Дон Кіхот
Шрифт:
— Як-то не болить? — крикнув Санчо. — Хіба той, кого, вчора підкидали на ковдрі, не син мого батька? А хіба торбинки, де було все моє добро, належать не мені, а комусь іншому?
— А що? У тебе немає торбинок, Санчо? — спитав Дон Кіхот.
— Та немає, — відповів Санчо.
— Виходить, у нас немає чого попоїсти сьогодні.
— Не було б, коли б на цій леваді не росли трави, на яких ви, казали, знаєтесь і які звичайно стають за їжу таким нещасним мандрівним рицарям, як ваша милість.
— А втім, я бажав би тепер з’їсти, і якнайскорше, хліба та пару копчених оселедців, ніж усі трави, описані Діоскорідом
— Хай так, якщо цього хоче ваша милість, — сказав Санчо. — Їдьмо звідси і пошукаймо, де б переночувати. Тільки дай Боже, щоб там не було ні ковдр, ні тих, хто підкидає на ковдрах, ні всяких примар чи зачарованих маврів; під три чорти їх усіх!
49
Діоскорід— грецький лікар І ст. н.е.; його твір про ліки переклав у XVI ст. іспанський лікар Лагуна.
— Проси цього у Бога, сину, — відповів Дон Кіхот, — і веди мене, куди хочеш. Цього разу я доручаю тобі пошукати помешкання. А поки дай свою руку і помацай, скількох зубів бракує мені у верхній щелепі з правого боку, бо там я відчуваю біль.
Санчо встромив пальці в рот Дон Кіхотові й спитав, мацаючи щелепу:
— Скільки зубів було раніше з цього боку у вашої милості?
— Чотири, — відповів Дон Кіхот, — не рахуючи зуба мудрості. Всі цілі й здорові.
— Пригадайте краще, чи так воно?
— Я ж кажу чотири, коли не п’ять, бо за все життя я не втратив жодного зуба, жодного не вирвано, і жоден не попсувався від застуди чи від гниття.
— А тепер, — сказав Санчо, — з цього боку, знизу, у вашої милості два зуби з половиною, а зверху немає й половинки, і взагалі нічого, а все рівне, як долоня.
— О, нещасний я! — крикнув Дон Кіхот, дізнавшись про цю сумну новину, — краще б мені одрубали руку, тільки не ту, якою я тримаю меч. Тобі слід знати, Санчо, що рот без зубів — подібний до млина без жорен, і часто доводиться цінувати зуб дорожче за діамант. Але ми ще додержуємо суворих законів рицарства, мусимо зносити й такі нещастя. Сідай, друже, а я їхатиму за тобою, хоч куди ти поїдеш.
Санчо так і зробив і поїхав, не звертаючи з битого шляху і прямуючи туди, де, як йому здавалося, він міг знайти пристановище на ніч.
РОЗДІЛ XII
Дон Кіхот і Санчо переночували в корчмі і на другий день, узявши запас харчів, попрямували шляхом, подібним до того, яким їхали вчора. Незабаром Дон Кіхот побачив вершника, що мав на голові щось блискуче, наче золото, і, звернувшись до Санчо, сказав:
— Мені здається, Санчо, що немає несправедливих приказок. Всі вони походять із досвіду, матері всякого знання, а зокрема та приказка, де сказано, що коли зачиняються одні двері, ту ж мить відчиняються другі. Я згадую це, бо не встигли ще зачинитися за нами двері попередньої пригоди, як доля відчиняє
— Подумайте ж краще, що ви кажете, ваша милість, і ще краще, що робитимете, — мовив Санчо. — Я міг би навести вам такі докази, що ваша милість побачили б свою помилку самі.
— Як можу я помилитися, зрадливий боягузе? — сказав Дон Кіхот. — Хіба ж ти не бачиш рицаря, що їде проти нас на сірому в яблуках коні й має на голові золотий шолом?
— Те, що я бачу, — відповів Санчо, — це простісінька людина на ослі, сірому, як і мій, а на голові в неї справді щось блискуче.
— То ж і є шолом Мамбріна, — сказав Дон Кіхот. — Стань осторонь і залиш нас із ним віч-на-віч. Ти побачиш, як я, не кажучи й слова і не гаючи часу, зразу використаю пригоду й відберу шолом, якого я так жадав.
— Я й сам подбаю про те, щоб бути осторонь, — сказав Санчо.
Насправді ж і кінь, і шолом, які ввижалися Дон Кіхотові, були ось чим. У цих місцях було два села — одне таке мале, що в ньому не було ні аптеки, ні цирульника, а в сусідньому була й аптека, і цирульник, які обслуговували й менше село. Цього дня цирульникові довелося їхати туди, щоб пустити кров одному хворому, а декому поголити бороду, і для цього він віз із собою мідний таз для гоління. Долі заманулося, щоб пішов дощ, і цирульник, прикриваючи свій новий капелюх, одягнув на голову добре вичищений таз, і він сяяв на півмилі навкруги. Їхав цирульник на сірому ослі, як і казав Санчо, а Дон Кіхотові привидівся сірий у яблуках кінь, рицар і шолом, бо все, що йому впадало в очі, він легко пристосовував до свого рицарського божевілля та до своїх хворобливих думок.
Коли бідний цирульник під’їхав ближче, Дон Кіхот наставив на нього свій спис і пустив щодуху Росінанта, наміряючись проштрикнути цирульника наскрізь. Скачучи, він не затримував шаленого бігу коня і кричав:
— Захищайся, підле створіння, або віддай з доброї волі те, що належить мені за всіма законами.
Цирульник, аж ніяк чогось подібного не чекаючи і бачачи, що на нього скаче така мара, не добрав кращого способу ухилитись од удару, як скотитися з осла. Ледве торкнувшись землі, він схопився на ноги, прудкіше за лань, і так майнув долиною, що його не наздогнав би й вітер. Таз він покинув на землі і цим задовольнив Дон Кіхота.
Дон Кіхот звелів Санчо підняти шолом, а той, узявши його в руки, сказав:
— Добрий таз і коштує вісім реалів, як один мараведис [50] .
Наш рицар зараз же надів таз на голову і, повертаючи його з боку на бік, почав шукати забрало, а не знайшовши його, сказав:
— Безперечно, у язичника, що замовив викувати собі цей славетний шолом, була величезна голова, а найгірше те, що шоломові бракує цілої половини.
Санчо, почувши, що його пан називає таз для гоління шоломом, не міг утриматись від сміху.
50
Мараведис— старовинна іспанська мідна монета.