Дума пралісу
Шрифт:
Духом нашого суспільного ладу є любов сестри до сестри, або, сказати по-людському, сестерство. Всі пчоли згинули би без любові до своєї матки, так само матка пропала б, якби перестала нас любити. Значить, пірвання зв’язку любові кінчається загальною смертю. Наша любов сестри до сестри творить чуда. Вона уможливлює всім нам одну спільну працю для спільної мети. Нема у пчіл, як у людей самолюбної засади «це моє» та низького змагання присвоїти собі те, що в людей називається «це твоє». Одиноким, найсвятішим товчком нашої спільної праці — це загальне добро пчолячого роду, одинокою заповіддю й овочем наших зусиль високий, промінний клич: це наше. Наша держава дбає за найменшу пчілку і з найбільшою Любов’ю журиться нашими маленькими немічними діточками. Годує їх медом і добрим, ласкавим словом та вколисує їх
Тут достойний Ведмідь Бурмило не витримав і з одушевленням рикнув:
«Їй-Богу, що за чудові ідеї!»
«І саме тому, що у нас, пчіл, дух любові і сестерства є непохитною основою нашого суспільного ладу, тому, що ми всі рівні й рівно роботящі, тому, що у нас немає людського самолюбства, саме тому ми, пчоли, маємо талан і силу дати найліпший, найсолодший овоч праці: мед. Якби люди вміли такий сам лад завести в себе, як ми його маємо, тоді й вони були би в силі теж мед сотворити. Але на жаль тому, що людські порядки оперті на грубім самолюбстві, на жадобі чужого добра й на крайнім суспільнім безладді, з тієї причини люди не в силі створити мед, лише щось таке страшенне, що пчола від його самого запаху може згинути. Цей жахливий овоч людської праці зветься по-людському горілка, пиво, вино та інші такі речі, від яких кожному створінню, що себе шанує, вже на саму згадку тієї погані серце холоне.
Через людську жадобу чужого добра впала велика частина пчіл жертвою людини. І в тім найбільша трагедія пчолячого роду, що він мусить найліпший плід своєї пильності й роботячості, свій найсолодший ідеал відступити цій самолюбній ненажерливій істоті, що зветься людина. О іроніє щербатої долі! Ми пчоли не раз думали над тим, як би поширити круг нашої праці на людську царину. Ми все бачили людське безладдя та постановили посвятити наш талан і наше добре серце високому змаганню, а саме: вирвати людство з виру його вбивчих пристрастей та безладдя й завести між людьми суспільний устрій на зразок нашої пчолячої держави. Та скільки разів ми не пробували зайти з людьми в розмову по цім питанню, люди нас ніколи не зрозуміли. Даремні були наші зусилля з тієї причини, що розум людини не дорівнює розумові пчіл або сказати інакшими, людськими словами, людина замало інтелігентна, щоби зрозуміти пчолу.
Наведу з тієї нагоди розмову, яку я мала не з першою-ліпшою людиною, але з одним великим людським ученим, аби показати, як далеко стоять од пчолячого розуму навіть і вищі людські інтелекти. Я прилетіла до цього ученого й кажу до нього ось як:
«Пане, я маю готовий план перебудови вашого нещасного державно-суспільного устрою. Що ви скажете на це?»
А вчена людина каже так до мене:
«Ти, пчілочко, певно несеш мені багато меду, ге-ге-ге...»
«Ні,— кажу,— хочу людей навчити мед робити»
А вчений до мене:
«Чого ти, маленька, так бриниш? Ой, здається, ти не маєш охоти мені меду принести»
Я до нього:
«Але ж людино, послухай моєї ради, а тоді будеш просто плавати в солодкому меді!»
А він до мене:
«Скажи мені, Оленочко Пчілочко, хто тебе навчив такий солодкий медок робити? Ти така маленька, а така мудренька»
Тут я вже не втерпіла і сказала людині просто в очі:
«А ти, чоловіче, такий великий і такий, вибач, глупий...»
Так я сказала й відлетіла додому. Нема ради на людину, бо нема в людині проміння думки, яке ішло би з душі: всі почування й думки людей виходять тільки з їхнього шлунка.
З тієї причини людський розум дуже обмежений, слабий. Люди бачать, що їхнє спільне громадянське життя — крайнє безладдя й хаос у порівнянні з життям сотворінь на лоні природи. Однак замість дійти до висновку, що суспільне людське життя таке нещасне наслідком їх бездушності й нерозуму, люди у своїй порожнечі й зарозумілості кажуть ось як:
«Ми, люди, творимо своїм розумом вершок усього творіння. У других сотворінь немає розуму, а тільки інстинкт...»
