Дві Вежі
Шрифт:
— Тепер пішли звідси, — сказав він. — Зараз я все влаштую.
Шабля Горшнака валялася поруч, але вона була заважка для гобіта. Пін проповз уперед, намацав на поясі гобліна довгий ніж, звільнився сам і допоміг Меррі.
— Тепер можна рухатися, — сказав він. — Спробуємо повзти. Може, від руху розігріємося — і ноги запрацюють…
Так і зробили. Земля була м'яка, податлива, але все одно вони просувалися надто повільно. Обігнувши здаля вогнище роханців, вони старанно повзли далі, аж доки не дісталися ярів коло річки. Вода плюскотіла внизу, у непроглядній темряві. Гобіти присіли
Шум вщух. Видно, з Маугуром було покінчено. Роханці повернулись до вогнищ, зловісна тиша повисла над степом. Зрозуміло було, що наближаєтьсч розв'язка — ніч закінчувалася. Безхмарне небо на сході вже починало бліднішати.
— Потрібно сховатися, — сказав Пін. — Мало радості, якщо ці вояки спершу нас уб'ють, а потім виявлять, що помилилися!
Він підвівся, потупцяв ногами.
— Знаєш, мотузки обідрали мені шкіру, жорсткі були, наче ремені, але я вже трохи розім'явся. Мабуть, прошкутильгаю як-небудь. А ти як?
Меррі теж підвівся.
— Я теж нічого. Дивна річ — ельфійський хліб! Бадьорить сильніше й якось добріше, ніж питво орків! Цікаво, з чого воно вариться… Хоча, мабуть, краще не знати. Нап'ємося води, щоб його смак змити.
— Не тут, — сказав Пін. — Тут берег високий. Пішли потроху!
Якби у цю мить сторонній перехожий почув їхню розмову, він не повірив би, що ці двоє пережили жорстокі муки, дивом уникли жахливої загибелі й наближалися, [49] втративши надію, до безжального катування і смерті. Та й тепер вони ясно усвідомлювали, як мало в них шансів знову знайти друзів та безпеку. Однак вони йшли, взявшись за руки, і на ходу ділилися враженнями, переводячи на жарт усі пережиті жахи, за звичаєм гобітів.
— А ти молодець, Туче, — говорив Меррі. — Далебі, ти заслуговуєш на особливий розділ у книзі старого Більбо, якщо, певна річ, я матиму можливість ознайомити його з твоїми подвигами. Як ти розкусив цю кудлату погань! Та із застібкою добре вигадав. Ось тільки не зрозуміло, чи буде з цієї вигадки сенс… Мені доведеться попотіти, щоб не осоромитися. Адже тепер моя черга, кузене Тук. Здається мені, ти цієї місцевості зовсім не знаєш. А я з більшою користю проводив час у Рівенделлі і знаю: ця річка — Ентула, а ось це — останні відроги Імлистих Гір і горезвісний ліс Фангорн…
Вони зупинились на узліссі. Ніч, ховаючись від наближення ранку, відступила до лісу й залягла глибокими тінями.
— Ну ж бо, кузене Брендібок, веди, — сказав Пін. — Або вперед, або навпаки. Ти в нас, звісно, особа дуже обізнана, але чи не забув ти, від чого нас застерігали?
— Зовсім ні, - відповів Меррі. — Та не лізти ж нам у саме пекло бою, правда?
І він потяг Піна до лісу. Їх обступили могутні стовбури, старі, як світ. Густі, сплутані бороди моху та повзучих лишайників звисали з них, коливаючись від вітру. Гобіти обрали темну місцинку й визирнули з-під гілля — наче ельфи, які колись уперше визирнули з одвічних хащів помилуватися першою в їхньому житті ранішньою зорею. Далеко за Великою рікою, за Брунатними полями, за простягнутим на сотні миль безлюдним степом буяло на сході золото-криваве світило. Вітаючи його, дзвінко заграли сигнальні ріжки — роханські воїни почали переклик.
У
— Це Углук зі своїми, — сказав Меррі. — Чи не час нам тікати? Мені щось не дуже кортить зустріти цього пана вдруге…
Гобіти підхопилися й кинулися навтіки. Тому їм не довелося побачити, як оточили Углука біля узлісся Фан-горну, як Еомер, син Еомунда, третій маркграф Рохану, спішившись, бився з ватажком найманців Сарумана один на один — і переміг. А інші роханці тим часом наздоганяли в широкому степу останніх недобитих орків.
Закінчивши цю нелегку справу, во'їни зібрали своїх загиблих, насипали над їхніми тілами курган і проспівали погребальний гімн. Потім спалили рештки орків і розвіяли ворожий попіл за вітром.
Таким був кінець банди. Не залишилось жодного свідка, не було кому повідомити про розгром Мордор чи Ізенгард. Тільки дим від багаття стовпом підіймався в небо, і там його помітили численні уважні очі.
Розділ 4 СТАРИЙ ЕНТ
Намагаючись не збитися з напрямку на захід, гобіти йшли берегом річки, йшли швидко, наскільки дозволяв дрімучий бурелом. Але чим далі від орків, тим слабшав страх, і поступово вони зменшили ходу. Ставало душно, наче під щільною запоною гілля не вистачало повітря. Нарешті Меррі не витримав:
— Не можу більше! Давай хоча б дух переведемо.
— Давай, — погодився Пін. — Заразом поп'ємо водиці. У мене горлянка геть пересохла.
Вони видерлися на товстий корінь, що крутим коліном скривився над рікою, і напилися із жмені. Обом одразу ж стало легше. Тут же, на корчі, вони присіли, зануривши поранені ноги по коліно у воду. Ліс мовчав, численні стовбури юрмлячись поринали в сиву напівтемряву. [51]
— Ти часом не заблукав, проводире? — запитав Пін. — Давай і надалі триматися цієї Ентули, чи як там ти її називаєш. У разі чого завжди можна буде повернутися туди, звідки прийшли.
— Можна-то можна, вистачило б сил, — сказав Мер-рі. — Якщо й надалі не буде чим дихати…
— Дивлюся я на це все і чомусь згадую велику залу в нас удома, — сказав Пін. — Там жив старий Тук, обстановка старіла разом з ним, а коли він помер, з того часу ніхто там ні до чого не торкався. Старий був моїм прапрадідом, так що було це років сто тому, а для цих хащ — усе одно що вчора. Поглянь-но, які велетенські борода, вуса мохові! І листя торішнє чомусь не опало… Якось неприбрано. Навіть не уявляю, як тут буде весною, якщо вона сюди взагалі зазирає!