Дон Кіхот

Де Сервантес Сааведра Мигель

— Це правильно, — сказав Рицар Сумного Образу, — але як ми напишемо листа?

— І наказ про видачу мені ослят також?

— Все буде написано. Добре було б, не маючи паперу, написати, як у старовину писали, на листі дерев або воскових дошках, хоч знайти їх тепер так само важко, як і папір. Але мені спало на думку використати на це записну книжку Карденіо, а ти подбаєш, щоб лист був переписаний на добрий папір і гарним почерком у першому ж селі, де знайдеш учителя. Не давай тільки переписувати його ніякому писарчукові: вони завжди пишуть так дрібно, що й сам сатана не добере нічого.

— А як же бути з підписом? — спитав Санчо.

— Ніколи Амадіс не підписував своїх листів, — відповів Дон Кіхот.

— Гаразд,

але ж наказ про ослят повинен мати власноручний підпис, інакше скажуть, що підпис підроблено, і я лишуся без ослят.

— Наказ я підпишу в цій-таки книжці, — сказав Дон Кіхот,— і небога, побачивши мою руку, не перешкоджатиме ні в чому; а щодо листа, так я підпишу так: «Ваш до смерті Рицар Сумного Образу». Це пусте, що він буде підписаний чужою рукою, бо, скільки я пригадую, Дульсінея не вміє ні писати, ні читати, і за свого життя не бачила жодного листа чи літери від мене. Наше кохання завжди було платонічне і не виходило за межі невинних поглядів, та й то дуже нечастих, бо я можу заприсягтися, що за дванадцять років я бачив її тільки чотири рази. Дуже можливо, що вона навіть і не помітила моїх поглядів — так суворо і в такому відлюдді виховували її батьки, Лоренсо Корчуело та Альдонса Ногалес.

— Та, та, та! — сказав Санчо. — Виходить, що донька Лоренса Корчуела і є сеньйора Дульсінея Тобоська, або, як її звуть інакше, Альдонса Лоренсо.

— Так, — відповів Дон Кіхот, - і вона варта бути володаркою всесвіту.

— Знаю її добре, — сказав Санчо, — я можу сказати, що вона кидає мішки, як найздоровіший парубок на селі. Їй-богу, це дівчина дуже розумна, гарна в усіх відношеннях і така дужа, що може витягти з калюжі за бороду кожного мандрівного рицаря. А які в неї, шельми, легені! А голос! Одного разу вона стала на дзвіниці й почала гукати своїх робітників, і хоч ті були далі, як за півмилі, вони чули її так, ніби стояли коло самої дзвіниці. Тепер я скажу, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, що ваша милість не тільки може й мусить робити для неї різне божевілля, а може зовсім певне вкидатись у розпач та вішатись. І кожен, хто довідається про це, скаже, що ви мали рацію, хоч би потім вас і забрав дідько. Я хотів би бути вже в дорозі, щоб швидше побачитися з нею, бо я не бачив її вже давно, і вона, мабуть, змінилася за цей час. Обличчя жіночі дуже поганіють, коли вони бувають довго на сонці, на полі та на чистому повітрі. Мушу сказати по правді, ваша милосте, що я був завжди певен, що сеньйора Дульсінея мусить бути якась велика принцеса, в яку закохалась ваша милість, або яка-небудь інша особа, варта тих щедрих подарунків, що ви посилали їй — біскайця, галерників та багатьох інших, бо ж ваша милість, мабуть, багато кого перемогла ще й перед тим, як я став у вас зброєносцем. Але коли добре поміркувати, яка користь сеньйорі Альдонсі Лоренсо, тобто сеньйорі Дульсінеї Тобоській, що перед нею схиляють коліна тих, кого ваша милість перемогла або має перемогти? Дуже може бути, що коли вони з’являться до неї, вона буде чесати льон або молотити в клуні. Вони зніяковіють, а вона сміятиметься та сердитиметься за ваш подарунок.

Дон Кіхот, очевидно, вважав зайвим відповідати своєму зброєносцеві, бо одійшов набік, витяг записну книжку і почав поволі складати листа.

Кінчивши писати, він покликав Санчо і сказав, що хоче прочитати йому, щоб той пам’ятав листа, якщо загубить його по дорозі. А цього він боїться, знаючи про немилість долі до себе.

— Нехай ваша милість напише листа двічі чи тричі в цій книжці та дасть його мені, і я вже везтиму його якнайпильніше. А думати, що я можу запам’ятати листа — безглуздя, бо в мене така погана пам’ять, що я часто забуваю навіть, як мене звуть. А проте, прочитайте, я залюбки послухаю, бо, напевне, він зразковий.

