Два денних рейси
Шрифт:
Устимчик закінчив свою розповідь і вичікувально дивився на колег.
— Молодець, — відірвався від паперу Хаблак, — це вже факти!
Дробаха був настроєний не так оптимістично:
— Цікаво, нічого не скажеш… Можливо, це нитка.
— Які в тебе пропозиції? — запитав Хаблак Устимчика.
— Слід запросити колонію, де відбувала покарання Сидоренко. Дізнатися, хто з жінок за останні два роки виїхав після звільнення у Київ. Можливо, одна з них буде цією Федоренко чи Федосенко. Далі — орієнтири
Хаблак глянув на Дробаху. Той кивнув:
— Гадаю, Сергію Антоновичу, пропозиція слушна.
Через день з колонії пришло повідомлення: у 1978 році після відбуття покарання за спекуляцію до Києва виїхала Катерина Гнатівна Федорченко. А через кілька хвилин її адреса вже лежала на столі в Хаблака: Катерина Гнатівна мешкала на бульварі Шевченка.
Капітан розпитав про Федорченко дільничного інспектора. Той добре знав її: жінка років сорока п’яти, вдовиця, працює друкаркою-надомницею. Про спекулятивні зв’язки Катерини Гнатівни дільничний інформації не мав. “Гадаю, продовжує цю ж механіку, — сказав. — Але доказів не маю”.
Вечоріло, збиралося на грозу. По бульвару Шевченка в натовпі йшли двоє з тих, кого дехто чомусь називає образливо піжонами. Двоє чоловіків у яскравих модних брюках і світлих, гарно пошитих піджаках. А в одного ще й сорочка вся в якихось кубиках і трикутниках різних кольорів. Вперше побачивши її на Устимчику, Дробаха, прихильник строгої крохмальної білизни, довго протирав окуляри, але так нічого й не сказав: що вдієш — мода, а твої смаки, може, й справді застаріли.
А Хаблак схвалив:
— Чудово! Де купив? Начальству тільки може не сподобатись.
І розказав, як кілька років тому мав неприємності через джинсовий костюм, привезений товаришем з Польщі.
Майор Худяков, побачивши на ньому цей костюм, підкликав і запропонував:
— Негайно зняти! Ти офіцер чи стиляга?
Даремно Хаблак посилався на те, що бачив у кінохроніці джинсовий костюм на відомому письменникові й навіть директор одного з великих київських інститутів носить такий одяг.
Відповідь була залізобетонна:
— То ж директор, а хто ти?
Гаряча хвиля вдарила тоді Хаблакові в голову, й він зрозумів, що не пізніше як через секунду почне говорити цьому майорові все, що він думав про нього. І лише в останню мить, коли перше слово вже, здається, злетіло з язика, Хаблак зусиллям волі стримався.
Певно, Худяков відчув щось, бо нічого більше не сказав, повернувся й пішов коридором до виходу.
— І досі не можу пробачити собі, що не виклав йому своїх думок у популярній формі, — невесело посміхнувся Хаблак. — Либонь, злякався.
— Ну, й
Устимчик не сказав Хаблакові, що картату сорочку насмілився купити лише після того, коли дізнався, що полковник Каштанов не проти новітньої моди. Для чого ж казати? Нехай товариші думають, що він людина самостійна і йому байдуже, як поставиться начальство до його, так би мовити, лівацьких вибриків.
Почався дощ, але мало не одразу припинився. Устимчик, трохи згущуючи фарби, розповідав про чернігівську професорку.
Звернули в під’їзд високого будинку. На четвертому поверсі постояли кілька хвилин, подзвонили. Ніхто не відчиняв. Знову подзвонили. За дверима хтось зачовгав стоптаними туфлями, сиплий голос запитав:
— Кого треба?
— Катерина Гнатівна тут живе?
Двері відчинилися. На порозі стояв низенький товстий чоловічок у засмальцьованій піжамі.
— Нема її. На село поїхала.
— Шкода, та нічого не вдієш, — озирнувся Хаблак на Устимчика. — Так і не побачу тітку.
— А ви її племінник? — запитав чоловічок.
— З Москви, проїздом… Конче треба побачити. Мати доручення дала.
— Тоді почекайте. — Чоловічок безцеремонно зачинив двері перед оперативниками і вже за дверима додав: — Зараз покличу її подругу.
Довелося чекати хвилин з п’ять. Нарешті двері знову відчинилися, й на порозі з’явилась худа й висока, схожа на знак оклику жінка.
— Щось мені Катерина не казала, що має племінників, — сказала, уважно розглядаючи Хаблака. — І взагалі — родичів…
— Та факт залишається фактом! — засміявся Хаблак і по-змовницьки підморгнув жінці. — В усякому разі, тіточка мала б приємність від зустрічі. Я їй дещо привіз.
— А-а… Тоді можете провідати її. Це не так уже й далеко. Село Макарів, по дорозі на Житомир. Запитайте Дударя.
— Давно вона там?
— З місяць уже.
— Додому приїздить?
— Тиждень тому була.
— Минулої суботи?
— Ні, в суботу я працювала. Чекайте, коли ж це було? Ага, в середу в мене вихідний, вона зранку й приїхала.
Хаблак поставив ще кілька запитань, проте жінка, наче зрозумівши, що й так розбазікалась, відповідала ухильно.
На вулиці Хаблак запитав в Устимчика:
— Ти своїй дівчині на завтра побачення призначав?
— Домовились, що приїду до них на дачу. Батько запрошував.
— Бідний батько. Доведеться йому втішати покинуту дочку.
— Жартуєш?
— Для чого ж! Ти її в Макарів, певно, не візьмеш.
— А-а…
— Не “а-а”, а прикидай: середа на тому тижні, яке це число? Двадцяте липня. А вбивство коли сталося? Також двадцятого. Зв’язок уловлюєш?