Дума пралісу

Турянський Осип Васильевич

«Ти не кінь... ти шляхтич!»

Звірі думали, що кабан-шляхтич лишиться вже в калюжі, яка до його вдачі та до його життя найліпше підходила. Але вони забули, що кабансько-шляхецька натура дуже завзята. Кабан виповз із калюжі та знову приблизився до коня-Українця. Був тепер такий роз’ярений, що всі слова, звернені до коня-Українця, здушилися йому в горлі, як зім’ята бульба в макітрі. Несамовито дикими очима він позирав на Українця й був у силі говорити раз-у-раз тільки одне-одніське кабанське слово: рох-рох!

Кінь-Українець не хотів уже більше занечищувати своїх уст кабансько-шляхецьким болотом. Він ужив супроти нахабного напасника на свою волю й на своє життя оружже, властивого його вдачі. Обернувся до кабана-шляхтича задом і хвиргнув його обома копитами. Кабан-шляхтич ізнову зробив кілька млинків, але вже по землі та закачався знов у калюжу. Востаннє, вже з мутної води квікнув: «Ти не кінь... ти шляхтич», опісля довший час тільки втомлено стогнав.

Висновок Лиса Микити

Коли загальна веселість серед великої звіриної громади вже ущухла, забрав голос прокуратор Лис Микита й так говорив:

«Найвищий

Трибунале! Славна Звірина Громадо! Честь і дяка нашим славним акторам, високоповажаним панам коневі й кабанові за те, що вони своїм знаменитим талантом і точним знанням людської культури дали нашій многонадійній звіриній молоді та й навіть нашим старим серцям хвилину такої розкішно веселої забави. Слава їм за те, що завдяки їхній мистецькій драматичній грі, опертій на живій життєвій правді, ми пізнали одну з найцікавіших картин людської душі. Панове кінь i кабан — це справжні артисти з божої ласки. Але я, що знаю теж докладно людське життя, мушу тут одмітити одну знаменну дію, а саме: це, що нам виставили наші славні актори, було взяте тільки зі смішного боку. Однак не забуваймо того, що так звана національна боротьба між людьми, це одна з найжахливіших, одна з найпотворніших картин виродження й упадку людської душі. Ми всі при виставі цієї картини людської культури сердечно сміялися й бавилися. Правда? Та інакші, о, зовсім інакші наслідки родить національна боротьба між людьми. Ви бачили, як шляхецтво стогнало-ридало в путах рабства, як воно присягалося, що на волі стане Месією любові, братерства й рівності. А дивіться! Щойно шляхтич почув своє рило на волі, а вже хапає ним за горло свого сусіда! Він хоче наперекір усім законам природи огнем і мечем, болотом і брудом, так би сказати, коня здеконювати, ошляхтичити, окабанити, скабанізувати, коротко, виконати на його трупі свою так звану культуру! Для нас, звірів, це сміх і забава, але для поневолених народів між людьми така людська культура — це жахлива руїна, це нечуване мордування, розпука, божевілля, смерть! А вже найсумніша, найстрашніша проява людської душі та людської культури, а властиво людської бездушності та безладдя, то це, що вчорашній суспільний голопупенко (як його влучно др. Ведмеденко назвав) і вчорашній національний раб забувають сьогодні, що вони були нужденними рабами та тільки одне на думці мають, до одної мети змагають: жадобою нищення своїх сусідів перевищити своїх учорашніх гнобителів. Який же з того висновок? Людина бачить оживотворення нечистоти в кабані, глупоти в ослі, кровожадності в тигрі, трупоїдності в шакалі. Але я воістину глаголю вам: немає глупішого осла, більш нечистого кабана, більше кровожадного тигра й більше трупоїдного шакала над людину! Уявіть собі, достойні панове звірі, що ми по прикладу людини відступили б на хвилину від святої засади «Всякоє диханіє да хваліт Господа» й розпочали межи собою людську національну боротьбу за мову! Уявіть собі безмірну смішність і глупоту ось якої справді людської картини: гусак жадає від царя Лева, щоб він свої почування, прикази і гнів висловлював не ревом, тільки... ґеґанням! Або свиня квічить до нашого співака з божої ласки солов’я ось як: «Не співай солов’ю, а квічи так, як я, свиня!» Ми, звірі, слава нашій матері-природі, не були ніколи такі глупі й ніколи так низько не впали, як люди. В наших З'єдинених Державах звіриного царства вічно жила й житиме оця мудра засада: славте всі створіння на тисячах язиків матір-природу! Висловлюйте без перепони свою радість життя, як і чим тільки можете і вмієте: співайте, вийте, квакайте, гавкайте, бриніть, пищіть, ревіть, ричіть, іржіть, шуміть, скреготіть, кракайте, кудкудакайте! Хай цвітуть здоров’ям ваші тисячострунні горла! Хай розвивається запашною лілією кожна звірина мова во віки вічні, амінь. Тільки те бездушне, глупе, нікчемне створіння, цей виродний син матері-природи, якому на ім’я людина, хоче стоптати ногами найсвятіший заповіт природи! Тільки людина змагає до того, щоби порвати ці тисячі струн, якими є мови в чудово гармонійній музиці всесвітнього простору та заступити їх лиш одною заржавілою струною-мовою свого брудного расового самолюбства. І зовсім природно, що ця одна струна-мова зможе видати зі себе лиш один жахливо поганий звук «рох-рох!»

