Долина Єдиної Дороги

Микітчак Тарас Ігорович

Яснозорий Олень, зіштовхнувши у воду ще одного каракота, зупинився перевести подих. Усе тіло палало від болю й утоми. Це жахливо, коли втомлюєшся від убивств! Цілий день перед очима миготять чужі ненависні обличчя в шоломах, цілий день очікуєш, що наступної миті вб’ють тебе, цілий день убиваєш сам, щоб вижити й перемогти, цілий день усе навколо біснується у танці зі смертю.

Біля лісовія на плити мосту повалився ще один каракот із сокиркою в черепі. До вбитого підбіг Листопад, висмикнув сокирку й притулився біля Яснозорого Оленя. Ворогів тіснили вірні побратими, даючи змогу своїм верховодам відпочити.

— Як там Міцнолобий Кабан? Давно його не бачив, — запитав

дібровник, струшуючи піт зі свого волосся.

— Убитий, — відповів Яснозорий.

— А Криволапий Вовк?

— Убитий, — повторив лісовій.

— А Чорноокий і Рудий Лиси?

— Також.

— І Клен Товстожил, і Дуплистий Дуб, і Дрібнодощ Осина, і Підхмарний Бук, і Зимова Калина, і Впертий Глід, — назвав своїх загиблих Листопад. — Майже всі наші роди втратили своїх старійшин! Нас майже не залишилось!

— Зате позаду нас, — Олень показав кінцем стріли у сутінки над південними степами, — вільна від чужинців долина, а за нею — вільний ліс. І там залишились наші діти, наші родини, наші домівки, яких війна не торкнулась. Ще трохи й ми виб’ємо заземельців з наших земель.

— Виб’ємо? Та вони самі йдуть геть, бо не мають часу нас добити.

Права Синього Льоду й Блакитного Снігу знову рушила на притихлих ворогів. Найближчого каракота ударом ноги вона викинула за кам’яну огорожу мосту, іншого оглушила ефесом свого меча й знову зупинилася. Чорнолаті почали задкувати від неї, пропускаючи поміж своїх рядів воїна в рясі. Права кивнула воїнам позаду себе й ті відійшли від неї на декілька кроків. Тепер на середині мосту стояли лише синьоволоса діва й таємничий заземелець. Синьоволоска випрямилась і забрала руку з пораненого боку. Кров з рани потекла на плити під її ногами. Бій стих. З північного боку мосту залишились лише чорнолаті, а з південного — лише їхні супротивники.

Права легким помахом меча відкинула капюшон з голови заземельця. За її спиною пролунав вигук здивування — перед Правою стояла схожа на неї як дві краплі води діва з волоссям кольору живого полум’я, заплетеним у десятки косичок. Вона вийняла з піхов свій меч. Її зброя була наче викувана з вогню. За легендою, цей вогонь застиг ще під час сотворення світу.

З південного берега долинали лише стогони поранених і свист стріл, з північного — шум бою, дзенькіт ударів, крики. Але на мості цього ніби не існувало. Там були лише дві нерухомі діви-воїни. Все інше розчинялось у сутінках. Нерухомість дів наче покотилась по річці, зупиняючи воїнів Півдня й Півночі. Занесені вгору клинки опускалися, тятиви луків слабнули, болти залишались лежати в рівчаках арбалетів. Напруга, що раптово повисла у вологому повітрі, заставляла всіх навкруги припиняти бій.

З туману на міст дивився Розпис, і його страх поселявся в головах воїнів обох сторін. Він бачив на мості два силуети з вогню і криги. Він знав, що зараз може статися. Він боявся цього.

Сталося непоправне — Прави зійшлися у двобої!

— Я не хотіла цього. Усе сталося не так! — прошепотіла Права Чистого Вогню.

Синьоволоска скривилась на ці слова і звела меч угору.

Опустивши зброю додолу, Чисторос труснув головою й озирнувся. Він стояв у колі заземельців. Спис одного з них впирався вістрям у груди хлопцеві, роздираючи куртку. Обличчя чорнолатих повернені до Пічкурика. Замість жорстокості й бойового азарту на них тепер світився страх і відчай.

