Долина Єдиної Дороги

Микітчак Тарас Ігорович

— Добре, ми зберемо і привеземо, — відповіла Зась.

— І нехай привезе вона! — Ро показав рукою на Рибохвостика й широкими кроками пішов геть.

Дівчина кинулась до мами і притулилась до неї. Відразу стало затишно і спокійно.

Від сусіднього будинку до них шкандибав Зорегляд Моряний. Вчора він теж ходив будувати фортецю і йому на ногу впав камінь. Незважаючи на травму, старий хотів і сьогодні йти щось допомагати, але сам Репинга відіслав його геть, наказавши ловити рибу.

Зорегляд порівнявся із Зась і Рибохвостиком, сів на лаву біля дверей їхнього дому й подивився услід Ро.

— Дивні вони, — пробурмотів він. — Такі великі, а чогось бояться, ходять затягнуті в залізо.

— Так, чогось і вони бояться, — пробурмотіла Рибохвостик, відступаючи від мами на крок, щоб глянути, як заземельця поглине горизонт із рухливих трав.

28

Туман

і не думав розсіюватись. Волога долина притягувала його, насичувала, численні струмки збивали його в піну на своїх коловоротах, дерева тримали молочні пасма на своїх гілках. Інколи примарний світ річкової долини будила криком якась пташка. Раз по раз із туманної стіни сірою колоною виринав черговий стовбур. Дерева навколо свідчили, що мандрівники досягли того лісу, який учора зеленою шубою слався по завмерлих хвилях пагорбів над рікою. Інколи з туману чувся тихий плюскіт води, і всі починали думати, що нарешті прийшли до тієї ріки, та коли доходили до джерела звуку, то виявлялось, що це лише струмок чи потік. Від тривалого спуску знову почали нити ноги — тепер уже якось по-новому. Шлях загону пролягав то пласкими, ледь похилими плато, то зривався урвиськами вниз. За ноги, нещадно рвучи взуття, мертвими петлями чіплялася ожина, сухе гілляччя вкривало руки сіткою кривавих подряпин. Здавалося, сама місцевість відтягує мандрівників назад, впинаючись колючками у плечі й литки. Згодом почався дуже крутий спуск. На кожному кроці з-під ноги зривався шматок землі й сунувся разом із подорожнім вниз. Доводилося сідати й сповзати кілька метрів додолу, руками притримуючись за каміння, коріння, повалені стовбури. Морфід, тримаючись прямо, просто з’їжджав таким методом, майже не переставляючи ногами. За ним котилися і повзли інші. Врешті командир зупинився перед величезним плетивом із землі і коріння. Колись тут росла дуже стара смерека, а потім зсуви й вітри розхитали її і скинули у провалля. Та вона не полетіла вниз, а зачепилася своєю верхівкою за невидимий у тумані протилежний край урвища. Міст у порожнечу.

— Ми повинні тут перейти, — Морфід показав на слизький і порослий папороттю, грибами і мохом стовбур. — Будьте обережні, а головне — нічого не бійтеся. Вважайте, що земля за кілька метрів під нами, її просто не видно в тумані.

Стовбур іще не встиг струхлявіти, але туман і мохи робили його дуже підступним. Обламані гілки, наче перила, стирчали з нього під різними кутами. Більшість із них на вигляд були тверді й міцні, але насправді могли розсипатись під руками.

Першим на стовбур вийшов Мишик Хмиз, хлопець із небагатої родини Повздорожнього. Він повільно ступав, розчепіривши руки. Спочатку хлопець кілька разів похитнувся, потім зосередився, і крок його став впевненіший. Слідом за ним пішов Гирлявко Моряний, далі на дерево виліз Тайто, потім Чисторос, а за ним — Вузьколист Травник, який після вбивства його коня майже ні з ким не розмовляв. За ним пішли брати Моряні, а вже далі височіла постать Морфіда. Решту Болітник вже не міг розібрати, тому й перестав озиратися, вважаючи тільки на дорогу перед собою. Ноги кілька разів ковзали, але відразу впиралися в обламаний сук і гальмували. Смерека звужувалася з кожним кроком, обламані гілки густішали, ставали більшими й міцнішими. Зовсім недалеко попереду хтось крикнув із туману: “Я вже!”. І йти одразу стало легше. Адже Мишик перейшов стовбур, отже і ти зможеш. Та раптом позаду почувся тріск і відчайдушний зойк. Поки Чисторос устиг обернутися, Вузьколист уже висів біля його ніг, тримаючись однією рукою за сук на стовбурі. В іншій він стискав обламану гілку, яка щойно зрадливо тріснула від його доторку. Очі хлопця округлилися від страху, він почав махати ногами, розхитуючись сам і розхитуючи дерево. Болітник вмить ліг на стовбур і схопив Травника за комір куртки, але той несподівано зірвався вниз і потягнув за собою Болітника. До хлопців кинувся Плавт, але його рука вхопила лише повітря. Чисторос не витримав на одній руці свою вагу, вагу Вузьколиста й вагу їхніх наплечників. Він зсунувся крізь мохи вниз, і вже туман підстрибнув до нього знизу, як щось раптом вхопило його за вільну руку. Болітник підняв очі й побачив, що Морфід висить головою вниз на нижніх гілках стовбура, зачепившись за них ногами, а руками тримає зап’ястя доріжанина.

Біль розчахнув плечі Чистороса. Йому здалося, що міцний захват заземельця й вага Вузьколиста зараз розірвуть його навпіл — таким важким видався Травник, який уже двома руками вчепився за свого рятівника.

