Дон Кіхот
Шрифт:
— Бісові люди, куди це ви їдете? Чи ви зсунулися з глузду, чи хочете, щоб вас потрощило на шматки цими колесами?
— Не казав я тобі, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — що ми доїхали до місця, де мені доведеться виявити всю міць моєї руки? Дивись, скільки розбійників і злодіїв вийшло мені назустріч! Дивись, скільки примар вийшло проти мене і скільки гидотних облич глузує з нас! Ну, стривайте, негідники!
І, звівшися на ноги, він почав голосно загрожувати мельникам:
— Поганці й паскуди, зараз же звільніть особу, що сидить у полоні у вашій фортеці або в’язниці, хоч високого вона чи низького походження, хоч якого стану. Я — Дон Кіхот Ламанчський, якого називають іще
Кажучи так, він видобув меч і почав вимахувати ним на мельників, які хоч і чули, але нічого не зрозуміли з цих дурниць і тримали напоготові свої жердини, бо човен доплив уже до самого виру під колесами. Мельники, спинивши жердинами човен, не могли вдержати його, і він перекинувся, а Дон Кіхот і Санчо опинились у воді. Хоч Дон Кіхот і вмів плавати, як гусак, але важкий панцер і зброя тягли його вниз, і коли б мельники не кинулися у воду й не витягли його разом із Санчо, то для обох них була б тут Троя [89] .
89
Загинули б, як мешканці Трої, старогрецької колонії, що її загибель описано в «Іліаді» Гомера.
Коли їх витягли, прийшли рибалки, власники човна. Побачивши, що його потрощено на тріски, вони почали вимагати, щоб Дон Кіхот сплатив їм збитки. Той цілком спокійно, наче з ним нічого й не трапилось, сказав рибалкам і мельникам, що охоче заплатить за човен, але з тією тільки умовою, що вони неодмінно звільнять особу чи осіб, полонених у цьому замкові.
— Про яких це ти осіб і про який замок говориш, дурню? — спитав один із мельників. — Чи не думаєш ти забрати тих, що привозять молоти пшеницю на млини?
— Годі! — сказав сам собі Дон Кіхот. — Умовляти цю наволоч зробити добре діло — це однаково, що проповідувати в пустині. В цій пригоді, мабуть, діють два ворожі могутні чарівники і заважають намірам один одного. Один надіслав мені човен, другий перекинув його зо мною. Увесь цей світ — збіговище протилежних сил, і я не можу нічого вдіяти.
А потім він сказав уголос, дивлячись на млини:
— Хоч би хто ви були, друзі, що сидите в цій в’язниці, пробачте, що я не можу, собі й вам на лихо, звільнити вас. Якомусь іншому рицареві судилося довершити цю пригоду.
По цій мові він погодився з рибалками і заплатив їм за човен п’ятдесят реалів, які Санчо видав дуже неохоче, сказавши:
— Ще двічі так поїдемо — і весь наш капітал загуде.
Мельники й рибалки, здивовано роздивляючись на ці дві постаті, такі неподібні до звичайних людей, ніяк не могли зрозуміти, до чого стосуються слова та запитання Дон Кіхота. Нарешті, вважаючи їх за божевільних, повернулися: мельники — до млинів, а рибалки — до своїх халуп. Дон Кіхот і Санчо повернулися до своїх тварин, і отак скінчилася їхня пригода з човном.
РОЗДІЛ XIV
Досить засмучені й у поганому настрої підійшли до своїх тварин рицар зі зброєносцем, а особливо Санчо. Його брало за душу, коли в нього брали гроші, і, віддаючи їх, він немов оддавав свої очі. Не кажучи й слова, посідали вони верхи й од’їхали від славетної річки: Дон Кіхот — заглиблений у думки про своє кохання, а Санчо — про своє звеличення. Тепер, здавалося йому, був він дуже далеко від нього, бо, дарма що дурний, він, проте, добре розумів, що вчинки його пана всі, або більшість їх, були безглузді, і він чекав лише нагоди, щоб, не заходячи в остаточні розрахунки й не прощаючись, покинути його та податись додому. Але доля повернула все зовсім інакше, ніж він гадав. Сталося так, що другого дня на світанку, виїжджаючи з лісу, Дон Кіхот побачив луг і в кінці його багато люду, а наблизившись, зрозумів, що то мисливці з соколами. Ще під’їхавши, він помітив серед них великої вроди даму на надзвичайно білім коні в зеленій збруї і на срібнім сідлі. Сеньйора теж була в зеленім убранні, такім розкішнім і багатім, що здавалася втіленою розкішшю. В лівій руці вона тримала сокола, і з цього Дон Кіхот зрозумів, що вона значна сеньйора і веде в полюванні перед, як воно й насправді було. Отож він сказав Санчо:
— Поїдь, синку Санчо, і скажи цій дамі на коні із соколом, що Рицар Левів цілує їй руки і просить у її ясновельможності дозволу поцілувати їх і насправді та служити їй, скільки буде його сили та її волі. І дивись мені, Санчо, говори як слід та не оправляй доручення своїми приказками.
— Знайшли оправника! — відповів Санчо. — І це таке ви кажете мені, що не вперше вже в своїм житті їде як посол до вельможних високородних сеньйор!
— Крім посилання до сеньйори Дульсінеї, я не знаю інших випадків, коли ти був послом, принаймні з мого доручення, — зауважив Дон Кіхот.
— Це правда, — мовив Санчо, — але акуратного платника не турбує його застава, і в господі, де всього досить, не баряться з вечерею. Я хочу сказати, що мені нема чого говорити або попереджати мене, бо я до всього готовий і всього потроху доходжу.
— Я вірю цьому, Санчо, — відповів Дон Кіхот. — Час тобі добрий!
Санчо поїхав на всю ходу свого Сірого і, під’їхавши до вродливої мисливиці, зліз із осла, став перед нею навколішки і сказав:
— Прекрасна сеньйоро, отой рицар, що ви бачите, це мій пан, наймення Рицар Левів, а я — його зброєносець; дома ж зовуть мене Санчо Панса. Цей Рицар Левів, що звався давніше Рицарем Сумного Образу, послав мене сказати вашій ясновельможності, що він просить вас погодитись і благословити його здійснити його бажання, яке, каже він, і я гадаю, полягає лише в тім, щоб служити вашій незмірній пишноті і вроді, і з цього вам буде користь, а йому — величезна втіха та милість.
— Безумовно, добрий зброєносцю, — відповіла дама, — ви виконали доручення вашого пана за всіма правилами, що їх вимагають такі послання. Встаньте з землі, бо не личить зброєносцеві великого Рицаря Сумного Образу — про нього ми вже багато чули — стояти навколішках. Підведіться, друже, і скажіть вашому сеньйорові, що я і мій чоловік, герцог, із великою радістю вітатимемо його в нашому заміському будинку тут неподалік.
Санчо встав, вражений як вродою ласкавої сеньйори, так і її вихованістю та чемністю, а найбільше тим, що вона знала про його пана Рицаря Сумного Образу і не назвала його Рицарем Левів, певне, тільки тому, що той недавно прибрав це ім’я.
Герцогиня спитала його:
— Скажіть, брате зброєносцю, цей сеньйор ваш — не той, про якого надруковано історію під назвою «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» і який обрав дамою своєї душі якусь Дульсінею Тобоську?
— Той самий, сеньйоро, — ствердив Санчо. — А його зброєносець, який бере або повинен брати участь у тій історії і якого звуть Санчо Панса, — це я.
— Я дуже рада, — мовила герцогиня. — Їдьте, брате Пансо, і перекажіть вашому панові, що він буде бажаним гостем у моїм маєтку і що більшої приємності ніщо не може мені справити.