Долина Єдиної Дороги
Шрифт:
— Ні, не піду. Не повинна, — нарешті відповіла синьоволоска.
— Я спробую зупинити армії на перешийку за болотами плітників, затопивши там суходіл. А далі вже не втручатимусь. Це найбільше, що я зможу зробити.
— Дякую і за це, — синьоволоска важко зітхнула.
— Ти приймаєш сторону доріжан, переймаючись їхньою долею. Ти порушуєш рівновагу. Пам’ятай це і не доводь до нашого протистояння.
— Ми вже перехилили шальки терезів, як і Права Чистого Вогню. Але згадай, що наша роль — виправляти порушення в природі наших стихій. Тому ми маємо право зупинити магію вогню, яку подарувала Вогневолоса своїм народам.
— Так, з цим я погоджуюсь. Проте нас можуть убити — ми ж смертні за певних обставин. Тому одночасно краще не з’являтися в долині Єдиної Дороги. Якщо доріжан спіткає невдача, Чорна Армія зіткнеться з водою. Але все буде у межах відповідності й встановлення рівноваги.
— Дякую.
— Будь обережна. Пам’ятай, що ми не належимо собі. До зустрічі.
— Прощавай, — камінь згас, і Праві Блакитного Снігу здалося, що згасло щось у ній самій. Зникла якась сутність, закладена на небесах. Принаймні досі їй не було так порожньо. Порожньо й гидко від власного безсилля.
Розділ 4. За крок до порожнечі
67
Ліс виригав із себе страшний гул — ударами тисяч кованих чобіт об кремову бруківку. Вони виливались, як брудна повінь, на запорошені снігом весняні береги. Чорна Армія. Чорні обладунки, чорні плащі, чорні коні, навіть сталь їхньої зброї відливала чорним полиском. Лава за лавою виходили воїни з-під негостинного для них лісу. Очі, що давно не бачили прямого сонячного світла, мружились на небо, міцно стиснуті губи ледь кривились у посмішці. Хоча більшість воїнів хотіли цілувати цю землю, голубити поглядами неосяжні простори степу, де на них уже не чекають за кожним стовбуром страшні лісові демони, жоден з них не випускав ці бажання за кам’яні маски на своїх обличчях.
Втомлені, але не зломлені. Ще впертіші, ще сильніші від гніву, запаленого у лісових битвах. Чорна Армія…
Обіч цієї безконечної лави заземельців, жадібно рвучи соковиту траву, стояв величезний кінь. На його боках — випалені оранжеві спіралі, кожна з яких збігається в коло. Грива переплетена золотими ланцюжками, вуха вишиті золотими тонкими нитками, а сідло й попона рясніє коштовними каменями. Проте кінь забув, що його вершник — сам головнокомандуючий Чорної Армії, Антіо, і зараз велична тварина похапцем наповнювала черево, втративши благородний вигляд.
Антіо стояв за метр від коня, опершись на свій спис, і слухав Репингу. На прикрість каракота, обличчя великого ватага не виказувало ні схвалення, ні злості. Антіо просто дивився поверх голови Репинги й інших заземельців на ряди доріжан. Ті акуратними лініями креслили собою степ за сотню метрів від них.
— Ми зібрали й навчили елементарному володінню зброєю тисячу чотириста сімдесят вісім дорослих чоловіків з цієї долини. Вони готові померти за свого повелителя й знають, що коти — володарі світу, — Репинга закінчив доповідь про справи в долині й низько вклонився.
— Вони падатимуть, як скошена трава, в першому ж бою, — зневажливо пробурмотів Антіо. — Але ми матимемо час для маневрів. Добре. Морфіда шкода, але сумніваюся, що він справді зник. Цей диявол ще з’явиться і потішить нас своїми розповідями.
Кілька каракотів зняли з фіри
— А де Стерт? Чому ти доповідаєш замість нього? — Антіо сів у крісло й узяв поданий йому кубок з найкращим і найвистоянішим верескляком. Стіл миттєво заставляли різними стравами й напоями. Ватаги окремих загонів всідалися рядами, тягнучи брудні руки до їжі й кубків. Від Подоріжнього тягнулася вервечка фір, навантажених провізією для всього війська. Частування звичайних воїнів мало відбутися просто на траві. Для такої зустрічі у долині перерізали й засмажили добру половину доріжанської худоби й вичистили усі комірчини й пивниці.
Під час частування був запланований військовий доріжанський парад, який мав засвідчити покору місцевих жителів. Доріжан навіть не довелося змушувати робити це — вони самі дали згоду.
— Стерт загинув. Він наздогнав декількох бунтівників, які втекли в ліс. Там на його загін зробили засідку невідомі нам лісові жителі, також люди. Загін розбили, Стерт помер від ран уже тут. Його достойно поховали, як і личить славетному воїнові.
— Є звістки від інших армій чи від армад? — головнокомандувач надпив верескляку й задоволено прицмокнув — після перегрітих і збовтаних у дорозі котівських вин і кусату витончений смак цього напою просто вражав.
— Поки що звісток не було, — Репинга при кожній відповіді легко вклонявся ватагу.
— Бої з лісовими демонами знищили частину моєї армії, проте тридцять чотири з половиною тисячі добірних і здорових воїнів уціліло. Ми перебили багато лісових потвор і захопили дещо, що з часом дасть нам владу над демонами. У нас дочка їхнього правителя. Вона була в маленькому загоні, який напав на нас два дні тому. Надто молода, що бути умілою в бою. Ця мерзенна стерва буде запорукою нашого владарювання над цим племенем першоістот. У боях не загинув жоден маг, усі наші рівнинні й лісові змії цілі й неушкоджені. Ми готові зустрітися з військом есенеїв, — Антіо осушив кубок до дна і розбив його об кант стола. Усі навколо ледь помітно здригнулися від цього удару. — Давай, нехай земляні кролики помахають своїми палицями.
— Спочатку стрільба з лука? — улесливо спитав Репинга. Каракот відібрав з-поміж доріжан кількох доволі непоганих лучників і був упевнений, що, як на мирний люд, їхня майстерність повинна сподобатись Антіо.
Головнокомандувач висмикнув із землі свого списа, підкинув його на долоні й ураз метнув у бік доріжанських загонів. Спис плавною дугою розітнув небо і, перетворившись на бадилинку, уп’явся в землю перед першими рядами доріжан.
— Нехай тепер покажуть свою влучність, а потім я хочу, щоб вони продибцяли своїми кривими рядами переді мною.
Репинга підняв праву руку. Це був знак, що найкращі лучники з протилежного боку можуть починати стрільбу. Їхньою ціллю було опудало з тирси в мішковині, яке стояло метрів за сорок від доріжанських шеренг (ці земляні кролики рідко посилали стріли далі за півсотню метрів) і в сімдесяти від столу командирів.
Від рядів низькорослих долинян відокремилась струнка фігура в капюшоні і з довгим тонким луком. Репинга придивився, але не впізнав цього лучника. Може, це через відстань, а може, роки беруть своє, й очі вже не такі зіркі.