Бурливий шум оплесків нагородив доктора Лиса Микиту за його виводи, котрі він висказав із найглибшим переконанням і голосом, повним святочного піднесення й польоту, то знов із ознаками їдкої іронії та презирства до людського роду.

Звірі і природа бавляться по шляхецьки

Цар Лев наказав зробити малу передишку, бо його воля була відвідати свою Найяснішу Пані Дружину, щоби подивитися, чи їй уже легше, а далі тому, щоби звірина громада мала нагоду розібратися трошки в тій величезній навалі думок, які їй довелося перший раз почути в історії звіриного царства. Коли цар віддалився від свого сонцем осяяного престолу, розвелася межи звірами дуже жива балачка над драматичною картиною театральних артистів коня й кабана. Звірину молодь зібрала велика охота наслідувати цей образ людської національної боротьби, так їй подобалася та незвичайно смішна черта людської культури. Одна молоденька панночка гуска, яка чула себе ображеною тим, що її сусід, гусак-академік не перепросив її за те, що нехотячи наступив їй на ногу, ґеґнула йому ось яке нечемне слово:

«Ти не гусак... ти шляхтич!»

Слова панни гусочки викликали регіт і бурю признання з боку майже всіх звірів та подіяли наче зараза навіть на старших, які й собі почали забавлятися людською національною боротьбою. Майже всі звірі поділилися на два расово ворожі табори та почали проти себе боротьбу на людський лад, беручи її, розуміється, тільки зі смішного боку. І коли досі звірина громада стояла весь час непорушно, наче пні дерев у пралісі, то тепер здавалося, мовби буря зірвалася й почала кидати звірину братію то сюди, то туди, ніби розбурхані хвилі моря. Зчинився великий гамір, крик і вереск, понад яким однак лунав безупинним гомоном сміх і регіт як найживішої веселості й радості. Та серед гамору й реготу було чути виразно слова, з котрими національні

напасники зверталися до своїх жертв. Так, наприклад, пантера крикнула до свого сусіда образливим словом: «Ти не гіпопотам, ти шляхтич» і обоє качалися по землі з великої веселості.

Жаба глянула високо вгору і ґреґнула таку образу:

«Ти не яструб, ти шляхтич»

На всіх мовах великого царства звірів гомоніли радісні й насмішливо-жартівливі оклики кертиць, ропух, гадюк, сорок, ворон, блощиць, стоног, ослів, мулів і т. д. і т. д., до своїх ніби расових противників:

«Ти не їжак, не осел, не гад, не гієна, не шакал, не американський смердюх, не крук, не мул, не пацюк — ти шляхтич!»

Регіт звірів, що розлягався, наче шум могутнього водопаду і гримів несамовито, як понурі таємні труби, що кличуть усі створіння на страшний суд, ізбудив цілу природу зі спокійної та сонно-байдужої задуми. Від найменшої зеленої травички аж до найбільшого тисячолітнього дерева у пралісі, від ледве помітного камінчика до гранітної скелі, все почало прислухатися звірям і разом із ними сміятися-реготатися з безмежної смішності та з божевільної глупоти створінь, яким на ім’я люди. А коли кропива крикнула образливе слово до папороті: «Ти не папороть, ти шляхтич», наймогутніший дуб, який стояв, наче старий дужий козак-характерник поміж другими деревами в гущавині й почув слова звірів і рослин, так розреготався, що аж нагнув додолу свої могутні гилі, вхопився ними за боки свого грубезного пня-черева і кричав до галапасних ростин, які густими сплетами обвили його тіло:

«Ха-ха-ха, мої невдячні діти галапасики! Стисніть мені бодай кріпко моє старе пузо, а то, їй-Богу, зі сміху трісне... ха-ха-ха-ха!»

