Долина Єдиної Дороги
Шрифт:
69
Коли стріла вп’ялася в його крісло, Антіо здивувався. Коли кот прочитав записку на стрілі, Антіо почав розбирати сміх. Коли він побачив, як убили його людей, Антіо зненавидів цих недоростків. Спочатку він хотів узяти свій дворучний меч із золотим черепом на противазі й показати доріжанам, що означає сила, як виглядає жорстокість, яким могутнім може бути воїн, але Антіо стримався. Можливо, тому, що він був головнокомандувачем армії, можливо, через лінь, а можливо… Ні, страху він не відчував. Ніколи! Інакше він не був би Антіо.
— Алеоласе, — гукнув він приземкуватого
Алеолас зі щирою радістю вклонився повелителю й командирові. Для нього цей наказ був нагородою, адже така нагода потішити й розворушити свою кров не часто випадає. Перед ними хоч і військо слабких на голову здохляків, але все-таки військо. Потім усі розказуватимуть, як Алеолас завиграшки розбив військо недоумків і самогубців.
Через декілька хвилин лави Чорного війська розступилися, і з нього, наче іскра з вогню, вирвався смерч чорнокованих воїнів на обкутих латами конях. Вони кошмарним вихором мчали посірілим степом, тримаючи в руках списи й метальні сокирки. Алеолас летів перший. Він уже вибрав жертву для свого списа — лучника, яки䙡 зухвало вистрілив в Антіо. Повелителю сподобається спис у животі цього виродка. Йому сподобається, як напівживого і ще притомного лучника потягнуть степом двоє швидких коней до найближчого дерева.
Доріжани спочатку не рухались, а потім декілька з них зробили невпевнені кроки назад. Хоча кіннотники лише мить тому вирвалися з-поміж шеренг заземельців, вони вже були за кілька десятків метрів від доріжанських рядів.
— Зачекайте! — закричав Рудий Лис, побачивши, що багато чоловіків навколо нього вже піднімають свої луки.
— Взяли металеві стріли — раз! — чорні воїни вже скакали на їхній половині поля. — Вставили стріли в жолоб — два! — тепер можна було розрізнити візерунки на шоломах і латах заземельців. — Натягнули тятиви — три! Прицілились у груди — чотири! Кожен у свого! — Лис єдиний з їхнього маленького війська вставив у жолоб не залізну, а тисову стрілу. Він не збирався пробивати лати ворога, а впіймав вістрям стріли ліве око першого вершника, який уже заносив спис для кидка. — Стріляй!
Сотня металевих стріл кривим рядом прорізали повітря. Алеолас різко підвів щита, але в останню мить стріла випередила його край, і воїн побачив лівим оком крапку в центрі її вістря. Спис Алеоласа полетів у Рудого Лиса і ввіткнувся в землю біля лісовіївського чобота. Сам кот деякий час іще сидів, а потім перехилився й випав із сідла, проте його кінь продовжував бігти вперед, волочачи господаря за собою. Близько сорока вершників попадали з коней зі стрілами в грудях. Декілька скакунів беззвучно спіткнулись і полетіли в траву, ламаючи шиї й мнучи наїзників своїми спинами — не всі доріжани влучили, деякі стріли прошили груди й голови заземельських коней. Інші чорні вихори налетіли на падаючих і теж покотились у траву. За мить степ, сповнений стукотом копит об землю, вибухнув іржанням і майже людськими криками болю: волали коні.
— Пропустіть коней! — різко скрикнув Лис, відступаючи вбік від тварини без вершника, яка неслась на нього. Голова Алеоласа гучно вдарилась об кинутий ним спис, вирвавши його вістря із землі. Мертвий воїн зник за спиною лісовія разом із конем.
Незрячі коні зі шкіряними клапанами на очах
Ураз військо доріжан закінчилось, коні перелетіли через декілька його шеренг і помчали у відкритий степ, в якому однією лінією стояли нові лучники. Заземельці спочатку стиснули чобітьми конячі боки, а потім підняли їх дибки, зупиняючи. Доріжан виявилось надзвичайно мало і всі вони лежали на землі! Десятки доріжанських лучників, які не вистрілили першого разу, вже тримали луки з арбалетними стрілами в жолобах, чекаючи своєї черги. Вони мали бути третіми. Зараз черга тих, хто стоїть за ними.
Сотня лучників, що вишикувались за п’ятдесят метрів позаду основних шеренг доріжанського війська, одночасно спустили тятиви й припали до землі. Тепер підвелися лучники, через яких щойно проскакали кіннотники. Вони випустили третю чергу стріл. Лісовій встиг вистрілити й влучити на смерть тричі. З новою тисовою стрілою він обернувся до Чорного війська. Сотня задньої лінії кинулась до тих, хто міг уціліти після такого потрійного обстрілу. А таких були одиниці…
Позаду з вершниками все скінчено, лучники задньої лінії доб’ють тих, хто вижив і зараз намагається підвестися. Що ж, заземельці не зрадили своїй самовпевненості. Таку ж сотню вершників вони колись вислали проти дібровників, але ті надто пізно зрозуміли ситуацію й лише встигли відійти в ліс, де багато кого з них наздогнали чорні воїни. Тепер ця самовпевненість зрадила заземельців.
На жаль, близько п’ятдесяти доріжан мертвими й пораненими лежали на траві. Вони не встигли відстрибнути від вихорів-коней. Між ними видно трьох чорних воїнів у крові й землі. Їх встигли збити з коней уже в шерензі. Вісімнадцять воїнів, які злетіли з коней після першого обстрілу й залишились неушкодженими, зараз біжать у доріжанські ряди, розкручуючи над головами свої велетенські мечі. Зараз вони, наче косарі, ввірвуться поміж доріжан, прорубуючи криваві просіки. Якщо досі Лис, принаймні, якось спланував цей бій, то тепер уже не знав, що робити. Відступати ще надто рано, кидатись у бій надто ризиковано. Але… Він пронизав стрілою голову найближчого воїна й витягнув свого короткого кривого меча. Ним було так зручно орудувати в лісі, а тут він уже не здавався грізною зброєю.
— Упере-е-ед! — і лісовій кинувся на блискуче лезо. За ним побіг Хвиль Болітник і підтюпцем пострибали три діди: Густобрів, Ліводверник і Тинявка, яким пощастило вціліти після першої атаки. За ними до заземельців ринулись сотні доріжан. Інші досі стояли на місці, сковані хто страхом, хто болем, хто відчаєм. Дехто озирався назад. Там уцілів лише один заземелець, проте він люто пробивався крізь гурт доріжан, розкидаючи їх направо й наліво ударами бойового молота. Враз він зупинився й натужно розвернувся. Молот на довгому ланцюгу описав коротку дугу, розбив голови й груди кільком доріжанам і зарився в землю. Слідом за молотом повалився і сам заземелець. Позаду нього із закривавленим коротким мечем стояв чоловік і здивовано дивився на вбиту ним людину. Багато хто упізнав у ньому Солевія з Бездорожнього. А самому Солевію враз здалося, що він знову стоїть на плацу фортеці й бачить, як Ро б’є його дружину і дочку. А зараз хочуть принизити, розтоптати честь не лише його коханої донечки, а всіх, хто досі спокійно й мирно жив у цьому краї. І Солевій скинув із себе заціпеніння, відкинув меч і потягнув на себе молот мертвого заземельця.