Дон Кіхот
Шрифт:
Оглядаючи мула, вони почули посвист і з лівого боку побачили чималу черідку кіз, а слідом за козами на вершині гори з’явився й козопас — стара вже людина. Дон Кіхот гукнув на нього й попросив зійти до них. Старий криком спитав, хто провів їх до цих місць, куди ніколи або дуже рідко ступає нога людська і де ходять лише кози й вовки та інші хижі тварини. Санчо відповів, що вони пояснять усе, коли той зійде до них. Пастух зійшов униз і, підійшовши до Дон Кіхота, сказав:
— Закладаюся, що ви дивитеся на мула, що здохлий лежить у тім яру. Він валяється там уже з півроку. Скажіть, чи не зустрічали ви де-небудь його хазяїна?
— Ми не зустрічали нікого, — відповів Дон Кіхот, — але недалеко звідси знайшли сідельну подушку
— Знайшов їх і я, — мовив козопас, — та тільки не схотів підняти, навіть не наближався до них, бо боявся якого-небудь лиха і не хотів, щоб мене обвинувачували в крадіжці. Диявол — то хитрюща штука, і під ногами у тебе іноді опиниться щось таке, об що спіткнешся, упадеш і сам не знаєш, чому та як.
— Отак самісінько кажу і я, — озвався Санчо, — я теж знайшов їх, але не підійшов і на постріл із рогатки. Де вони лежали, там лежать і тепер, вони мені потрібні, як той пес та ще і з балабончиками.
— Скажіть мені, чоловіче добрий, — попросив Дон Кіхот, — чи не знаєте ви, хто хазяїн цих речей?
— Я знаю лише, — одповів козопас, — що з півроку тому, чи десь близько того, до чабанської халупи, милі за три звідси, підійшов юнак гарної статури і приємний на виду. Він їхав верхи на тім мулі, що тепер лежить тут здохлий, і в нього був той чемодан та сідельна подушка, які ви, кажете, знайшли й не доторкнулися до них. Він спитав нас, де в цих горах найвідлюдніше та найдикіше місце. Ми відповіли, що воно там, де ми тепер стоїмо, і то була правда, бо якби ви проїхали ще з півмилі, то, може, й не вибралися б уже звідти.
Почувши нашу відповідь, юнак повернув мула й попрямував, куди ми йому показали, а ми залишились сидіти, вражені його чепурною зовнішністю і дивуючись, чого він так поспішає до тих гір. Відтоді ми не бачили його, якщо не зважати, що за кілька днів по тому він вибіг на дорогу, якою йшов один наш пастух, і, не кажучи й слова, кинувся на нього, добре почастував стусанами, а тоді підбіг до ослиці, забрав увесь хліб та сир, що вона везла, і надзвичайно швидко знову втік у гори.
Коли ми довідались про це, дехто з козопасів подався шукати його, і днів за два знайшли в найглухішім місці, в дуплі височенного, товстого дуба. Він дуже смирно вийшов до наших. Убрання на нім було вже пошматоване, обличчя страшенно змінилося й було попечене сонцем так, що ми ледве впізнали його. Тільки з одежі, хоч і подертої, ми догадались, що це той, кого ми шукаємо.
Ми просили його, щоб, потребуючи підтримки, без якої не зможе обійтися, він сказав нам, де можна його знайти, а ми з великою охотою й зараз же допоможемо йому. А коли й на це він не погоджується, то нехай виходить і просить, чого йому треба, а не грабує наших пастухів. Він подякував за нашу пропозицію, перепросив за свій напад і обіцяв надалі нікого не кривдити. Щодо пристановища, то він сказав, що має його лише там, де застає його ніч. Раптом він спинився, немов занімів, утупив очі в землю й довго сидів так, а ми всі, вражені, мовчки чекали, поки пройде це зачаровання. З того, як він заплющував та розплющував очі, довгий час не моргнувши, дивився в землю, стискував губи й насуплював брови, ми легко зрозуміли, що то в нього напад божевілля. А незабаром він сам ствердив наші гадки, бо раптом з якоюсь люттю схопився з землі й так завзято та гнівно кинувся на найближчого з нас, що, якби ми не відняли його, він убив би бідолаху, гатячи по ньому кулаками, кусаючи зубами. Ми не без труднощів визволили товариша, а божевільний, не мовивши й звука, зник, побігши серед цих зарослей так швидко, що наздогнати його ми не могли.
Іноді він виходить на дорогу і просить пастухів дати йому частину провізії, яку вони везуть, а інколи відбирає її силоміць. Коли в нього напади божевілля, він не хоче брати нічого, хоч би пастухи й пропонували йому самі, а бере тільки кулаками. А при розумі бувши, чемно просить і дуже довго дякує, не шкодуючи слів. Ось і все, що я можу відповісти на ваше запитання, сеньйори.
Дон Кіхот здивовано вислухав козопасове оповідання. Тепер він іще більше захотів дізнатися, хто такий той нещасний, і ще раз вирішив шукати його по всіх горах, не оминаючи жодного куточка та зазираючи в усі розколини. Та доля зробила краще, ніж він гадав і сподівався, бо тієї ж хвилини з однієї розколини в скелі вийшов юнак, якого вони шукали. Він бурмотів сам собі щось, чого не можна було розібрати не тільки здалеку, а й зблизька.
Підійшовши ще ближче, юнак привітав їх здушеним і хрипким голосом, але дуже чемно.
Дон Кіхот відповів на привітання не менш ввічливо і, зійшовши з коня, обняв його і довго тримав в обіймах, наче давнього знайомого.
Юнак, якого ми можемо назвати Обшарпанцем Жалюгідного Образу, на зразок того, як Дон Кіхот називав себе Рицарем Сумного Образу, звільнившись із рицаревих рук, одступив на крок і, поклавши свої руки Дон Кіхотові на плечі, пильно придивлявся до нього, ніби хотів пригадати, чи не бачив його раніше. Може бути, що вигляд, постать і зброя Дон Кіхота здивували юнака не менш, ніж здивувався Дон Кіхот, побачивши його. Нарешті, Обшарпанець заговорив перший і сказав таке.
РОЗДІЛ XV
— Звичайно, сеньйоре, хоч хто ви будете, я дуже вдячний вам за ознаки прихильності, з якими ви звернулись до мене, і хотів би мати спроможність віддячити вам за це чимсь більшим, ніж добрим наміром. Але доля не хоче дозволити мені відповідати на добро, що мені роблять, інакше, як самими тільки добрими намірами.
— Все, чого я хочу, — відповів Дон Кіхот, — це прислужитися вам, бо я вирішив не виїздити з цих гір, поки не знайду вас і не дізнаюся від вас самих, чи не можна знайти ліків проти горя, яке примушує вас провадити таке незвичайне життя, і якщо треба шукати цих ліків, то шукати, скільки сили вистачить. Якщо ж ваше нещастя з числа тих, що зачиняють двері перед будь-якою втіхою, то я гадав допомогти вам, плачучи та сумуючи разом із вами, бо в нещасті розважає і співчуття. Якщо моє бажання варте подяки, то благаю вас, сеньйоре, в ім’я чемності, — що, бачу, відзначає вас, — і заклинаю всім, що ви найбільше любили чи любите, скажіть мені, хто ви і що примусило вас жити та вмирати на відлюдді, наче хижа тварина. А я присягаюся рицарським орденом, що його я, негідний грішник, прийняв, і мандрівним рицарством, до якого належу, що, коли ви вволите моє прохання, я служитиму вам якнайзавзятіше, чи то допомагаючи полегшити вашу долю, чи то плачучи разом із вами.
Обшарпанець, слухаючи Рицаря Сумного Образу, не зводив із нього очей, оглядаючи з голови до п’ят, і нарешті сказав:
— Якщо у вас є що-небудь попоїсти, дайте мені, а я, на подяку за вашу доброзичливість, зроблю все, що ви хочете.
Санчо зараз же дістав їжу зі свого мішка, і Обшарпанець угамував свій голод, ївши те, що йому давали, неначе божевільний, і так швидко, що кожен шматок наздоганяв попередній, перше ніж він устигав проковтнути його. Поївши, він знаками запросив Дон Кіхота, Санчо й козопаса піти слідом за ним і повів їх на зелене пасовище, що було за скелею неподалік. Далі Обшарпанець, вмостившися якнайзручніше, сказав:
— Якщо ви хочете, сеньйоре, щоб я небагатьма словами розповів вам про всю безмежність мого лиха, ви мусите пообіцяти не уривати нитки моєї сумної історії, бо як тільки ви це зробите, я зразу ж скінчу там, де ви спините. Я роблю це зауваження тому, що хочу якнайшвидше розповісти про своє лихо. Спогади додають мені тільки нових прикростей, і чим менше ви мене питатимете, тим швидше я розкажу все, не обминаючи нічого важливого, щоб цілком задовольнити ваше бажання.
Дон Кіхот від усіх присутніх пообіцяв, і юнак так почав своє оповідання.