Доктор Сон
Шрифт:
«Цукейки», – сказав він.
«Мама», – сказав він.
Ден навчився трюку відмірювання собі порцій; так пійло тривало довше, кайф вчувався соковитішим і біль у голові наступного дня був легшим, стерпнішим. Проте подеколи відмірювання розладжувалося. Лайно траплялося. Як у «Молочному Шляху». Там тоді була більш-менш випадковість, але цього вечора він навмисне прикінчив пляшку чотирма довгими ковтками. Розум – чорна дошка. Алкоголь – стирка.
Він ліг і щільно загорнувся у крадену ковдру. Чекав на непритомність, і вона прийшла, але ще раніше прийшов Тоні. У майці «Атланта Брейвз». З промоклим підгузком. Сині очі, рука в синцях, долонька, як морська зірка.
«Цукейки». «Мама».
«Я ніколи нікому про це не розповідатиму, – сказав він собі. – Ніколи
Коли місяць високо зійшов над Вілмінгтоном у штаті Північна Кароліна, Ден Торренс запав у безпам’ятство. Снилося щось про «Оверлук», але він не пам’ятатиме того, коли прокинеться. Що він пам’ятав, коли прокинувся, – це сині очі, рука в синцях, рука, що тяглася по…
Йому вдалося забрати своє майно і вирушити на північ, спершу до штату Нью-Йорк, потім до Массачусетсу. Минуло два роки. Інколи він допомагав людям, здебільшого старим людям. Він мав хист до цього. Багато траплялося п’яних ночей, коли той малюк був останнім, про що він думав, і першим, що приходило йому до голови, коли він прокидався з похміллям вранці. Про цього малюка він думав завжди, коли обіцяв собі, що кине пити. Можливо, наступного тижня; наступного місяця це вже точно. Малюк. Очі. Рука. Долоня, як морська зірка, тягнеться.
«Цукейки».
«Мама».
Частина перша. Абра
Розділ перший. Ласкаво просимо до Тінітавна
Розділ перший. Ласкаво просимо до Тінітавна
Після Вілмінгтона щоденне пияцтво припинилося.
Він обходився тиждень, а іноді й два чимсь не міцнішим за дієтичну колу. Він прокидався без похмілля, що було добре. Він прокидався спраглим і мізерним – жага, – що не було добре. Потім приходив якийсь вечір. Або вікенд. Інколи то була реклама «Бадвайзера» по телевізору – молоді люди зі свіжими обличчями, і жодного пивного черева серед них, п’ють холодненьке після запальної гри у волейбол. Інколи то була побачена ним пара симпатичних жінок, котрі випивають після роботи на веранді якогось маленького симпатичного кафе того типу, в яких французькі назви і багато висячих рослин. Напої майже завжди були того кшталту, що їх подають із крихітними парасольками. Інколи то була якась пісня по радіо. Одного разу то були «Стікс», що співали «Містера Робото». Коли він був сухим, він був абсолютно сухим. Коли він випивав, він напивався. Якщо він прокидався поряд з якоюсь жінкою, він думав про Діні й малюка в майці «Брейвз». Він думав про ті сімдесят доларів. Думав навіть про вкрадену ковдру, яку він тоді залишив у зливовому тунелі. Можливо, вона й досі там. Якщо так, то вже й зопріла.
Інколи він напивався так, що пропускав роботу. Його тримали якийсь час – він добре робив свою справу, – але потім надходив певний день. І коли такий день надходив, він казав «красно вам дякую» і сідав на автобус. Вілмінгтон перемінився на Олбані, а Олбані на Ютику. Ютика стала Новим Палцем. Новий Палц поступився Стербриджу, де він напився на парковому фолк-концерті й наступного дня прокинувся у в’язниці зі зламаним зап’ястком. Далі був Вестон, після того надійшла черга будинку престарілих на Мартас Вайньярд, і, чорт забирай, цей його виступ протривав недовго [47] . На третій день старша сестра дочула в його віддиху спиртне, і тоді – прощавай, бувай щасливий. Одного разу він перебіг шлях Правдивого Вузла, сам про те не здогадуючись. Щоправда, не у найвищому розумовому стані, хоча під сподом – тією частиною, що сяяла, – щось він таки відчув. Якийсь ніби сморід, відлітаючий і неприємний, як запах горілої гуми на тому відтинку автостради, де нещодавно була трапилася жорстока аварія.
47
Albany – засноване 1614 р. одне з найстаріших міст США, столиця штату Нью-Йорк; Utica – засноване 1773 р. місто в центральній частині штату Нью-Йорк; New Paltz – засноване 1678 р. французькими гугенотами місто на півдні штату Нью-Йорк; Sturbridge засноване 1729 р. місто в штаті Массачусетс; Martha's Vineyard (Виноградник Марти) – великий острів біля мису Код у штаті Массачусетс.
