Дві Вежі

Толкин Джон Рональд Руэл

— Так, він ровесник Старого Лісу за Могильниками. Елронд казав, ці ліси — залишки Первісного Лісу, де мандрували Первонароджені, коли людські племена ще не прокинулися. Але Фангорн свої таємниці оберігає, про них я нічого не знаю.

— А я й знати не хочу, — вставив Гімлі. — Які б не були тутешні мешканці, від моєї допитливості вони не постраждають!

Перш ніж лягати спати, тягли жереб, кому вартувати. Перша черга випала Гімлі; Арагорн і Леголас лягли. Засинаючи, Слідопит пробурмотів:

— Пам'ятай, Гімлі, не рубай, не ламай живі дерева. По хмиз теж далеко не ходи. Коли щось трапиться — буди мене…

Він загорнувся у ковдру й заснув. Леголас

лежав з відкритими очима — розкинувши руки, сплітаючи нічну яву з глибоким сном, як це вміють усі ельфи. Гімлі влаштувався біля вогню, задумливо погладжуючи лезо своєї сокири. Шелестіло листя, більше ніщо не порушувало нічної тиші. І все ж чомусь Гімлі закортіло озирнутися.

Там, де світло зливалося з навколишньою темрявою, гному привиділася постать згорбленого старця з патерицею, у плащі та широкому капелюсі, глибоко насуненому на чоло. Гімлі підскочив, хотів крикнути, але горло перехопило; гном у збентеженні відсахнувся, хруснула гілка. Розбуджені цим звуком, Арагорн і Леголас вп'ялися очима у загадкове видіння. Старець не видав ані звуку, не поворухнувся. [33]

— Що вам потрібно, дідусю? — запитав Арагорн. — Якщо змерзли — підійдіть, погрійтеся.

Арагорн зробив крок уперед, але старець вже зник, мов розчинився у темряві. Шукати його було б зайвою працею — місяць сховався, ніч була чорна, мов смола. І цю смоляну темряву розпороло заливчасте іржання.

— Коні! — шалено крикнув Леголас. — Тримайте коней!

Але Хасуфель і Арод вже зірвалися з прив'язі і помчали невідомо куди. Як грім серед ясного неба — залишитися без коней перед лицем Фангорна, далеко від населених місць… Іржання й пирхання завмерли, віддалилися, і знову тільки вітер шурхотів мертвим листям.

— Отже, коней ми втратили, — підбив підсумки Арагорн. — Нам їх не знайти, хіба що самі повернуться. Доведеться якось обійтися. Добре хоч ноги ще при нас…

— Нога! — вигукнув Гімлі. — Понести нас вони здатні, але нагодувати…

Він підкинув хмизу й посунувся до вогню.

— А вдень навіть чути не хотів про їзду верхи, — засміявся Леголас. — 3 тебе ще вийде чудовий наїзник!

— Чи буде ще можливість для цього? — пробурмотів Гімлі. — Коли хочете знати, що я думаю, так ось: усе це штуки Сарумана. Пам'ятаєте, Еомер розповідав — той тиняється тутешніми краями в плащі з каптуром. Це він поцупив коней або просто налякав. У добрячу халепу вскочили! Запам'ятайте мої слова — це тільки початок!

— Твої слова я запам'ятаю, — сказав Арагорн. — А ось ти забув: у нашого дідуся на голові був капелюх, а не каптур. Дочекаємося ранку, а там побачимо. Я стану на варті, а ти лягай, Гімлі. Мені однаково більше не заснути, я поки трохи поміркую.

Арагорна змінив Леголас, потім знову настала черга Гімлі. Але до самого ранку нічого більше не трапилось. Невідомий дідусь не з'являвся, роханські коні не повернулись.

Розділ З ДОБЛЕСНІ УРУК-ХАЇ

Піна мучили кошмари: він чув свій власний слабкий крик «Фродо, Фродо!», ім'я лунало в темних підземеллях, але замість доброго старого друга з темряви ширилися перекривлені потвори і тешися волохаті лапи. Де ж Фродо, де Меррі? [34]

Холодний вітер дихнув у обличчя. Пін оговтався. Наставав непогожий вечір, і дійсність здалася анітрохи не кращою за сон. Пін лежав на землі, руки, коліна й щиколотки його були міцно зв'язані; поруч — Меррі, жовтувато-блідий, з головою, обмотаною брудним ганчір'ям. А навкруги кишіли орки. Вони сиділи, стояли, вешталися туди-сюди — багато орків, ціла банда.

Пін спробував склеїти уривки спогадів. Вони з Меррі побігли до лісу… Навіщо? Чому вони мчали, мов навіжені, з відчайдушним криком і не слухаючись Блукача? І як їм пощастило викотитися саме під ноги оркам? Ті заверещали, але битися не поспішали, хоча Меррі рубався з ними щосили. Добрий, відважний Меррі… Потім їх розшукав Боромир. Він примусив орків прийняти бій, багатьох повбивав, інші порозбігалися. Тоді вони втрьох кинулися до ріки, але не встигли зробити й десяти кроків — вороги знову напали, тепер уже всім гуртом, і серед них з'явилися величезні гобліни дивної породи. Стріли посипалися дощем, і всі цілили в Боромира. Лицар затрубив у свій ріг, луна прокотилася лісом, орки одразу ж боязливо відступили; але на заклик ніхто не відгукнувся, і вороги з потроєною люттю навалилися втретє. Останнє, що закарбувалось у пам'яті Піна, був Боромир: він осідав на землю, і чорна стріла тремтіла в його грудях. А потім — морок, темрява…

«Мабуть, мені дали палицею по голові, - подумав Пін. — А Меррі, здається, ще гірше довелося… Що ж сталося з Боромиром? І чому нас не вбили? Де ми? Куди нас тягнуть?»

Він не мав нікого, щоб спитати, і не було звідки чекати на відповідь. Пін тремтів від холоду і почував себе зовсім розбитим.

«Адже ж не хотів Елронд нас відпускати! Дарма Гандальф його переконав… Ну, навіщо я згодився? Пасажир! Ні, гірше — зайвий вантаж. І вкрали мене, як торбу з мотлохом… Хоч би Блукач або хтось з наших відшукав би нас та визволив! Та чи можна на це сподіватися? Це ж всупереч усім планам. Доведеться, мабуть, визволятися самотужки…»

Пін спробував трохи підвестися. Один з орків поруч загоготав:

— Куди, куди, друже? Лежи смирно, доки дозволяють. Відпочивай, недоростку, незабаром задамо твоїм ніжкам роботу, ще пожалкуєш, що не безногим народився! [35]

Розмовляв він загальною мовою, але знайомі слова звучали в нього гугняво й надто огидно.

— Ех, дали б мені розважитися, ти взагалі б пожалкував, що на світ народився, — підхопив інший орк. — Ти б у мене щуром запищав, малюче!

Орк посунувся до Піна, ощирив жовті ікла, повертів довгим вищербленим ножем.

— Лежи спокійно, недолюдку, або я тебе цією штучкою залоскочу, — прошипів він. — Раджу не нагадувати мені про свою присутність, бо я ж можу ненароком забути наказ!

Звернувшись до свого напарника, орк кинув з люттю:

— Сто болячок у бік сарумановим підлабузникам! Уг-лук у багронк пушдуг Саруман-глоб бубхош скар…

Він довго ще лаявся своїм скрипучим наріччям. Переляканий Пін принишк, хоча нога й руки боліли йому все сильніше, а в спину вп'ялося каміння. Щоб хоч якось відво-ліктися від болю, він став прислухатися. Між орками йшла суперечка. Кожен вирішував по-своєму, що робити далі, яким шляхом йти та як вчинити з полоненими. Їхня мова завжди звучить злостиво й брутально, а зараз вони ще й сварилися. У загоні були орки різних порід, їм доводилося спілкуватися загальною мовою, і Пін майже все розумів.

— Щоб впоратися з ними, як вони того варті, час потрібен! — кричав один. — А ми поспішаємо!

— Ач, вигадав! — гугнявив інший. — Та порізати їх нашвидкуруч, справи на хвилину! Бо якщо ми поспішаємо, навіщо з недоростками воловодитись?

– Є наказ, — втрутився третій голос, хрипкий і низький. — «Усіх вбити, недомірків узяти живцем та доставити не гаючи часу». Чи не ясно сказано?

— Та кому вони потрібні! — заволав одразу цілий хор. — Чи, може, ці потвори годяться для особливих розваг?