І буйна земля почала так із людської глупоти сміятися, що аж дуже позеленіла. І небо зі сміху над людьми аж надмірно посиніло. А місяць так душився з реготу, що почав хитатися на своєму небесному шляху і впав на темне верховіття пралісу. Але воно було м’яке, так що місяць тільки трошки собі обличчя подряпав. Лежав на верхів’ях, наче на темних подушках і зі сміху відчинив дуже широко уста та не був у силі їх бодай трошки зачинити тому, що його вилиці вискочили з основ. Злякався дуже й почав тривожно кліпати до сонця очима та ледве пробелькотав до нього одне слово: «Води».

Сонце послало місяцеві маленьку хмарку і вона своїм животворним холодом вилічила місяцеві звихнені уста. Навіть саме сонце сміялося сердечно з людської вдачі, так сердечно сміялося, що аж дуже упріло, як ніколи давніше. Тому почало з тугою позирати в долину та мірити своїми променями віддаль до моря, бо забажало по своїм заході в ньому здорово скупатися.

Рай у царстві «Пчолія»

Цар Лев зволив ласкаво явитися знов разом зі своєю Найяснішою Царицею серед звірів і засів з нею на престолі. Коли розхвильована повінь загальної звіриної веселості уляглася, Найвищий Трибунал збирався продовжувати велику судову розправу. Слово мав уже знов забрати доктор Лис Микита, коли нараз почув у своїм усі тихесенький шепіт, ніби ніжне бриніння маленької мушки. Хвилину слухав з великою напругою цього бриніння і притакував на знак згоди головою та примовляв при тім: «Дуже добре, дуже добре, знаменито». Коли малесеньке створіння відлетіло від його вуха, доктор Лис Микита обізвався ось якими словами:

«Найвищий Трибунале! Славна Громадо! Одне з найнепоказніших, та проте з найвизначніших сотворінь у нашім царстві, чудовий примір пильності, невсипучості, найсолодшої праці й обов’язку, наша вельмишановна ближня і сестра пані Олена Пчілка, звернула мені увагу на суспільний лад, який удалося їй завдяки її незрівняному талантові завести в нашій союзній державі Пчолії. Хоч наша Олена Пчілка собі малесенька постать, але овочі її праці незвичайно великі, цінні, солодкі. Може якраз тому, що з неї така чудова робітниця, вона не криклива, тиха. Вона не має звучного, сильного голосу, щоб могла сама нам розказати про чуда свого суспільного ладу. Друге: вона така маленька, що рідко хто з присутніх міг би її побачити. А третє: вона така ніжна й незамітна, що перший-ліпший звір міг би її взяти за яку комаху і при зіванні нехотячи або й навмисне її проковтнути. Ось із тих причин вона предложила мені невеличкий письменний виклад про пчолячий суспільний устрій. Ми його тут відчитаємо. На жаль цей виклад написаний дуже дрібненьким письмом, якого мої старі й не дуже вже бистрі очі ніяк не в силі розібрати. Ось чому я позволю собі в імені всіх присутніх панів і пань попросити нашого славного пана доктора Сича, у котрого добрий зір і чудові окуляри, щоби був ласкавий прочитати нам оце маленьке письмо. Це триватиме, думаю, недовгу хвилинку.

Доктор Сич узяв письмо, перебіг його скоро своїми великими очима та почав ось як читати:

«Суспільний устрій пчолячої держави проведений у всіх послідовностях на засаді загальної праці, рівності й сестерства. Огнищем, сонцем нашого життя й ладу є наша паніматка. Вона не на те, щоб над нами панувати та боронити кривдників від покривджених. Ні, бо перше: в нас такого поділу на дві суспільні верстви немає (це існує тільки в людей), друге: наша паніматка — це наша душа, від якої падає на кожну пчолу проміння обов’язку, згоди, любові та спільного змагання до одної мети. Перед нашою маткою ми всі рівні. Нема в нас дармоїдів ні всіх інших графів, князів, баронів, маркізів і шляхтичів, так само, як не найдете в нас ні голопупенків-пролетарів, ні жебраків. Праця в нас обов’язкова й загальна. Ледве маленька пчілка виклюється з яєчка, ледве вперше розпустить свої прозорі крильця, а вже рветься до роботи так, що треба дуже часто уважати, щоб воно, маленьке, не взялося за скоро до праці, та не знищило собі непотрібно свого дитячого здоров’я. Я сказала про обов’язок праці. Це, так би сказати, людське поняття, яке в нас не існує. Бо кожна пчола носить у своїй крові та у своїй свідомості з дідів-прадідів глибоке почуття праці та не може, у противенстві до людей, життя без праці навіть собі уявити. З тієї причини в нас нема, як у людей, наганячів до праці, нема різних окоманів, доглядачів, директорів, капралів, генералів та інших суспільних непотребів, бо праця — це для пчіл не прикрий і конечний обов’язок, не засіб до мети, як у людей, тільки таке саме могутнє, вроджене почуття, як почуття життя й любові.