Два денних рейси
Шрифт:
Хаблак над усе на світі полюбляв молоду картоплю з кропом, правда, вона смакувала йому із салом і шкварками, але ж у зв’язку з візитом Дробахи сало подали на стіл, так би мовити, у чистому вигляді для збільшення асортименту закусок, а картоплю Марина щедро заправила маслом, вона видалася Сергієві не гіршою, ніж із салом, принаймні одразу попросив добавки — добре, що зварили повну каструлю.
Та й Дробаха не скаржився на відсутність апетиту — дивлячись, як швидко зникають зі столу наїдки, Марина затурбувалася й почала прикидати, що є в загашнику, але картопля з маслом виявилася
Марина заварила в невеличкому чайнику аж три ложечки чаю, додала туди на Дробашине прохання трохи цукру — так чай швидше й краще настоюється. Слідчий затиснув долонями велику фарфорову чашку, аж примружився, відчувши неповторний аромат гарного грузинського чаю, ковтнув, не зовсім інтелігентно поплямкав губами, відпив ще трохи й поставив чашку на стіл.
— Гарно у вас, — мовив умиротворено, — і, здається, — нахилився до Марини, — я вже казав вашому чоловікові, що він пестунчик долі. Квартира що — дрібниця, але мати таку дружину… Мені дуже приємно, що нарешті познайомився, і кажу щиросердно: цьому міліцейському капітанові пофортунило.
Хаблак ще доїдав картоплю. Не відриваючись від тарілки, кивнув: чого б мав заперечувати, справді, пестунчик долі. Все гарно, квартира нова, дитина здорова, дружина кохана, начальство розумне.
Так і сказав Дробасі. Той ще відпив чаю й ствердно кивнув: усе правильно. Зауважив тільки, що кохану дружину вибираємо самі й здоров’я дитини також багато в чому залежить від нас, а от з начальством — як пощастить. Кілька років йому довелося працювати з дурнем. Ну, може, був не зовсім дурний, як чіп, але обмежений і самозакоханий. Це, взагалі, не дуже приємне поєднання, а коли додати, що обмежений пень обіймав прокурорську посаду, то можна уявити, як велося його підлеглим. Та що вже казати про підлеглих, тим сам бог звелів терпіти, а от чим завинили люди, які йшли до прокурора за правдою?
Хаблак хитро позирнув на Дробаху й зауважив, що є багато способів вивести на чисту воду зарозумілого чиновника, либонь, Дробасі не треба перераховувати ці способи… Принаймні він не терпів би кілька років. До речі, він, Хаблак, знає, що Іван Якович під час війни командував батальйоном і, здається, має два ордени Червоного Прапора, і це — окрім інших нагород. А орденами Червоного Прапора, про це казав йому ще батько, нагороджували справді хоробрих людей, — чим же пояснити: під час війни людина не боялася нічого, певно, Дробасі не раз доводилося піднімати батальйон в атаку і йти, не вагаючись, під кулями, чому ж за кілька років не наважився відкрито виступити проти зарозумілого дурня?
Дробаха посовався трохи на стільці, понюхав чай, ковтнув і мовив розважливо:
— Е-е, Сергію Антоновичу, певно, з цього все одно нічого б не вийшло.
— Не вірю.
— Чесно кажучи, — винувато посміхнувся Дробаха, — може, ви й маєте рацію. Але мені чомусь було легше йти в атаку, ніж виступити на зборах.
— Чому?
— Мабуть, натура така…
— Ні, — раптом втрутилася Марина, — це не натура, У мене керівник відділу також фронтовик і нагороди має…
— Нагороджували багатьох, — зауважив Дробаха, — і не обов’язково…
— Ні, він командував батареєю.
— Там боягуз не втримався б, — згодився Дробаха.
— Отож. А тепер наш Василь Сергійович, коли викликає директор тресту, йде ледь не навшпиньках.
— Тридцять років минуло, — роздумливо протягнув Дробаха. — Люди звикають до місця, певного становища…
— Не кажіть, — рішуче заперечив Хаблак. — Все ж це легкодухість. Ви, Іване Яковичу, громили фашизм, щоб ми не боялися нікого. Щоб бути вільними, чи не так?
— Хто ж це заперечуватиме?
— До речі, що з вашим колишнім начальником?
— З прокурором?
— Так.
— Завідує райкомунгоспом.
— Шкода. Я б йому й лазні не дав.
Дробаха примружився.
— Виховання полковника Каштанова, — сказав.
— Не соромлюся цього.
— Я іноді думаю, якби Каштанов працював не в розшуку, а, скажімо, був мером міста чи ще кимось, у місті був би зразковий порядок.
— Ну, що ви, Михайло Карпович — геній розшуку.
Дробаха налив усім по півкелиха,
— Вип’ємо за Каштанова, — запропонував. — І за вас, дорогий Сергію Антоновичу. За вашу щирість. Бо рідко хто наважиться визнати в сусідові, начальникові чи знайомому генія. Ще того, кого не знаю, — з задоволенням. Але чи може бути генієм той, хто п’є з тобою пиво чи працює поруч у кімнаті?
— Точно, — схвалила Марина. — Типова міщанська точка зору. А міщан у нас ще вистачає.
— На жаль, значно більше, ніж ми уявляємо. Твій колега — геній? Ніколи в житті! Адже це навіть якось принижує тебе… Він розумніший і талановитіший? Чи не здається вам, що це якось образливо?
Хаблак не витримав і зареготав весело.
— А вам пальця в рота не клади. Завжди такий врівноважений, серйозний, я б сказав, сухуватий…
— Не забувайте, я слідчий.
— І не якийсь, а з особливо важливих справ!
— А слідчий мусить бути трохи актором.
— Так, допит — це мистецтво.
— Маю на увазі не тільки це. В актора може бути поганий настрій, сплін чи хандра, на сцені ж мусить забути про все, перевтілитись. І в нас так: кожна людина вимагає певного підходу, та й що вам казати, самі знаєте, на одного й пригримнути треба, в кут загнати, а з іншим по душах побалакати:..
— Ще чаю? — запропонувала Марина.
— З задоволенням. — Дробаха простягнув чашку, і в цей час у коридорі тонко і якось пробачливо задзеленчав телефон.
— Мабуть, Васюкових… — обернувся до передпокою Хаблак, та все ж підвівся.
— Чи мене, — вставив Дробаха. — Вибачте, та мусив поставити до відома чергового прокуратури.
— Справді вас… — Хаблак повернувся до кухні, тримаючи апарат на довгому шнурі. — А якщо розшукали аж тут…