Дон Кіхот
Шрифт:
Санчо, дуже задоволений із такої милої відповіді, повернувся до свого пана і своїми селянськими словами переказав йому все, що говорила вродлива сеньйора. Дон Кіхот по-молодецькому вмостився на сідлі, уперся в стремена, поправив на голові шолом і, стиснувши шпорами Росінанта, ніби переможець який, поїхав цілувати руку герцогині, що покликала до себе чоловіка й оповідала йому про зустріч із нашим рицарем.
Герцог та його дружина читали вже першу частину історії Дон Кіхота, знали про його витівки і дуже охоче й нетерпляче жадали познайомитися з ним. Вони вирішили погоджуватися з усім, що він казатиме, поводитися з ним, як
Тим часом під’їхав Дон Кіхот і, піднявши забрало, лагодився злазити з коня. Бачивши це, Санчо хотів піддержати йому стремено, але, на лихо, злазячи з осла, заплутався ногою в мотузці свого сідла і повиснув на ній, ударившись обличчям і грудьми об землю. Дон Кіхот, звикши, щоб йому тримали стремено, і гадаючи, що Санчо вже біля нього, усім тулубом наполіг уперед і потяг за собою сідло з Росінанта, а воно, певне, було погано стягнуте попругою. І сідло, і рицар упали на землю; це дуже збентежило Дон Кіхота, і він почав крізь зуби клясти Санчо, який усе ще не міг звільнитися з мотузки.
Герцог звелів мисливцям допомогти і рицареві, і зброєносцеві, і Дон Кіхот, забившись падаючи, підвівся і хотів схилити коліна перед герцогом і його дружиною. Але той ні в якому разі не погоджувався на це і, зійшовши сам із коня, обняв Дон Кіхота й сказав:
— Мене сум бере, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, що, тільки ви вступили в мої володіння, з вами скоїлася неприємність, яку ми зараз бачили, але недбайливість зброєносців часто спричиняється й до гірших випадків.
— Ту прикрість, що мене спіткала, відважний принце, — відповів Дон Кіхот, — не можна вважати за неприємність, хоч би я впав аж на самий спід у безодню, бо, вийшовши звідти, я маю честь бачити вас. Мій зброєносець краще вміє язиком ляпати, ніж підтягати попругу та сідло, щоб воно міцніше трималося. Але хоч що зо мною станеться, — чи лежу я, чи стою, чи на ногах, чи верхи, — я завжди до послуг сеньйори герцогині, вельми поважної дружини вашої, господині вроди і всесвітньої принцеси ввічливості.
— Обережно, мій сеньйоре Дон Кіхот Ламанчський, — сказав герцог, — маючи в серці сеньйору Дульсінею Тобоську, не слід вихваляти інших красунь.
Санчо тим часом визволився зі своїх пут, опинився вже тут і перше, ніж пан встиг будь-що відповісти, сказав:
— Не можна заперечувати і треба ствердити, що сеньйора Дульсінея Тобоська дуже вродлива, але заєць здіймається там, де його найменше чекають, і я чував, ніби так звана природа подібна до гончара, що робить посуд із глини; а хто одну гарну посудину може зробити, той робить і дві, і три, і цілу сотню. Кажу це до того, що моя сеньйора герцогиня, справді, ні в чому не поступиться моїй господині Дульсінеї Тобоській.
— Уявіть собі, ваша ясновельможносте, — сказав Дон Кіхот, звертаючись до герцогині, — жоден мандрівний рицар у світі не мав такого штукаря-зброєносця, як мій базікало; і ви самі це побачите, якщо захочете, щоб я прослужив вам хоч кілька днів.
— Мені дуже подобається, що Санчо такий штукар, — відповіла герцогиня, — бо це свідчить про його розум. Жарти й веселощі, як добре знає ваша милість, несполучні з дурним
— І базікало, — додав Дон Кіхот.
— Тим краще, — відповів герцог, — бо небагатьма словами не можна сказати багато смішного. Щоб нам не гаяти часу, ми просимо вас поїхати з нами до нашого замку, великий Рицарю Сумного Образу ...
— Рицар Левів, хотіли сказати ваша ясновельможність, — виправив Санчо. — Бо Сумного Образу вже нема. Образ буде лев’ячий.
— Отже, я прошу сеньйора Рицаря Левів до мого замку, — повторив герцог. — Там вас вітатимуть, як належить вітати таку значну особу, а герцогиня і я, звичайно, так приймаємо всіх мандрівних рицарів, що приїздять туди.
Тим часом Санчо поправив сідло та добре підтягнув попругу на Росінантові, і всі попрямували до замку. Герцогиня звеліла Санчо бути біля неї, бо його слівця дуже її потішали.
РОЗДІЛ XV
Санчо їхав страшенно веселий, гадаючи, що заприятелював із герцогинею, бо він дуже любив добре пожити й хапав за чуб кожну нагоду поживитися, хоч яка та хоч коли вона йому випадала. Перед тим, як вони прибули до замку, герцог випередив їх і дав усім слугам наказ, як поводитися з Дон Кіхотом. Отже, коли він та герцогиня під’їздили до замку, назустріч їм вийшли служники в довгих, аж до землі, вбраннях із тонкого червоного атласу і, підхопивши на руки Дон Кіхота, сказали:
— Нехай ваша милість допоможе злізти нашій пані герцогині.
Дон Кіхот хотів допомогти, але після довгого якнайчемнішого змагання герцогиня перемогла й сказала:
— Я дозволю здійняти себе з сідла тільки герцогові, бо негідна завдавати такому великому рицареві такої важкої праці.
Нарешті, з’явився герцог, і, коли він здійняв її з сідла, всі ввійшли у просторий внутрішній двір, де їх зустріли дві гарні дівчини. Вони одразу накинули на плечі Дон Кіхотові довгу мантію з найтоншої червоної матерії, а після цього на всіх ґанках замку з’явилась сила слуг та служниць, що голосно гукали:
— Будьте дорогим гостем, цвіте й оздобо мандрівного рицарства!
І всі, чи більшість із них, оббризкували Дон Кіхота та герцогське подружжя запашною водою з маленьких флаконів. Це дуже здивувало нашого героя, бо він уперше почув себе справжнім мандрівним рицарем і побачив, що до нього ставляться так, як, згідно з його книгами, ставилися до рицарів за минулих часів. Санчо, забувши про свого осла, наче пришився до герцогині; ввійшовши слідом за нею в замок, відчув докори сумління, що покинув осла, і, звернувшись до поважної дуеньї, що разом з іншими зустрічала герцогиню, пошепки сказав:
— Сеньйоро Гонзалес, чи як там звуть вашу милість...
— Мене звуть донья Родрігес де Гріхальба, — відповіла та. — Чого вам треба, брате?
— Я хотів би, щоб ваша милість зробила мені послугу й вийшла за ворота замку, де вона побачить мого сірого осла. Дуже прошу, скажіть, щоб його відвели до стайні, або відведіть самі, бо він трохи лякливий і не може сам лишатися.
— Не дуже ж пощастило нам, — відповіла дуенья, — коли й пан такий розумний, як слуга. Ідіть собі, брате, на всі чотири вітри, а разом із вами й той, хто вас привів. Майте на увазі, що ми, дуеньї в цьому домі, не звикли до такої роботи.