Долина Єдиної Дороги
Шрифт:
— А скільки ми ще шукатимемо Правду? — жалібно спитався Вузьколист.
— Правду? Не знаю. Ми повинні вийти на оцю гору, що перед нами. А там — або побачимо її, або повернемося назад. Тепер хочу поділитися з вами останніми спостереженнями. Ви бачили, як загинув Тайто. Я колись чув про племена білих волохатих напівлюдей-напівведмедів. Вони живуть далеко в горах і вороже ставляться до всіх, хто приходить до них. Щоб дійти до Правди, нам доведеться битися з ними. Думаю, смерть Тайто і зникнення Мишика — справа їхніх рук.
— Морфіде, як ти думаєш, що сталося з Мишиком? — осмілів Гирлявко.
— Наскільки
Знову всі замовчали. Мабуть, кожен думав про те, чи зможе власноруч убити іншого, дарма що ним буде потвора-вар.
— Я не знав і навіть не підозрював, що вари заселяють ці місця, інакше ніколи б сюди не пішов. А зараз, хто хоче, той піде зі мною далі — заради добра і щастя своїх родин, заради вашої долини й заради самих себе. А хто боїться — хай повертає й шукає дорогу назад. Отже, хто йде далі — підніміть руки.
Хто підняв руку відразу, хто із затримкою, але зрештою вгору звелося двадцять п’ять рук. За тим, як високо і як довго вони були підняті, можна було легко зрозуміти, хто і наскільки сильно хоче йти далі. Сміливість сміливістю, але чомусь дуже хотілося якомога швидше повернутися додому, в долину Єдиної Дороги.
Знову гуділи ліси. Тепер — набагато сильніше, ніж колись. Здавалось, що це дерева стогнуть від нескінченної муки, але десь далеко-далеко, на краю світу. Кров холонула в жилах від цих звуків, але ще більше лякали доріжан події, що відбувалися в їхній рідній долині.
Коли батько Солевій повернувся ввечері додому, його рідні зрозуміли — щось сталося.
Батько сів за стіл, роззувся, випрямив натруджені ноги. Під очима від перевтоми з’явилися сірі мішки, на голові засивіли вже цілі пасма, а не окремі волосини. А й справді! Вранці тато йшов на будівництво ще чорним, а повернувся напівсивим. До того ж якась дивна безпорадність з’явилася в його очах. Це відразу насторожило Рибохвостика і маму Зась. Усі мовчали. Жінки чекали, поки голова сім’ї заговорить першим і сам розповість про причини таких раптових змін.
Солевій узяв зі столу глиняний дзбанок з водою й жадібно почав пити. Обтерши рота рукавом, сказав:
— Вони знущаються з нас.
— Чому? — запитала Зась.
— Тому, що ми слабкі й безвольні. Ми кволі супроти них, ми не вміємо так працювати, як вони, ми не такі фізично витривалі. Нас виховувала робота, а їх — війна, от і різниця.
— Що вони зробили?
— Син Яблучної Горпи з Малого Доріжнього сьогодні спустився з риштувань на обід швидше за визначений час. До нього кинувся Ро і вдарив його так, що у хлопця кров пішла носом і ротом. Заземелець кричав, що ніхто немає права тікати від роботи, що всі повинні однаково відпрацьовувати на благо батьківщини. Стан Горпа сказав, що не буде взагалі працювати, якщо його битимуть, і що він не має здоров’я стільки працювати,
І Зась, і Рибохвостику відняло мову від почутого. Невже таке можливе в їхній долині, де всі бійки в історії народу можна перелічити на пальцях? До того ж це були бійки на змаг, а не на шкоду. А про таке звірство, як прив’язування людей за руки до стовпів, ніхто навіть подумати не міг.
— Тепер вони вішатимуть на стовпи всіх, хто погано працюватиме. А хто їм перечитиме — того будуть закривати у підземеллі, яке ми вже викопали, обмурували й накрили. Воно тепер називається в’язницею. Заземельці кажуть, що це для дисципліни, для порядку, для нашого ж добра.
Рибохвостик кулачки й підступила до батька.
— Чому ви дозволили їм це зробити? Вас же сотні, а їх лише троє!..
— Ніхто не хоче починати бійку. Вони в люті поб’ють багатьох або ж зроблять щось гірше, ніж поб’ють. Їх усі бояться. Колись поважали, а тепер бояться.
— А вони не бояться таке робити з вами? Якщо ви це терпітимете, то чужинці зроблять із вас таких самих рабів, про яких розказував Морфід. Вам не обов’язково битися з ними, ви можете просто припинити роботу, не прийти до фортеці.
— А якщо прийде армія варварів, як говорять заземельці, і знищить наш народ? Тоді фортеця справді може допомогти нам, доріжанам. Складно отак одразу все вирішити. Завтра в обід ми проведемо у фортеці раду старійшин. Багато хто із доріжан зовсім вибився з сил. Почалися хвороби від перевтоми й недоїдання. Нам не вистачає тих пайків, які роздають на обід… Твоя правда, дочко, далі так жити не можна. Я обов’язково скажу завтра все, що думаю про них. А після цього — хоч на стовп! Одне мене тримає, про одне хвилююся — про вас.
— Наш народ своїм спокоєм і тихою вдачею зробив собі найбільше лихо. Але чому кілька заземельців не бояться цілого народу? Невже вони думають, що наше терпіння безмежне?
Батько махнув рукою кудись на південну стіну кухні.
— Коли вони почули, що ліси знову загули, то чомусь втішились і знахабніли остаточно. Здається, вони знають причину лісового гулу. Там є хтось їхній, і він, напевно, йде сюди. І це не військо дикунів, які почали війну у Заземеллі. Інакше чого б чужинці раділи?
Знову запала мовчанка. Солевій важко зітхнув і пробурмотів:
— Швидше б повернувся Морфід. Він наведе тут лад і втихомирить своїх людей.
32
Вона біснувалася, наче скажена звірина, яку затиснули з обох боків у кам’яні лещата, залишивши єдиний шлях — вперед, до моря. На перекатах білі язики піни облизували чорні зуби каменюк, що подекуди стирчали із дна. Гул і рев глушили все навколо, від густого водяного туману перехоплювало подих. І цю нестримну бестію їм належало перейти вбрід.