— Тоді слухай, — сказав Дон Кіхот.

ЛИСТ ДОН КІХОТА ДО ДУЛЬСІНЕЇ ТОБОСЬКОЇ

Можновладна й висока принцесо!

Поранений вістрям твоєї

відсутності й засмучений до глибини душі, шле тобі, найніжніша Дульсінеє Тобоська, побажання той, що сам їх не має. Коли твоя врода зневажатиме мене, коли твоя величність гнобитиме мене, коли ти схочеш іще збільшити мої страждання — то, хоч і звиклий, не можу далі терпіти й цих, не тільки великих, а й дуже довгих мук. Мій вірний зброєносець Санчо дасть тобі звіт, о вродлива невдячнице, улюблений вороже мій, про стан, в якому він через тебе мене покинув. Коли ти ласкаво захочеш допомогти мені — я твій, а коли ні — роби, як знаєш, бо, поклавши голову, я задовольню і твою жорстокість, і своє бажання.

Твій до смерті

Рицар Сумного Образу.

— Клянуся життям свого батька, — сказав Санчо, вислухавши листа, — це найкраща річ, що я будь-коли чув. Аж дивуєшся, як добре каже тут ваша милість усе, що хоче, та як ловко закінчує: «Рицар Сумного Образу». Правду кажу, що ваша милість — справжній чорт і все вміє.

— У моєму фахові, — відповів Дон Кіхот, — треба все знати.

— А тепер, ваша милосте, напишіть на другому аркуші наказ про трьох ослят і підпишіть його так виразно, щоб усі пізнали ваш підпис, побачивши його.

— Згода, — сказав Дон Кіхот і, написавши, прочитав таке:

Ваша милосте, пані небого. Одержавши це, ви повинні віддати моєму зброєносцеві Санчо Пансі трьох ослят із п’яти, що я лишив удома під вашим доглядом. Цих трьох ослят наказую видати на сплату за трьох таких самих, що я одержав від нього. Після видачі ослят наші розрахунки з ним вважаються закінченими. Написано в Сьєрра-Морені, двадцять другого серпня цього року.

— Нехай буде так, — сказав Санчо, — а тепер підпишіть, ваша милість.

— Підписувати не треба, я тільки поставлю свій розчерк, і цього досить не тільки для трьох, а й для трьохсот ослят.

— Цілком здаюся на вашу милість, — відповів Санчо. — Дозвольте мені осідлати Росінанта і благословіть мене, бо я хочу поїхати зразу ж, не чекаючи дурниць, які робитиме ваша милість. А там я скажу, що бачив їх стільки, що більше й не треба.

— Але я хочу, і так треба, щоб ти хоч побачив мене голого. Я зроблю при тобі два або три десятки безумств; це забере не більше як півгодини. Побачивши їх на власні очі, ти зможеш божитися твоїм спасінням, що бачив і ті, про які захочеш додати. І запевняю тебе, що хоч би скільки ти казав, а я зроблю більше.

— Сеньйоре, — крикнув Санчо, — я не хочу бачити вашу милість голого: це нагонить на мене велику тугу, і я не зможу втримати сліз. А тепер я не в силі вже плакати, бо в голові мені ще повно сліз, які я пролив над своїм ослом цієї ночі, і я не зможу починати знову. Якщо ваша милість хоче показати мені кілька безумств, робіть їх одягнений та виберіть найкоротші і найзручніші. Адже я для цього зовсім не потрібний, і до того, як я вже казав, це тільки затримає моє повернення з новинами, яких чекає й на які заслуговує ваша милість. А якщо сеньйора Дульсінея не відповість як слід, то я врочисто присягаюсь стусанами та ляпасами вибити їй гарну відповідь із самого шлунку. Чи можна ж терпіти, щоб такий славетний мандрівний рицар, як ваша милість, божеволів, ні сіло ні впало, через якусь там жінку? Нехай сеньйора не змушує мене закінчувати, а то я такого втну, що вона не подякує. Я на це мастак. Вона погано мене знає, а то постила б у день мого святого.

— Їй-право, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — ти, здається, не менш божевільний, ніж я.

— Я не такий божевільний, тільки запальніший, — відповів Санчо. — Але що ж їстиме ваша милість без мене?

Чи не думаєте ви бігати на шлях та грабувати пастухів, як Карденіо?

— Про це не турбуйся, — сказав Дон Кіхот, — бо коли б у мене й була їжа, то я б однаково живився самими травами та плодами, що постачатиме мені ця лука й дерева. Краса мого подвигу і полягає в тому, щоб не їсти й терпіти інші злигодні.