Дон Кіхот
Шрифт:
Доля, що вела його від гарного до ще кращого, за короткий час вивела їх на дорогу, де він побачив корчму, яка, всупереч його гадкам і на бажання Дон Кіхота, повинна була бути замком. Санчо наполягав, що то корчма, а його пан казав, що це не корчма, а замок, і вони сперечалися, поки, не дійшовши згоди, добралися до воріт, куди Санчо, без дальшої перевірки, в’їхав з усім своїм загоном.
РОЗДІЛ X
Побачивши Дон Кіхота, що лежав
Корчмариха була зроду жаліслива і співчувала до недолі свого ближнього. Вона звеліла своїй дочці, гарненькій милій дівчині, допомагати їй лікувати їхнього постояльця. Служила в цій корчмі дівчина з Астурії, яка заходилась допомагати хазяйській доньці, і вони приготували Дон Кіхотові дуже погану постіль на горищі, де раніше, очевидно, багато років складали солому.
Постіль Дон Кіхота була на чотирьох погано виструганих дошках, покладених на два не дуже рівні високі ослони. На дошках лежав матрац із бавовняну ковдру завтовшки, повний якихось камінців. Коли б крізь дірки не було видно, що це збита вовна, то, мацаючи їх, можна було б справді подумати, що то круглячки. Поверх матраца поклали дві шкіряні простині та вовняну ковдру, в якій, якби хто захотів, можна було легко полічити всі волосинки. На це кляте ліжко поклали Дон Кіхота.
Хазяйка з дочкою зараз же заходились кругом обліплювати його пластирями, а Маріторнес (так звали служницю) світила їм. Накладаючи пластир на побите тіло нашого рицаря, хазяйка висловила думку, що такі синці бувають скорше від побоїв, ніж від падіння.
— Це не через побої, — відповів Санчо, — а через те, що на скелі було багато гострих виступів, і всі вони залишили свій слід. Але я попрошу вашу милість робити так, щоб після перев’язки у вас вистачило корпії ще на одного, бо в мене теж щось поболює поперек.
— То ви теж упали? — спитала хазяйка.
— Ні, я не впав, — сказав Санчо, — але так хвилювався, коли впав мій пан, що в мене заболіло все тіло, ніби мені всипали тисячу канчуків.
— Це легко може бути, — додала дочка, — мені самій часто трапляється уві сні падати з башти, і, прокинувшись, я почуваю себе такою розбитою та знеможеною, ніби я й справді впала.
— Річ у тім, сеньйоро, — сказав Санчо, — що зовсім не уві сні, а тоді, коли я не спав і пильнував краще, ніж зараз, у мене з’явилося мало не стільки ж синців, які в сеньйора Дон Кіхота.
— Як звуть цього пана? — спитала астурійка Маріторнес.
— Дон Кіхот Ламанчський, — відповів Санчо. — Він мандрівний рицар, один із найкращих та наймогутніших, що досі були в світі.
— А що таке мандрівний рицар? — спитала дівчина.
— Чи ви зараз тільки народилися, що не знаєте цього? Це така штука, яку то б’ють, то вона стає імператором. Сьогодні — це найнещасніше і найзлиденніше створіння в світі, а завтра в нього можуть бути в запасі три корони для свого зброєносця.
— Чому ж тоді, слугуючи такому доброму панові, — сказала хазяйка, — ви, наскільки я бачу, не придбали досі якогось графства?
— Зарано ще, — відповів Санчо. — Немає й місяця, як ми шукаємо пригод, і нам не трапилося ще нічого відповідного. А іноді буває, що шукаєш одне, а знаходиш щось інше. В кожному разі, якщо мій рицар,
Прислухаючись уважно до цих розмов, Дон Кіхот підвівся, сів, як міг, на своєму ліжку, взяв хазяйку за руку і сказав:
— Повірте, прекрасна сеньйоро, ви можете вважати себе за щасливу, давши пристановище в своєму замку такій людині, як я, що не вихваляє себе самого тільки тому, що хвальба принижує людину; але мій зброєносець розкаже, хто я такий. Зазначу тільки, що спогади про ваші послуги залишаться в моїй пам’яті, поки я живий, і коли б небеса не забажали віддати мою любов очам невдячної красуні, ім’я якої я сам собі промовляю, то очі цієї вродливої дівчини стали б володарями моєї волі.
Хазяйка, дочка її та добра Маріторнес здивовано слухали мандрівного рицаря, так мало розуміючи його слова, неначе він говорив по-грецькому, і здогадувалися тільки, що це були вислови вдячності та ввічливості. Вони не звикли до такої мови, і Дон Кіхот здавався їм якоюсь незвичайною людиною. У свою чергу подякувавши йому по-простому, вони вийшли з горища, залишивши астурійку Маріторнес лікувати Санчо, якому це було потрібне не менш, ніж його панові. Вночі Дон Кіхот прокинувся і тим самим тоном, яким звертався до свого зброєносця напередодні, лежачи розпластаний у долині, де їх побили дрючками, почав кликати його, кажучи:
— Санчо, друже, ти спиш? Ти спиш, друже Санчо?
— Як у біса можу я спати, — відповів Санчо, повний смутку та досади, — коли в мене всі кістки болять.
— Не турбуйся, друже, — заспокоїв його Дон Кіхот, — я зараз же приготую чудодійний бальзам, який вилікує нас в одну мить. Встань, друже Санчо, якщо можеш, і попроси в коменданта цієї фортеці трохи оцту, вина, солі та розмарину для цілющого бальзаму. Я дуже потребую його тепер, бо в мене витекло багато крові з ран.
Санчо, якому боліли всі кістки, через силу встав, навпомацки пішов до корчмаря і сказав йому:
— Сеньйоре! Зробіть ласку й добре діло: дайте нам трохи оцту, розмарину, солі та вина. Це потрібно для одного з найкращих у світі мандрівних рицарів, який лежить там на ліжку, тяжко поранений.
Корчмар дав усе, і Санчо поліз на горище до Дон Кіхота, який, схопивши руками голову, скаржився на біль од ран.
Дон Кіхот узяв принесене, перемішав усе і варив, аж поки бальзам, на його думку, був готовий. Потім він попросив дати йому яку-небудь посудину, щоб вилити ліки, і, через відсутність придатної, задовольнився бляшанкою на олію, яку корчмар дав йому задурно.
Коли все було зроблено, Дон Кіхот схотів спробувати на собі самому діяння цього чудесного, як він гадав, бальзаму, і для цього випив ту частину ліків, що не вмістилася в бляшанку, а її було не менш як півлітра. Ледве встиг він випити, як почав блювати, та так, що в шлунку в нього нічогісінько не лишилось. Після мук блювання він облився потом і попросив, щоб його одягли й залишили самого; так і зробили.
Поспавши понад три години, він прокинувся бадьорий та свіжий, почував себе цілком здоровим і вирішив, що справді зобов’язаний цим ф’єрабраському бальзамові і що, такі ліки мавши, можна й надалі без ніякого страху братися до всіх пригод, битв та змагань, хоч які небезпечні вони будуть.