Доктор Серафікус. Без ґрунту (Романи)
Шрифт:
– Ну, що ж, це значить, що ви не зовсім спостережливі.
Закинути Корвинові брак спостережливості це значило образити його. Він рішив перевірити себе. Якось, розкладаючи перед Таїсією Павлівною ескізи принесених плакатів, Корвин навів розмову на минуле, на Комаху, і запитав:
– Комаха, здається, був закоханий у вас?
– Комаха? В мене? Це ж ви про цього таки професора?
Вона розсміялась.
– Чому саме в мене, а не шафу чи стілець? Може, я щось забула абощо, але мені знається, що ми ніколи з ним гаразд і знайомі не були, принаймні я не можу пригадати жодного випадку не то, щоб ми пофліртували, але хоча б привітались чи сказали пару слів. Незграбний маруда [32] !
32
Маруда – неповоротка й нудна людина (розм.).
Вони мешкали в одному помешканні, їх двері виходили в один коридор, але зустрічались вони надзвичайно рідко. Комаха ретельно уникав зустрічі з нею. Він ніколи не дивився на неї, при зустрічі щось невиразно мурмотів і швидко ховався за дверима. Завжди дивився вбік. Між ними не було жодного слова, жодного погляду, жодного натяку.
Серафікус стверджував, дівчина заперечувала. Вони розійшлися в думках і по-різному оцінювали слова, що ніколи не були сказані, і події, що ніколи не траплялися.
За найголовнішу ознаку роману Комахи з Тасею треба вважати те, що це був вигаданий роман, який існував тільки в уяві Комахи, роман схований, як ховався за дверима Комаха при зустрічі з дівчиною, схема проектованого роману, що ним він міг би бути, коли б був.
Замість спрощувати взаємини, слова, життьові стосунки й почуття, Комаха ускладнював найпростіші речі.
Якось, гуляючи, Комаха вулицею Червоних Зір пройшов на площу Артема, тоді з вулиці Жовтневого Повстання звернув праворуч у завулок Марата, свого часу Дикий. Може, це сталося випадково, може, розмова з Корвиним розбуркала в ньому давні спомини, і йому захотілось подивитися на давнє своє помешкання.
Він не любив споминів і ніколи не згадував за минуле. Він жив без споминів. Йому було прикро бачити місця й речі, що з ними він колись був зв’язаний. Минулого для нього не існувало. Найпевніше, він потрапив сюди цілком випадково, підсвідомо, – думав про щось інше і, замість звернути ліворуч, машинально повернув праворуч.
На розі, на колишньому пустирі, кінчили тепер новий будинок, в конструктивному стилі, кубик покладений на кубик, змінений модерн початку XX століття, а за ним далі в завулку стояв і чотириповерховий будинок, де колись мешкав Комаха.
Це було років десять тому.
На третьому поверсі на дверях помешкання ч. 7 можна було прочитати тоді низку написів олівцем: «Був 7.7», «Не застав 10.9», «Був і не застав», «Приходили Коля й Женя», «Приходив електротехнік…», «Тасю, прийду сьогодні ввечорі о 10-й…», «Чекав вас учора весь вечір. Приходьте завтра на звичайне місце…», «Прошу не писать на дверях дурниць. Тася».
Тасю, до якої приходило завжди багато людей, у якої завжди товпилося в кімнаті багато різного народу, – хтось їв, хтось спав, хтось приходив, хтось ішов, – Тасю завжди дивувало, що до Комахи не приходив ніхто.
Професорів знала Тася з урочистої обстанови лекцій, аудиторій, лав, схилених голів, літографованих курсів, цератових зошитів, чорної таблиці, величезного вестибюля, широких розгорнених в обидва боки східців довгих білих лунких коридорів. Тепер вона могла придивитися ближче до професорів, які вони бувають справді.
Був Комаха мовчазний, ніяковий і самотній. У нього було багато книжок. Він лягав спати, коли Тася ще не верталась додому або ж до неї тільки починали збиратись,
Кінець літа й осінь, коли Тася оселилась у помешканні ч. 7 на Дикому завулку, були чудесні, але вона не могла помітити ані разу, щоб Комаха хоча б у неділю, раз на тиждень, вибрався за місто.
Тася звикла до недорікуватого мурмотіння Комахи, до його ніяковості, до його уникань. При зустрічі вона дивилась на Комаху з легкою іронічною посмішкою, а всередині в неї прокидався жаль. Якось надто не по-людському він жив. Чи не треба було б врятувати Комаху від самого себе?
Тася досить довго спостерігала Комаху: в неї поволі складалася думка, що він живе якось по-іншому, ніби й не живе зовсім, ніби боїться жити, ніби боїться доторкнутися до життя, ніби живе непомітно, вгамовано, мовчазно. Вона не сформулювала своєї думки, але відчувала невлаштовану, неналагоджену одірваність Комахи від життя.
Тієї неділі був чудесний соняшний ранок: сонце, небо, серпень. Раптом у Тасі з’явилась думка не їхати моторовим човном із компанією до Міжгір’я, як було домовлено, а піти до Комахи, постукати в двері й запропонувати йому провести день удвох за містом.
Тася не сумнівалась у згоді: надто чудовий ранок, надто синє небо, надто радісне сонце. Якось перед цим почуттям ясного соняшного ранку зникло все інше: і те, що вони з Комахою, власне, незнайомі, що досі вони не сказали один одному жодного слова, що, може, не відразу вони знайдуть спільний ґрунт для знайомства, а може, й зовсім не знайдуть його.
Та сонце, небо, теплий серпень…
Тася одягла маркізетову блузку, синю спідничку, ажурні панчохи, тільки в виборі черевиків завагалася: їздивши за місто, одягала вона звичайний хром, але сьогодні, задля урочистості, наважилась одягнути лаковані.
Комаха почув стук у двері. Здивований, що хтось до нього міг зайти, і незадоволений, що його турбують, Комаха поклав ручку, одсунув каламаря [33] й книжку, помацав рукою по столу, щоб знайти окуляри, пошарпав ногами під столом, шукаючи пантофель, підвівся і, держачи рукою комір сорочки, – він не встиг знайти шпоньки, що десь закотилась, – одчинив двері.
33
Каламар – чорнильниця.
Перед ним стояла Тася.
Комаха мовчки дивився на її біляве волосся, білу маркізетову блузку, ажурні панчохи та лаковані черевики. Він не сподівався побачити її і не міг уявити собі, нащо він міг їй здатися.
Не чекаючи на запрошення, вона ввійшла в кімнату Комахи.
– Ви дозволите? Даруйте, що я вас турбую!
Їй було весело й цікаво. Весело зі своєї несподіваної витівки й цікаво подивитись на обстанову, в якій мешкають професори, – загадкові люди, що читають лекції, володіють таємницями знання, провадять іспити, підписують курсисткам матрикули [34] , пробігають по коридорах, не люди, а символи всезнання.
34
Матрикула – дореволюційна назва посвідчення про зарахування до вищого навчального закладу, що також служило й заліковою книжкою.