Дума пралісу

Турянський Осип Васильевич

Одна Кішка, що явилася на суд із оксамитною гарною хустиною, яку їй справила її добродійка, стара панна Святобожницька, нявкнула до Мавпи високим тенором ось як:

«Дивіться на неї! Вона має себе за щось ліпшого від людини! І хто? Така, вибачайте, мавпа!»

Та з другого боку далися чути голоси однодушності з почуваннями Мавпи. Тут на першому місці почали кричати звірині жінки-борці з товариства «Боротьба з людським родом». Дівчата й жінки з роду Бобринських, Соболів, Лисенків, Тигренків не могли переболіти жахливого вбивства, доконуваного людиною на їхніх шляхетних родах на те, щоб їхньою шкурою вбирати свої жінки й діти та вистелювати собі в пишних палатах долівку.

От тому вони й розревілися несамовито, що аж темний праліс почав ходором ходити:

«Треба бути звірячим виродком, нікчемним рабом, як пес і позбавленим звірячої гідності, як кіт, аби не бачити в людині оживотворення нечесті й наруги».

Пронизливий голос жінок-борців і їхня смілива,

грізна постава розбурхали до краю почування звірячої молоді, яка почала й собі вигукувати різними голосами, надиханими ненавистю й расовою загорілістю:

«Смерть людині! Смерть її підлим прислужникам! Хай живе наша шляхетна пані Мавпа!»

Зчинився такий галас, якого темний праліс іще ніколи не чув: гавкання, нявкання, ричання, мукання, блеяння, сичання, ґелґання — все те злилося в якусь оглушливу, потворну музику, серед якої лиш рідко гомоніли невиразні та страшні прокльони на людину й тільки один одинокий раз протиснувся несміливий, але глибоко відчутий голосок:

«Хай живе людина! Гав, гав, гав!»

Всі зусилля державно-собачої поліції втихомирити звірячу братію були даремні. Не могла нічого вдіяти й жандармерія, що складалася з найдужчої породи собак. Грозила страшна метушня, що могла привести до розливу звірячої крові, тим більше, що звірині жінки-борці і звірина академічна молодь почали гурбою тиснутися в напрямі до царського престолу й обкидати царя і його правительство образливими словами. Директор поліції та командант жандармерії звернулися тоді до правительства з проханням, аби воно дало їм військову асистенцію. Заки одначе правительство зважилося на цей жалю гідний крок, міністр справедливості Слон, уповноважений до того царем Левом, піднявся спроби заспокоїти сам розхвильований звіриний світ.

«Тихо!» — рикнув він таким несамовитим голосом, що аж листя почало з дерев падати й цілі рої дрібненьких пташок злетіли з тривогою вгору. Одночасно Слон так тупнув об землю своєю могутньою ногою, що малі звірі, які стояли недалеко від нього, аж підскочили з наглого переляку. Рик і тупіт Слона наче всіх звірів за горло вхопив. Миттю все притихло й дух залізної карності повис над усім, що виє, реве, гавкає, квакає, кудкудакає. А цар Лев запитав голосом, повним володарської величі та глуму:

«Вам хочеться бунту, революції? Дам я вам революцію, ви, щенюки, байстрюки!»

Серед загальної тиші могла тепер судова розправа продовжатися без перепон.

Прокуратор Лис Микита обвиняє людину

Слово забрав державний прокуратор доктор Лис Микита. Він уклонився глибоко цареві й цариці й почав свою промову ось якими словами:

