Шрифт:
– У-р-ра, ми летимо на Венеру!
Ми – це я, татко, мама і тітка Павлина.
Спершу, правда, збиралися летіти лише тато і мама. Мене ж знову на все літо спроваджували до тітки. Я, звісно, закомизився, що до тітки не хочу, а хочу із ними.
– Зрозумій, що тобі з нами не можна! – переконувала мене мама. – Ми ж летимо не відпочивати, а в експедицію.
– То й мене візьміть у експедицію!
– Ні, ти просто неможливий!.. Хай із тобою ще татко поговорить…
Мама завжди отак: як що, так і одсилає до татка.
– Тобі не подобається
Це запитання не зовсім чесне: татко наперед знає мою відповідь. Бо ще не родилася людина, якій не було б цікаво у тітки Павлини.
Бо тітка Павлина не така, як усі.
По-перше, вона – генний інженер рослинного й тваринного світу, її невеликий котедж, розташований на дослідній станції, набитий такими штуковинами, що мороз поза шкірою пробігає, доки звикнеш до них хоч трохи.
Що б ви сказали про квітку, яка сама себе поливає? От висить поруч трубка із краником, квітка простягає щось схоже на зелену руку, відкриває краник і ллє собі на коріння скільки їй потрібно. Напилася і – хоп! – закрутила. А підійдеш до неї – так і наставить на тебе листя, наче локатори. І добре знає тітку Павлину – одразу ж тягнеться до неї стебельцями.
Я сам не раз бачив, як тітка її пестила: квітка аж вигиналася, і мені здавалося, що вона от-от замуркоче, мов кицька.
Або про кактуса-сторожа при самісіньких дверях. Двометрового дідугана, всіяного отакенними колючками. Скаже тітка Павлина: «Алтик, свої» – він пропустить, тільки колючками вслід поворушить. А скаже: «Чужий» – так одшмагає колючками, що й іншому дорогу закажеш! Раз як розсердився на мене – весь день не пускав у двері. Поки не прийшла тітка Павлина.
Не кажу вже про Цезаря: тітка теж його сконструювала – змішала одні гени з іншими. (Це я так кажу, тітка ж розповідала по-іншому: щось дуже складне й поки що не зрозуміле для мене. Я був аж задрімав. Тітка розсердилася на мене, ляснула по лобі й сказала: «З тебе ніколи не буде генетика!» А у вустах тітки Павлини генетик і нормальна людина – одне й те ж поняття.)
Так про що це я?.. Ага, про Цезаря! Мені ще зроду не доводилося бачити такої чудернацької істоти: тітка «намішала» в неї стільки генів, що тепер і сама, мабуть, не розбереться, що й до чого.
У Цезаря морда, як у тигра, тулуб, мов у лева, лапи, як у мавпи, а хвіст, наче в бобра. Він спритно лазить по деревах, перестрибуючи з гілки на гілку, бігає по землі і плаває у воді. Я й то не можу пірнути так глибоко, як Цезар. До того ж він нявчить, наче кіт, і гавкає, мов собака. А коли розсердиться, то вигинає спину і шипить, наче в нього вкачано сто атмосфер.
Шипів Цезар якось і на мене – коли ми бавилися і я ненароком скубнув його.
– Що ти йому зробив? – допитувалася тітонька.
Я відповів, що нічого. І подумки втішався, що Цезар не вміє розмовляти. А то дісталося б мені від тітки!
Ну, з Цезарем ми помирилися швидко, бо йому без мене, як і мені без нього, не обійтися ніяк. З ранку до вечора гасали ми з ним навколишнім лісом
Так що мені в тітки дуже цікаво!
– То чим тобі не подобається в тітки Павлини? – допитується татко.
Не знаючи, що відповісти, я опускаю голову. І тут мене виручає сама тітка Павлина: лунає мелодійний дзвінок, і на відеофоні виникає її енергійне обличчя.
Я дивлюся на неї і вкотре вже думаю, що тітка Павлина разюче схожа на татка: ті ж очі, ті ж брови й ніс, а коли щось говорить, то й губи кривляться так, як у татка. В неї і хода не жіноча: ступає так широко, що не кожен за нею й уженеться. І енергійно вимахує при цьому руками. Може, тому тітка Павлина зроду-віку не носила спідниці. І так і не вийшла заміж.
– Привіт! – сказала тітка Павлина. – Ви ще тут живі?
– Живі! – озвався весело татко: він завжди веселішав, коли бачив сестру. – А як поживають твої людоїди? Скоро вийдуть на вулицю? (Тітка Павлина билася над тим, щоб навчити квіти пересуватися.)
– Скоро, братику, скоро. – Тут погляд тітчин зупинився на мені: – А ти чого це мов у воду опущений?
Я ще більше набурмосився.
– Що з ним сталося? – це вже до татка.
– Не хоче їхати до тебе! – відповів насмішкувато татко. – Йому, бач, у тебе набридло.
– І зовсім не набридло! – вирвалося мимоволі у мене: тітку Павлину я любив і не хотів її образити.
– Ви що, збираєтесь послати Вітю до мене?
– Збираємося! – вигукнув татко. – Ти ж сама про це просила!
– Нічого не вийде! – категорично заявила тітка Павлина. – Я лечу на Венеру.
– Ти?.. На, Венеру?.. – У татка стало таке обличчя, наче тітка сказала: «У пекло».
– На Венеру – куди ж іще в дідька! – почала уже сердитись тітка Павлина.
– Але ж ми теж летимо на Венеру!
– От і добре: полетимо разом! Гуртом веселіше.
– А куди ж його дівати? – вже зовсім розгублено татко.
– Його? – глянула на мене тітка Павлина. – Пошліть у табір до моря.
– Не хочу в табір! – заволав я. – Не хочу до моря!
– Він не хоче у табір, – «переклав» татко.
– Чую, не глуха… Ти не хочеш у табір?
– Не хочу!.. Я там одразу втоплюся!
Тітка Павлина деякий час дивилася на мене так, наче прикидала по думки, який з мене вийде утопленик. Потім сказала:
– І правильно зробиш, од таких батьків не довго й утопитися! Я теж у дитинстві не терпіла таборів…
– Так то ж ти! – уже татко заволав.
– А в нього що: не наші гени?.. Не згоджуйся, Вітю, в табір: там ти загинеш од нудьги.
– Так куди ж ти накажеш його подіти? – у відчаї запитав татко.
– Куди?.. – Очі тітчині знову зупинилися на мені, а я, відчуваючи, що зараз вирішиться моя доля, боюсь і дихнути. – Ви обоє летите на Венеру?
– Обоє. Я ж уже тобі сказав.
– То беріть і його!