Хлопець і собі повернувся до річки й побачив посеред мосту завмерлі постаті синьоволосої й золотоволосої Прав. Крижаний і вогненний мечі вже зведені вгору.

Наступної

миті постаті ожили. Синьоволоса замахнулася мечем, південна Права виставила назустріч очікуваному удару лезо, але її супротивниця затримала свій меч, підстрибнула на одній нозі і вдарила вогневолосу в підборіддя. Підступний удар збив діву з ніг і вона покотилася по плитах мосту, миготячи золотом своїх кіс. Права з гір вихором метнулася слідом, цілячись вістрям меча в груди ворога. В останній момент вогневолоса відхилила смертоносне крижане лезо й зудар двох мечів вибухнув пронизливим звуком, що хвилею рознісся навколо. Люди й демони падали від цього звуку на коліна й затуляли вуха руками. Хоч мечі вже розвели, їхній удар продовжував вирувати в головах кожного, хто його почув, і розносився хвилею далі й далі, стелячи воїнів до землі.

Пригнулася Рута, припав до кінської гриви Антіо, обхопив руками голову Чисторос. Вони відчули розпач Розписа, але зберегли свої думки. Ящер не міг гасити свідомість тих істот, які мали дар читати символи першоістот.

Рівноважна куля вогненного меча влучила у скроню синьоволосої діви, оглушивши її на мить. Вогнянка двома ногами вдарила Праву з гір у груди й ривком звелася на ноги. Синьоволоска відкотилась до парапету, вдарившись головою об мостову плиту, та так і залишилась лежати. Холод бруківки ласкаво прийняв побите тіло, висмоктуючи з нього останні сили. З прорубаного боку разом із кров’ю витікало бажання підводитись. Перед очима плавають чорні плями, заступаючи все навколо. Шум ударів і криків, почутих за цілий день, відлунює в голові болючим стоголоссям. Руки й ноги налились важкістю металу, зброя пече в долоню, хочеться нарешті відкинути її від себе.

Кожен крок вогневолосої Прави відкликається ударом власного серця. Вона наближається, сповнена силою, невтомна, спритна. Ось вона зупинилася над тобою, заносячи свого меча. Синьоволоса крізь примружені повіки бачила яскраву пляму волосся, полум’яне лезо угорі. З останніх сил північна Права вдарила чоботом по коліні свого ворога й перевернулась на бік. Потрібно підводитись і битись. Не опускати руки!

Ще два чіткі удари ногами повалили вогнянку на плити. Права Чистого Вогню ще не встигла оговтатись від падіння, як її супротивниця вдарила налокітником по носі. Обоє дів, не підводячись, з криком підняли мечі вгору і леза зустрілися над їхніми головами, висікаючи блакитно-жовті іскри.

Нова хвиля відчаю покотилася річковою долиною. Листя шелестливими вихорами зривалося з гілок, верболози й очерети пригиналися до води. Міст затремтів. Між його плитами зачорніли тріщини. Блоки парапету один за одним відвалювались і падали у воду. По одній плити мосту провалювались у річку.

Чисторос звівся на ноги й кинувся до Прав.

— Зупиніться! Перестаньте! — кричав він, давлячись словами.

— Вони роз’єднали Єдину Дорогу! — прошепотіла Рута й також побігла до Пічкурика. Гірські змії повились слідом за нею. Протилежним берегом заструменіло тіло онди.

Коли Рута й Чисторос вибігли на берег, то встигли лише побачити, як останні блоки зриваються з руїн мосту й зникають у воді. Там, де щойно Єдина Дорога перекидалась через річку, тепер вирували хвилі. На поверхню води раз-по-раз виривалися бульбашки й згустки крові. На обидва береги виповзали вцілілі люди й демони. Прави ж зникли під водою.

Туман пелехатими патлами низько стелився поверх плеса. Його розкудлану вовну прорізали вогні смолоскипів і примарливе світло вечірнього неба. Кола води допливали до почорнілих очеретів і гаснули в них, поверхня ріки повільно заспокоювалась. Усі істоти на берегах завмерли в очікуванні.