«Високий Трибунале! Шановна Звірина Громадо! Мені припала честь виступити сьогодні як державний прокуратор у справі образи чести, доконаної обжалуваним Вовком на позовниці, достойній пані маркізі, дамі царського двору, пані Мавпі. Мушу перше всього признатися, що цей надзвичайно цікавий процес, який перший раз нам доводиться переживати в історії нашого звіриного царства, глибоко мене схвилював і розбудив у моїй душі багато питань, які торкаються взаємовідносин між нами, звірами з одного боку й між людьми з другого боку. З тієї причини я уважаю справу образи шановної пані Мавпи не особистою справою між нею й Вовком, але добачую в ній усю суть нашого звіриного життя. З огляду на це я буду старатися всіма силами зобразити злочин Вовка не тільки зі становища звіриного карного законодавства, але передовсім показати всю прірву, яка лягла межи звірами й людьми й на яку ні наші найвизначніші законодавці, ні наша звірина громадська думка не звернули досі належної уваги. І тільки треба дивуватися й жаліти, що в питанні звіриних відносин до людей, значить, у справі, яка торкається звіриної чести, безпеки й майбутнього життя наших дітей і внуків, не зроблено в нас досі нічого, навпаки, зроблено багато, щоб коштом нашої достойності, нашого майна і крові збагатити й розпанощити цю породу створінь, якій на ім’я люди. Ця наша звірина нетямучість і брак самоповаги й журби за майбутнє й була причиною цієї жалю гідної пригоди, яку скоїли плитко думаючі, малограмотні прихильники людського роду. Однак я певний у тому, що й ці нечисленні звірині приятелі людини і наші національно несвідомі, людьми збаламучені рабські душі навернуться після наших правничих, філософічних і звірино-етичних виводів на лоно нашої єдиної Звіриної Церкви і стануть у один ряд із нами, щоби в ім’я нашої первісної, природної та здорової звіриної моралі, в ім’я звіриного братерського об’єднання й загальнозвіриного життя одностайно, збитою лавою стати на цього найстрашнішого ворога звіриного роду, якому на ім’я людина. Високий Трибунале! Шановні Браття, Сестри, Батьки й Діти славного, найстаршого на світі народу, якому на ім’я звірі! Задля нашого спільного спасіння, задля щастя і здоров’я всіх наших грядущих поколінь я кличу до всіх вас, без винятку:

«Виполіть із ваших душ усі болячки відданості, покори, терпеливості, слухняності та рабства супроти людини! Перестаньте в ім’я правди, в ім’я найвищих законів волі й життя уважати людину

вищою від себе істотою! Подумайте трошки, порівняйте життя людини та її історію з життям та історією нашого звіриного роду. Тоді самі прийдете до переконання, що людина під моральним і суспільним оглядом не тільки нас, звірів, не перевищує, навпаки, людина — це найнижче, наймарніше, найнікчемніше створіння, яке дивиться на наше сонце, дихає нашим повітрям і топче нашу землю!

Знаю, що дехто з вас почує з виразом зачудування й нерозуміння оці мої слова. Ці звірі за багато тисячоліть ходили і ще досі ходять у людськім ярмі, занадто пересякли вбивчою їддю так званої людської культури, щоб мене відразу зрозуміти. З тієї причини ми дамо на всі наші твердження щодо людини докази, яких не зможе захитати ні історія, ні наука, ні етика, ні філософія, не будуть у силі подолати їх навіть пекельні брами.

Високий Трибунале! Шановна Звірина Громадо! Насамперед я порівняю мораль людини з нашою звіриною мораллю. Етика каже, що основою моралі є взаємовідносини між обома полами, а людська етика додає ще до того так звану господарку грішми. Взагалі вдачу людей знаменує оце основне питання, як мужчина поводиться у грошових ділах і як жінка розуміє любов. Отже, щодо грошей, то ми, всі звірі, заявляємо згідно з правдою однодушно: всяка господарка грішми є неморальна, бо її основа, себто гріш — це найнеморальніша річ, яку собі звірина фантазія уявити може. Історія найтяжчих людських злочинів стоїть у найтіснішому зв’язку з тим жовтим, круглим і брудним кусником металу або з тою пестрою паперовою ганчіркою, котрій на ім’я гріш. Вам, браття звірі, добре відома легенда про чорта, який забрудив нашу матір-природу своєю тілесною нечистю. Всі звірі бридилися нею та загрібали її землею. А що люди зробили? Вони випорпали цю жовту чортячу нечисть із землі й назвали її золотом. І відтоді все людське життя — це тільки відразлива боротьба за золоту чортячу нечисть або інакше: за гроші. А що ми, звірі, грошей не маємо і, Богу дякувати, їх не потребуємо, то вже тим самим відпадає з наших душ найбільша, найчорніша підстава всякої злочинності і вже тим самим ми, звірі, є високо моральними єствами в порівнянні з людьми.

