Долина совісті
Шрифт:
Нарешті він поліз у книжкову шафу і відшукав там «Атлас автомобільних доріг», свого часу куплений у «Букіністі» саме через наявність короткого опису не лише до великих, але й до малих населених пунктів.
Маківка. Сто тисяч жителів. Краєзнавчий музей, стоянка стародавньої людини, регіональний Будинок малюка…
Саме цієї миті ледве чутно заскрипів ключ у замку, і водночас Влад зрозумів, що по всій квартирі смердить підгорілим на пательні пюре.
— Мама!
Вона дивилася на нього, начебто
— Сон мені наснився кепський… Стара вже я для відряджень. Неможливо працювати, коли постійно ввижаються якісь лиха. То пожежа… то наче ти під машину потрапив… Розпестила я тебе, і сама розніжилася. Так і житимеш, під маминою спідницею…
Вона жартувала. І зовсім не здавалася хворою, навіть блідою не виглядала. Обережно обіймаючи плечі під вогким плащем, Влад гарячково міркував, що тепер говорити і що робити.
— Мамо…
— Зі мною все гаразд. Я… просто скучила. Не тіш свою фантазію, я просто скучила за сином…
Він поставив розігріватися нову порцію пюре. Пюре залишалося ще чимало — цілісінька каструля, передбачалося ж бо, що Влад цілий тиждень пробуде сам-один на господарстві…
— Ти була в Маківці?
Він усе-таки не стримався. Треба було дати їй поїсти, відпочити… Сім разів відміряти, — і тоді вже запитувати.
Мама не вміла прикидатися. Її реакція сказала Владові більше, ніж будь-які слова.
— Я салат наріжу, — запропонував Влад, відводячи очі.
— Наріж, — тихо погодилася мама. — Так, я була… Там такий поганий зв’язок…
Влад міг би сказати, що відрядження в мами було в зовсім інше місто. Але він змовчав.
— Я поїхала в це Гродново, — тоскним голосом почала мама. — Зупинилася в готелі… паскудному… зареєструвалася на цій конференції, прослухала кілька доповідей… і зрозуміла, що даремно приїхала. Якісь другорядні проблеми, третьорядні доповідачі… А тут іще ці сни. Коротше, на другий день я прочитала свою доповідь і поїхала назад…
Влад міг би сказати, що Маківка — це далеко не по дорозі з Гродново, а зовсім навіть у протилежний бік. Але він змовчав.
— І заїхала в Маківку, — зітхнувши, зізналася мама.
«У Будинок малюка», — заледве не вирвалося у Влада.
Мама звела на нього втомлені, наче затягнуті мжичкою очі:
— А чому б це мені не заїхати до Маківки? У мене там були… Залишилися гарні знайомі… Ті, що допомагали мені тебе усиновити…
«Але ти з ними п’ятнадцять років не бачилася», — хотілося сказати Владові.
— Ми давно не бачилися… Дехто вже й умер, виявляється…
— Оселедець будеш? — запитав Влад. — Із олією?
— Ні, — мама похитала головою. — Я взагалі їсти не хочу. Зроби мені чаю, будь ласка…
Влад притис важким чайником блакитний віночок пальника.
Він розумів, мама щось недоговорює. І що він, Влад, ніколи не зважиться запитати прямо, не домагатиметься відповіді.
А ще знав: ці недомовки назавжди лишаться між ними. Не даватимуть спокою.
Вони довго німували. «Зовні» була наче звичайна розмова: Влад розповідав про події в школі, мама скаржилася на протяги в потягах, на дорожнечу квитків — але «всередині» між ними було гробове мовчання, і обоє це розуміли, і хотіли б перервати пусту балаканину — але все ніяк не наважувалися.
— Я піду до себе, — сказав нарешті Влад. — Уроки…
— Звісно, — кивнула мама.
І Влад пішов.
Уже на сходах його наздогнало коротке мамине:
— Владе…
Він озирнувся.
— Я шукала ту адміністраторку, — промимрила мама, дивлячись йому в очі. — Ту, котра вмовляла мене не брати тебе. Вибрати когось іншого. Я хотіла знайти її… Але вона померла.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Випускний
Світанок лежав над річкою, сіренький, непоказний, хмарний, він аніскілечки не відповідав своєму величному призначенню — відокремлювати дитинство від юності.
— Ранок нового життя, — буркітливо сказала Марфа Чисторій.
— Уже який є, — гмикнув Влад.
Випускний бал закінчувався. Вони стояли над повноводдям, на оглядовому майданчику, і ранковий вітер шурхотів у них під ногами цукерковими фантиками і паперовими келишками.
Дівчатка закутувалися в светри поверх випускних суконь.
Хлопці виглядали, як підтоптані конферансьє після нічної пиятики — у м’ятих костюмах, пропахлих потом накрохмалених сорочках, зі збитими набік «метеликами».
— Спати хочеться, — сказала Марфа.
— Усе життя продрихнеш, — радісно зазначив Дімка.
Він був дуже веселий сьогодні. Ну просто фонтан енергії, невисихаючий гейзер дотепності, ще трохи, і він посяде роль душі компанії — тобто захопить місце, що його два останніх роки успішно очолював Влад…
— Ти ніби навіть радий, — зазначив Влад, коли вони розрізненою юрбою поверталися до автобуса.
Дімка оглянувся через плече:
— Ні, я не радий. Але коли людина приймає рішення… Їй стає набагато легше.
Влад засоромився.
В автобус сідати не поспішали. Надували повітряні кульки й істерично сміялися щоразу, коли вони лускали, розписувалися один у одного на манжетах. Дівчатка перекладали з руки в руку зів’ялі за ніч квіти. Дехто дрімав на задніх сидіннях, аж водій починав дратуватися.
— Ходімо пішки, — запропонував Влад.
Вони потихеньку вибралися з натовпу і, збиваючи росу із сизої паркової трави, почимчикували геть.