Смішні
Ба, навіть найбільші людські велетні думки висловлюють не раз такі поверхові думки, що вони являються у світлі пчолячого розуму та строгої пчолячої логіки просто недоречностями. От наприклад один із великих людських поетів, Шиллер, сказав так:
Як світ і всю небес блакить
Дух філософів не держить,
Держить усі основи
Гін голоду й любові.
Що будівлі світу не утримує філософія, це у приспособленні до людей певна річ. Але цей великий поет дуже помиляється, коли каже, що світ тримається голодом і любов’ю. Наш пчолячий розум і безпощадна логіка каже ясно ось як:
«Ніяким чином неможливо, щоби світ утримувався голодом і любов’ю з ось якої причини: де голод, там нема любові, де любов, там нема голоду. Людський голод не тільки не утримує світу й життя, але він руйнує світ і життя. Щодо людської любові, то справжньої любові між людьми немає, бо якби вона була, не було б між людьми голоду. А це, що люди звуть любов’ю, це тільки смислове оголошення, яке вироджується опісля у крайнє самолюбство і в жорстокість. І якраз оце людське самолюбство і жорстокість — це два найглибші корені голоду мільйонів людей та їх суспільного безладдя. У нас, пчіл, існує справжня, висока творча любов і овочем цієї любові є наш розумний, на найкращих основах опертий суспільний лад. Ось чому пчоляча любов не знає й не розуміє голоду, ось чому вона утримує цілий пчолячий світ у гармонії добра, рівності і спільного ідеалу»
Виклад Олени Пчілки відбився глибоким гомоном у душах звірів: здавалося їм, що це дрібнесеньке єство, ця пчола, перенесла їх на хвилинку в якусь вимріяну райську країну, про яку святе письмо каже «ідіже ність болізни ні печали, но жизнь безконечная». Всі створіння мовчали в задумі, серед якої продиралися з доброї звіриної душі тихі зітхання наглої неясної туги за невловимим далеким щастям. А вуйки Бурмили були такі зворушені, що сльози текли їм цюрком із достойних ведмежих очей.
Доктор Сич заявив у своїх замітках до викладу, що нема в нім найменшого перебільшення, ніякої самохвальної пересади. Він сам мав намір говорити про устрій пчолячого життя пізніше, в рішаючій хвилі. Коли ж воно склалося так, що Високодостойна Олена Пчілка дала у своїй доброті сама цей виклад, то він їй тільки може бути вдячний за те, що вона його виручила, бо висловила свої думки краще від нього.
Аж після слів доктора Сича звірі наче отряслися з розмріяної задуми й вернули у світ дійсності. Тоді на всіх мовах звіриного царства розітнулися голосні оклики, повні признання й одушевлення:
«Хай живуть наші промінні теслі життя! Хай живуть наші пчоли! Многая літа!»
Або звірі або люди!
Слово забрав прокуратор Лис Микита й почав так говорити:
«Браття й сестри! Зміст викладу нашої достойної Пані Олени Пчілки — це не казка з царства уяви, це не життя блаженної душі у позасвітнім раю, це жива дійсність, така сама дійсність, як дійсністю є наш Найяснійший Пан Цар і Його Величність Пані Цариця, як дійсністю є ви всі тут, мої Браття й Сестри, як дійсністю є разом із вами й моя маленька особа. Ми освітлили з усіх боків проблему цього страшного, жорстокого дивогляду природи, що зветься людина. Всі найвизначніші заступники нашого звіриного царства, найпреподобніші преподобники отці нашої звіриної церкви, наші найглибші книжники-філософи, соціологи, наші найбистріші теоретики й найдосвідніші практики, одним словом, усі промінні світила нашої звіриної думки й нашого життя розвіяли всі пересуди й сумніви, що торкаються цього дивогляду, розв’язали цю загадку, що їй на ім’я людина. І розв’язка цієї загадки показала нам предметове, дійсне обличчя людини, обдерте з маски облуди і брехні, котра зветься: людська культура. Я переконаний і думаю, зі мною переконані всі звірі без різниці роду, віку, віросповідань, народності, держави, в оцій одній думці: якби ми не були виказали всієї марності й нікчемності людського роду довгими, глибокими й непохитними основами моралі, філософії й соціології, тільки були почули один коротенький виклад нашої славної маленької героїні Пані Пчілки, ми всі звірі однодушно, як один звір, були б закликали: