Долина Єдиної Дороги
Шрифт:
Коли щитники й арбалетники вийшли з лісу, лісові лучники продовжували обстріл з верхів’їв дерев.
Яснозорий і Міцнолобий, сидячи на гілці поряд, посилали стріли поверх щитів, немовби змагаючись у влучності один з одним. Раптом десь ліворуч у глибині лісу народився й поступово наростав якийсь дивний шум. У степ з-під лісового шатра стрімкою лавиною вибігали десятки й сотні воїнів у шкіряних латах, здіймаючи над собою дерев’яні ломаки з шипами й сокири. У кожного воїна було дві руді коси й блискучі металеві кульки на них.
— Дібровники! — на радощах обоє старійшин обійнялись
Хтось сказав, що дібровників прийшло дві з половиною тисячі.
Воїни південних лісів не засіли в засідці, а скаженою рудою хвилею вдарили в ряди заземельців.
— Упере-е-е-е-е-ед! — пролунало з узлісся, й сотні лісовіїв, витягуючи свої короткі мечі, кинулись у відкритий степ.
Антіо, стоячи на даху карети, круглими здивованими очима дивився на січу біля лісу, а потім змахнув своєю булавою.
Один із котів, що їхав біля карети, відразу ж відповів:
— Шела і Тайті переказали, що змії знайшли ближчого ворога, ніж лісовики. Але вони не знають, якого саме.
— Що? Який ближчий ворог? — заверещав Антіо й мало не впав з карети.
74
Два десятки височезних воїнів поодинці стояли посеред степу з кошиками дрібного каміння. Між ними по дивних траєкторіях ходили хлопці й дівчата з такими ж кошиками. Серед них були діти і доріжан, і лісовіїв. Поодаль у траві принишкло п’ятдесят лісових лучників — вони повинні прикривати гурт із кошиками, коли той почне відступати до лісу. Це й була Армія Мертвих — основна сила місцевого воїнства.
Рибохвостик Моряна кружляла біля свого кошика, не зводячи погляду з південного степу, звідки повинні з’явитися візки з частиною доріжанського війська. Вони мають привести сюди Чорну Армію. Саме тут відбудеться вирішальний бій, який насправді боєм і не буде. Усе, що сталося досі, — пролог до битви. Поки що степи порожні. Єдине, що привертає увагу на їх тьмяному простирадлі, — стовпи диму, які з’являються десь із-за горизонту. Ніхто не міг збагнути, що це могло б означати.
Мертві стояли непорушно й лише втомлено крехтіли. Їм було дуже важко тримати на своїх височезних тілах такі важкі лати. Непропорційно короткими руками воїни опиралися на списи й чекали своїх супротивників.
З півночі швидко наближався двоколісний візок. Мабуть, хтось із північної лісовіївської стороги їде щось розпитати. І цей хтось дуже поспішає. Візок підстрибував на горбках, їхав то на правому, то на лівому колесі, мало не перевертаючись. За кілька десятків метрів від воїнів кінь різко розвернувся й зупинився. Візок перехилився, завмер і завалився на бік. З нього викотився Рудолапка籎 зірвався на ноги і, виробляючи чудернацькі петлі на траві (ніби оминав невидимі капкани), побіг до Моряної.
— Там у морі… там у морі… — закричав він здалека.
— Заспокойся й біжи обережно! Не налякай їх передчасно! — попередила його Рибохвостик. — Що сталося?
— Магія
— Заземельці йдуть із півдня. Звідки б їм узятись на півночі?
— Може, це їх флотилія?
— Флотилія — це великі кораблі, а не очеретяні сплавини. Про ці кораблі нам розповідали дібровники. Потрібно дізнатися, що там діється!
— Ніколи! — сказав один із лісовіївських лучників. — Уже видно візки з вашими.
На горизонті з’явилася група рисок, які росли на очах.
75
— Лісові мавпи напали з тилу! — виправдовувався молодий ватаг арбалетників, більшість з яких уже всіяла своїми тілами південні степи й узлісся. Він говорив, розгублено розглядаючи пояс Антіо й не сміючи глянути йому у вічі.
Головний воєначальник Чорної Армії скреготнув зубами. Його долоня стискала ефес коштовно оздобленого меча, а груди розпирало бажання вдарити цього нездару-арбалетника, який не зміг уберегти свій підрозділ. Але Антіо стримався. Не варто зараз виказувати свою лють. Не час для емоцій. Нехай його воїни думають, що нічого несподіваного не відбувається, що все під контролем.
— Скільки нападників? — голос Антіо зазвучав спокійно, майже м’яко.
— Більше трьох тисяч.
— Їх знищили майже до ноги, поки підійшли мечники.
— І що там зараз?
— Бій. Наших піхотинців п’ять тисяч. Незабаром усе повинно закінчитись, — Антіо помахом руки відіслав ватага арбалетників і підкликав командуючого кіннотою.
— Наша кіннота винищила більшість земляних кроликів ще по дорозі до фортеці. Це було просто. Жменька доріжан сіла на підготовлені візки й утікає на північ. Кіннота залишила фортецю піхотинцям і скоро доб’є рештки доріжанських загонів.
Верховний кот Чорної Армії поморщив лоба, обмірковуючи ситуацію.
— Оточити валку магів, провіанту і зброї десятьма тисячами піших воїнів і нехай вони вийдуть дорогою в степи за річкою й там отаборяться. Ще дві тисячі піхоти кинути в бій до лісовиків і відтягнути їх на відкритий простір. З ними потрібно покінчити якомога швидше. Решту піхоти кинути на фортецю. Ті, хто битиметься з лісовими мавпами, після бою хай також відійдуть до фортеці. Потім почнемо збір провіанту в долині й перепочинемо. Лісових і рівнинних зміїв натравити на дібровників і лісовіїв.
— Змії не можуть зараз допомогти піхоті, — сказала, під’їжджаючи до маленької наради, Шела, володарка лісових лускатих монстрів. Біля неї на єдиному в армії білому коні, сиділа Тайті, яка керувала рівнинними зміями.
— Чому?
Шела вийняла з корсета амулет із цільним смарагдом, який ховав у собі феєрверк палаючих іскор.
— Вони зайняті. Лісові змії б’ються з кимсь біля підніжжя гір.
— І рівнинні разом з ними, — додала Тайті, показуючи вогненні іскри в амулеті з топазом.