Тепер кілька слів про творчу основу життя, якою і у звіринім і в людськім царстві є палкий огонь у душі, знаний під найсвятішим іменем: Кохання.

Як виглядає кохання в нас, звірів, а як у людей? Ми, звірі, даємо просто святий примір любовної вірності, поміркованості, любовного почуття обов’язку й самопожертви. Найбільша частина з нас звірів-мужчин живе ціле життя у взаємній вірній любові з одною жінкою. Правда, є в нас теж такі чоловіки, що живуть із двома або і трьома жінками, але все з тими самими. Якже ж мається річ із людськими чоловіками й жінками? Я про це не хочу сам говорити, тільки покличу за свідка очевидця, який, думаю, знає про людську любов речі, від котрих Вам, Шановна Громадо, шерсть із остовпіння й жаху наїжиться. Пане Бузьку, будь ласка, приступіть ближче й розкажіть нам лише самі дії, не додаючи нічого від себе»

Бузько свідком

На знак готовності Бузько заклекотав на близькім дереві, прилетів ближче і, станувши перед обличчям Найвищого Трибуналу на одній нозі, почав ось як говорити:

«Найвищий Трибунале! Я звів собі гніздо на стодолі одного поміщика й жив там у найбільшому щасті з моєю вірною дружиною і з нашими дітьми. Вибухла велика світова війна й мій поміщик пішов до війська. Вся моя сім’я бачила, як поміщик прощався зі своєю молодою дружиною, як вона плакала, коли віз із її чоловіком щезав на небосхилі. Мої маленькі бузенята, які м’якістю свого серденька вдалися в маму, плакали теж, так їм жаль було тих двох людей, яких доля так нещадно розлучила. Через якийсь час я прилітаю з дружиною над вечором до гнізда, а мої діти питають мене:

«Тату, чому пані поміщиця сьогодні обіймалася й цілувалася з якимось молодим паном під хатою й говорила до нього:

«Мій коханий хлопчику, мій солодкий горобчику, а не забудь сьогодні вночі прийти до мене».

«Тату, навіщо вона його потребує вночі?»

Ох, мамо-природо!

В мене серце похололо, а моя дружина мусила станути й на другій нозі, бо ось-ось мало не зімліла. Я не наважився сказати дітям правду та й не смів їм неправду говорити. Ми обоє мовчки відлетіли й замість ловити жаби стали цілий час міркувати над тим, як би врятувати наші діти від людського морального зіпсуття. Не було іншої ради, як покинути те злощасне родинне гніздо й перенестися куди-інде. Але як це зробити, коли наші діточки щойно оперилися і про літання не могло бути й мови? Рада в раду й ми обоє постановили ось що: моя дружина мала безперестанно, днем і ніччю сидіти у гнізді, а я взяв на себе завдання дбати за поживу не тільки для дітей, але і для дружини. А скоро тільки моя дружина помітила здалека, що любчик пані поміщиці вже йде до неї, накривала наші діточки своїми крилами та піснями вколисувала їх до сну так, що вони не могли нічого бачити ні чути. Ми обоє дуже раділи, що наші діти згодом забули вже мучити нас тими страшними питаннями, значить, опіка матери відвернула небезпеку моральної гнилі, яка грозила нашим дорогим бузеняткам.