Дон Кіхот
Шрифт:
На це Санчо відповів:
— Знаєте, чого я боюся, ваша милосте? Що не зможу знайти вас, коли повернуся.
— Добре запам’ятай ознаки, — сказав Дон Кіхот, — а я не ходитиму далеко звідси й навіть подбаю про те, щоб зійти на найвищі скелі та виглядати тебе. А втім, певніший спосіб — нарізати гілок дроку й кидати їх по дорозі, поки ти виїдеш із гір. Ці гілки стануть тобі віхами та ознаками.
— Я так і зроблю, — відповів Санчо і, нарізавши чимало гілок, розлучився зі своїм паном не без плачу з обох сторін.
Хоч як наполягав Дон Кіхот, щоб Санчо глянув хоч на дві його божевільні вправи, але зброєносець, сівши на Росінанта, якого Дон
— Ваша милість правду казали. Щоб щиро присягатись, що я бачив ваші безумства, мені треба подивитися хоч на одне, дарма що я бачу вже одне найбільше, а саме те, що ви лишаєтесь тут.
— Я ж казав тобі, — відповів Дон Кіхот. — Зачекай, Санчо, я зроблю їх умить.
І, скинувши штани та лишившись у самій сорочці, він двічі підстрибнув і двічі став сторчака. Санчо повернув Росінанта цілком задоволений, бо тепер міг присягатися, що пан його з’їхав із глузду.
РОЗДІЛ XVII
Санчо, виїхавши на битий шлях, почав шукати дороги на Тобосо й другого дня доїхав до корчми, де йому трапилася нещаслива пригода з ковдрою. Як тільки Санчо побачив корчму, йому зразу здалося, що його знову підкидають у повітря, і він спочатку не хотів заїздити туди, хоч настав уже час обіду і йому дуже хотілося покуштувати чогось гарячого після стількох днів живлення холодним м’ясом. Ця потреба таки змусила його під’їхати ближче, і, поки він вагався, чи заходити йому в корчму, чи ні, звідти вийшло двоє, що зразу пізнали Санчо, і один із них сказав другому:
— Скажіть, сеньйоре ліценціате, чи цей вершник, бува, не Санчо Панса, що, як каже ключниця нашого шукача пригод, поїхав із ним зброєносцем?
— Так воно і є, — відповів ліценціат, — а кінь належить нашому Дон Кіхотові.
Не дивно, що вони впізнали його, бо то були той самий священик і цирульник, що роздивлялись та палили книжки Дон Кіхота. Впізнавши Санчо Пансу та Росінанта і бажаючи дізнатися про їхнього пана, вони підійшли до Санчо, і священик, назвавши його на ймення, спитав:
— Друже Санчо, а де ж залишився ваш пан?
Санчо теж упізнав їх одразу, але вирішив затаїти від них місце перебування Дон Кіхота і відповів, що пан його лишився в іншому місці, дуже заклопотаний важливими справами, і що більше він не може нічого сказати, хоч би йому повиколювали очі, а очі, мовляв, він дуже цінує.
— Е, ні, Санчо, — сказав цирульник. — Якщо ви не розкажете нам, де він лишився, ми будемо думати, та й тепер уже думаємо, що ви його вбили й пограбували, бо ви їдете на його коні. Дайте нам пана цієї шкапи, а то вам буде погано.
— Нема вам чого загрожувати мені. Я такий чоловік, що ніколи ще нікого не вбивав і не грабував. Мій пан покутує свої гріхи в отих горах і робить це з великим задоволенням.
І зараз же, нашвидку і не зупиняючись, він розповів про стан, у якому лишився Дон Кіхот, про свої пригоди і про те, що йому доручено приставити листа сеньйорі Дульсінеї Тобоській, коханці його пана, дочці Лоренса Корнуела. Священик і цирульник хоч і знали про характер божевілля Дон Кіхота, а, проте, дуже дивувалися щоразу, коли слухали про нього знову. Вони попросили Санчо Пансу показати їм цього листа.
Той сказав, що його написано в записній книжці і що Дон Кіхот наказав переписати цього листа на гарному папері в першому ж селі, куди він приїде. Священик все ж таки просив показати і обіцяв переписати його сам якнайкращим почерком.
Санчо засунув руку за пазуху, шукаючи там книжки, але нічого не знайшов, та не міг би знайти й досьогодні, бо Дон Кіхот не дав йому її, а він забув узяти. Санчо, побачивши, що книжки немає, зблід, як смерть, і заходився мацати по всім своїм тілі, а коли не знайшов і там нічого, схопив у жмені свою бороду і висмикнув мало не половину її. Після цього він швидко вдарив себе разів із шість кулаком в обличчя та в ніс так, що весь умився кров’ю.
Бачивши це, священик і цирульник спитали, що з ним сталося і з якої причини він це робить.
— Що сталося? — відповів Санчо. — А те, що в один момент я втратив одразу трьох ослят, з яких кожне коштувало щонайменше замку.
— Як так? — здивувався цирульник.
— Я загубив записну книжку, де був лист до Дульсінеї та записка, що підписав мій пан, де він наказує своїй небозі видати мені трьох із чотирьох чи п’ятьох ослят, які були в нього дома.
Тут він розказав їм, як украдено в нього Сірого. Священик заспокоював Санчо й казав, що коли знайде його пана, то попросить його поновити записку; тільки він повинен буде написати її на окремім аркуші паперу, як пишуть звичайно, бо векселі, написані в записних книжках, не мають законної сили. Санчо повеселішав і сказав, що втрата листа до Дульсінеї його теж не дуже турбує, бо він знає його мало не напам’ять і може повторити його коли й де завгодно.
— Так перекажіть зараз, Санчо, а ми запишемо, — сказав цирульник.
Санчо почав чухати голову, дивлячись то в землю, то на небо, і, попомучивши своїх слухачів та обгризши собі півнігтя на одному пальці, сказав після довгої паузи:
— Свідчуся Богом, сеньйоре ліценціате, нехай візьмуть мене всі чорти, якщо я пам’ятаю що-небудь з того листа, хоч знаю, що спочатку говориться: «висока та маловладна сеньйоро».
— Не може бути — «маловладна», — сказав цирульник, — певне, там сказано: «всевладна» або «можновладна».
— Так воно і є, — казав Санчо, — потім, якщо я не забув, було «вражений, позбавлений сну і поранений цілує ручки вам, невдячна й цілком невідома вродо», а потім не пам’ятаю, що казав він про здоров’я і про хвороби, і забув усе, крім того, як закінчив він листа: «ваш до смерті Рицар Сумного Образу».
Обом дуже сподобалася добра пам’ять Санчо. Вони довго сміялися і попросили його повторити листа ще двічі, щоб і вони запам’ятали його й могли переписати при нагоді.
Санчо переказав листа тричі й казав три тисячі різних дурниць. Далі він розказав про всі пригоди свого пана, але не натякав і словом на нещасний випадок із ковдрою, що трапився з ним у корчмі, куди він так не хотів заїздити. Він розповів також, що його пан, якщо дістане сприятливу відповідь від Дульсінеї, подбає про те, щоб стати імператором, як вони погодилися між собою, і що панові це неважко буде зробити, бо він відважний і міцний у руках. Коли це станеться, Дон Кіхот одружить його (бо на той час він неодмінно вже буде вдівцем) з однією з панянок королеви, — спадкоємниці величезних та багатющих земель на твердому ґрунті без будь-яких островів чи острівців, яких він тепер уже не хоче мати.