З Мартас Вайньярда Ден автобусом Массачусетських ліній доїхав до Ньюберіпорта [48] . Там він знайшов собі роботу у ветеранському шпиталі штибу «начхати-якось-воно-буде», де подеколи всіма покинутий старий солдат міг сидіти в інвалідному візку перед порожнім оглядовим кабінетом, аж поки в нього із сечоприймача не починало переливатися на підлогу. Паскудне місце для пацієнтів, трохи краще для таких безщасних пройдисвітів, як Ден, хоча він і ще кілька осіб намагалися таки доглядати за старими вояками, наскільки це було можливо. Там він навіть допоміг декому перейти межу, коли надійшов їх час. На цій роботі він утримався досить довго, щоби президент-саксофоніст передав ключі від Білого дому президенту-ковбою.
48
Newburyport – засноване 1635 р. портове місто, за 56 км на північний схід від Бостона: всі вищезазначені невеличкі міста нині є популярними курортами.
Ден мав декілька п’яних ночей у Ньюберіпорті, але завжди перед вихідним днем, тож все було гаразд. Після одного такого міні-запою він прокинувся з думкою: «Принаймні я залишив харчові купони». Ця думка привела за собою той старий біснуватий дует із телевікторини.
«Вибач, Діні, ти програла, але ніхто не йде з порожніми руками. Що там у нас для неї мається, Джонні?
Ну, Бобе, наша Діні не виграла жодних грошей, але залишилася з нашим новим домашнім призом, кількома грамами кокаїну і великою, товстою пачкою ХАРЧОВИХ КУПОНІВ!»
Ден досяг того, що цілий місяць протримався без питва. Здогадувався, що це він так чудернацьки себе карає. Не раз і не два йому зринала думка, що якби він знав адресу Діні, то давно вже відіслав би їй ті срані сімдесят доларів. Він послав би їй удвічі більше того, аби лиш міг таким чином перестати згадувати про малюка у майці «Брейвз», який тягне свою схожу на морську зірку долоньку. Але адреси він не мав, отже, натомість залишався сухим. Карав себе батогами. Батожив тверезістю.
А тоді одного вечора, проходячи повз шинок під вивіскою «Відпочинок рибалки», він крізь вітрину помітив приємного вигляду білявку, що сиділа одна біля бару. На ній була сукня з картатої шотландки, яка закінчувалася посередині стегна, вигляд дівчина мала самотній, тож він зайшов, там виявилося, що вона нещодавно розлучена і, ох, який сором, можливо, вона не буде проти, якщо він складе їй компанію, а через три доби він прокинувся з тою ж самою чорною дірою у пам’яті. Ден пішов до ветеранського центру, в якому він займався тим, що мив підлоги і вкручував електричні лампочки, сподіваючись на ласку, але зась. «Начхати-якось-воно-буде» зовсім не означало «начхати-й-геть– забути». Ідучи звідти з тими небагатьма речами, що лежали в його шафці, він пригадав стару фразу Бобкета Ґолдтвейта: «Моя робота тривала, але її там уже робив хтось інший» [49] . Тому він знову сів на автобус, цього разу рейсом на Нью-Гемпшир, але перед тим купив скляний балон із задурливою рідиною.
49
Robert «Bobcat» Goldthwait (нар. 1962 р.) – актор, чий кар’єрний злет розпочався з серії популярних фільмів «Поліцейська академія», сценарист і кінорежисер, відомий своїм уїдливим почуттям гумору (бобкет – мала американська рись).
Всю дорогу він просидів позаду, на П’яному Місці, на тому, що біля туалету. Досвід навчив його: якщо маєш намір їхати в автобусі, напиваючись до нестями, займай саме це сидіння. Він поліз рукою до коричневого паперового пакета, послабив ковпачок на скляному балоні з задурливою рідиною і відчув коричневий запах. Цей запах умів промовляти, хоча єдине, що мав сказати: «Привіт, старий друже».
Він подумав: «Цукейки».
Він подумав: «Мама».
Він подумав про Томмі, який зараз уже ходить до школи. Завжди припускаючи, що старий добрий дядечко Ренді його не вбив.
Він подумав: «Єдиний, хто може ввімкнути гальмо, це ти».
Ця думка багато разів приходила до нього раніше, але цього разу вслід за нею надійшла ще одна. «Ти не мусиш отак жити, якщо тобі не хочеться. Звісно, ти можеш так жити… але не мусиш».
Цей голос був таким дивним, таким несхожим на його звичайні внутрішні діалоги, що спершу він подумав, що десь, у когось його підчепив – він умів це робити, але більше майже не приймав непроханих сигналів. Він навчився їх блокувати. Тим не менш, він подивився уздовж проходу, майже впевнений, що побачить там когось, хто на нього оглядається. Не побачив нікого такого. Там усі спали, балакали з сусідами по сидіннях або витріщалися у вікна на сірий новоанглійський день.