Плавт скинув униз мотузку, і Травник відразу вхопився за неї. Його витягнули нагору. Потім Морфід допоміг виволочити на дерево Болітника й піднявся сам. Усі троє посідали на стовбурі, важко дихаючи й дивлячись униз. Щойно всі вони могли загинути. Усвідомлення цього змушувало

серця то шалено калатати, то знеможено завмирати. Один лиш син Глеї й Отарасмана залишався спокійним. Перевівши подих, він показав рукою вперед:

— Йдіть далі, тут уже недалеко. А якщо зараз розпустите нюні, я сам поскидаю вас униз.

Стовбур перед Чисторосом виявився порожнім. Доріжани разом із Тайто вже перейшли урвисько й чекали інших, не знаючи, що сталося за їхніми спинами.

Чисторос набрав повні легені повітря й рушив уперед. Ноги зрадливо тремтіли, у голові паморочилось, але за кілька метрів і він побачив інший схил, в якому смерека засіла верхівкою, наче встромлений у сіно спис. Ні Гирлявка, ні Мишика тут не було.

Доріжани і заземельці почали сходити з дерева. Морфід наказав усім зібратися навколо стовбура. Схил, на який вони перебралися, мало чим відрізнявся від того, яким спускалися до цього страхітливого мосту, — такий же стрімкий, з камінням і корінням, що випиналися з глини і щебеню.

— Тайто! Тайто! — покликав свого воїна Морфід, але ніхто не озвався.

Через мить щось зашурхотіло вгорі, на загін посипались камінці. З туману над їхніми головами виринув силует, який вмить перетворився на Тайто. Ніхто не встиг нічого зрозуміти, як бідолаха впав на стовбур, мало не збивши з ніг Ловикаменя Горолома й Шіту, яка йшла останньою і ще стояла на смереці. Зі спини Тайто вистромились закривавлені гілки, на які він упав. Поміж них із тіла випинався держак його криволезого меча. Тайто був мертвий. Хтось заколов заземельця його ж зброєю і скинув униз.

Тут згори посипалися цілі потоки землі й піску, а наступної миті величезна тінь накрила весь загін. Щось засвистіло, швидко наближаючись до смереки. Шіта відреагувала блискавично. Вона з усієї сили штовхнула Ловикаменя в плечі й зістрибнула з дерева сама. У висячу смереку врізалась здоровенна кам’яна брила, тріск прорвався крізь туман, і старезне дерево полетіло вниз, переламане навпіл. За ним зі схилу потекла земля, сповзаючи від струсу з-під ніг.

— Усі вбік і за мною — так швидко, як можете. Чіпляйтесь руками і ногами, викидайте зайве з наплечників, коли поповзете вниз разом із ґрунтом! — Морфід махнув рукою в туман і швидко подерся по висячих коріннях і хитких каменюках ліворуч. Загін без вагань подряпався за ним, наче білки по корі старого дуба.

Вони проповзли схилом урвища близько сотні метрів і опинилися в неглибокому яру, яким можна було піднятися вгору. Унизу в тумані з’явилися дві постаті — Шіта й Ловикамінь. Зістрибнувши з дерева, вони, мабуть, впали на схил і зачепилися за нього. Дочекавшись, поки обоє піднімуться, загін подерся жолобом яру догори.

Через годину всі вийшли до краю урвища й швидко заглибилися в ліс. Перша прірва була позаду. Тільки-от шлях назад зник разом зі смерекою.

29

Конячка Вершка Моряного легко тягнула візок з напівпорожнім кошиком. Весь улов, зібраний мамою Зась у Бездоріжньому, ледве вкрив плетене денце. Рибохвостик сиділа біля кошика, попустивши віжки й вдивляючись у далину. Оббиті бляхою колеса весело стукотіли кремовою бруківкою Єдиної Дороги.

Мури фортеці вже виступали над зеленим морем трав. Її будували на роздоріжжі, недалеко від Доріжнього. Над мурами височіли дерев’яні риштування, збиті зі свіжообструганих і ще непросохлих дошок та колод. Наче мурашки, навколо будови копошилися доріжани. Одні підтягували до будови камінь і дерево, інші мурували стіни, рили пивниці, замішували будівельний розчин. Ще дві групи працювали в каменоломнях Верхнього Доріжнього та в Чорничному й Малиновому лісах. Робота кипіла, тільки-от з облич трударів зникли усмішки, кудись випарувалося натхнення до роботи. Кожного гризли свої домашні турботи. Неврожай, незабаром зима, а часу на додаткову заготівлю харчів немає. І все через оцю фортецю! До того ж, доріжан дивувала поведінка заземельців, які займалися тільки будівництвом і муштрою долинян. Чому ж вони не працюють на полі, чому не заготовляють їжу на зиму, як і де вони зимуватимуть?

Рибохвостик проїхала під аркою нещодавно зведеного головного входу й опинилась на затоптаній земляній площадці. З лівого боку від входу тулилася гарно викладена з тесаного каміння прямокутна коробка, яка згодом мала перетворитися на сторожку для варти. Зараз там жили всі заземельці.

Усе навколо лисніло пітними тілами доріжан, скреготіло й гупало, ворушилося й повзало, навіть здоровезні каменюки й балки зі столітніх дубів повільно рухались під дією важелів, валиків, мотузів і сили долинян, стаючи на свої місця. З риштувань на всю будову лунав гортанний голос Репинги, який криками й помахами рук командував процесом. На невисокій стіні біля входу повільно походжав Ро. Побачивши дівчину, він кивнув їй, щоб заходила у сторожку, а сам ковзнув у будиночок через верхній люк.