Дмитрик - з Мiсяця! Хiба ж вiн не знає, що на Мiсяцi немає життя? Адже там нi води, нi атмосфери...
Ось i гай. Не змовляючись, хлопцi рвонули бiгти. Михайло вирвався уперед, але й Дмитрик не вiдставав. Помiтивши на галявинi Вiктора Вiкторовича, хлопцi уповiльнили бiг i пiшли гiнким кроком.
– А... Михайлик!
– вигукнув космонавт.
– Здоров! Здоров!
– i мiцно потиснув хлопцевi руку.
– I ти вже встав?
– поплескав сина по плечу.