Два денних рейси
Шрифт:
Дробаха якось сумно посміхнувся і взяв трубку. Назвався й слухав не перебиваючи. Тільки перед тим, як закінчити розмову, кинув одне слово:
— Добре.
— Випадок? — запитав Хаблак.
Дробаха підійшов до вікна. Подивився на зелені дніпрові схили протилежного берега, зітхнув і пояснив:
— Знайшли труп. Вибачте, — повернувся до Марини, — що про таке… Вбито жінку на схилах нижче Аскольдової могили. За мною вже виїхали, і, якщо ви не заперечуєте, я конфіскую вашого чоловіка.
Марина розгублено подивилася на стіл.
— Чи не знайдеться у вас олії? — попросив. — Бо випили по півтори чарки, доза мізерна, але ж запах…
Марина докірливо подивилася на чоловіків, проте все ж дістала з шафи напівпорожню пляшку з олією.
— Слава богу, встигли хоч із шпалерами, — мовив Хаблак оптимістично. — Ти, Маринко, помий підлогу, а я повернусь і натру паркет мастикою.
Марина недовірливо глянула на нього.
— Знову завієшся, — невдоволено закопилила губу. — А завтра перебиратися.
— Упораємося, — заперечив Хаблак, та не дуже впевнено. — Завтра Іван Якович мені скидку зробить.
— Домовились, — кивнув Дробаха, — вже домовились, а наше слово непорушне.
— Знаю я ваші слова, — пробуркотіла Марина, проте не так уже й сердито. — Бідна жінка, — зітхнула скрушно, — і за що її?
Дробаха визирнув у вікно.
— Машина вже внизу, — повідомив. — Поїхали, Сергію Антоновичу. — Він подивився на Марину якимось відсутнім поглядом, але мовив твердо: — Дізнаємося. Ми з вашим чоловіком про все дізнаємося.
Невеличка галявина на дніпрових схилах поросла квітами. Поруч неї недобудований навіс, трохи далі — канава, котра впиралася в каналізаційний люк. Саме в цьому люці дітлахи, які бавилися на галявині, і знайшли вбиту жінку.
Труп уже витягнули з люка, біля нього клопотався судово-медичний експерт, а Дробаха стояв на краю галявини роздивляючись. Нарешті наказав:
— Давайте собаку…
Вівчарка вже давно скавчала від нетерпіння. Закрутилася на місці, принюхуючись, рвонулася вгору, до алей Аскольдової могили. Провідник ледь встигав за нею.
Злочинець обрав найближчий шлях до парку: стежкою, протоптаною навпростець поміж кущів.
Собака довів до виходу з парку, де стоять екскурсійні автобуси. І зараз під’їхала екскурсія: люди з цікавістю дивилися, як тяг провідника алеєю великий чорний пес. На асфальті закрутився, принюхуючись, сів і заскавчав. Провідник обтер спітніле чоло, знову одягнув кашкет. Зрозумів: слід загублено. Ще б пак: людей тут — сотні, давно вже затоптали. Та й злочинець, певно, зупинив таксі чи “лівака” на “Жигулях” чи “Москвичі”, ось скільки їх їздить Петровською алеєю…
Дробаха, дізнавшись про першу невдачу, лише махнув рукою: цього й слід було сподіватись, собаки в сучасному місті рідко коли допомагають упіймати злочинця.
Слідчий сидів на струхлявілому пеньку край галявини і м’яв пальцями щойно розквітлу яскраво-жовту кульбабку. Для чогось нюхав квітку, хоча всім відомо, що кульбабки не пахнуть. Сама поза Дробахи, його відчуженість свідчили про якусь байдужість, а може, просто втомився й відпочиває, споглядаючи жовту квітку.
Але так подумав би лише той, хто не знав слідчого. Повз його увагу не пройшла жодна деталь, жодна репліка Хаблака чи ще одного з працівників карного розшуку — лейтенанта Федора Устимчика, який приїхав з оперативною групою.
Саме Устимчик перший і висловив свою думку. Зупинився біля Дробахи, зиркнув згори вниз на літнього, огрядного, зовсім цивільного чоловіка — либонь, подумав: сидів би вдома перед телевізором у капцях на босу ногу, такий собі бухгалтер чи плановик передпенсійного віку, старий конторський щур, котрий досі віддає перевагу рахівниці, не визнаючи електроніки… І лейтенант мовив категорично, як на Хаблакову думку, навіть надто категорично:
— Згвалтування з подальшим убивством!
Дробаха аж ніяк не зреагував на ці слова, тільки понюхав квітку й непомітно скосив око на лейтенанта.
Хаблак зупинився поруч. Він-то знав Дробаху, його розважливість та нелюбов до скороспілих суджень. Чекав, що слідчий заперечить Устимчикові, але Іван Якович відкинув квітку й мовив спокійно:
— Можливо… Усе можливо, лейтенанте, я не здивуюсь, якщо ваша версія підтвердиться.
Хаблак похитав головою. Поспішливі висновки та категоричний тон Устимчика не сподобалися йому, але нічим не виказав незгоди.
“Хлопчисько…” — подумав сердито й пішов до судмедексперта
У кожного своя робота, кожен не раз брав участь у подібних розслідуваннях, — кожен працював майже автоматично. Сфотографовано труп, потім різні обмірювання, записи, плани, схеми і нарешті протокол огляду місця злочину. Найменша деталь не повинна пройти повз увагу працівників міліції.
Експерт Болотов уважно оглянув галявину та кущі навколо неї.
— Затоптали, затоптали… — скаржився. — Діти гралися, бігали тут, хіба щось знайдеш?
Звичайно, він трохи перебільшував. Хаблак знав цю звичку експерта — завжди скаржитися, і не надавав його словам значення. Болотов працює в карному розшуку вже мало не двадцять років, брав участь у розкритті не одного десятка тяжких злочинів, повз його око не пройде жодна найдрібніша деталь. І справді, Болотов опустився на траву, щось роздивляючись, озирнувся й підкликав капітана.
— Дивіться, — тицьнув пальцем у ледь помітні сліди, — бачите, як чітко окреслений каблук. Жіночий каблук, слід убитої, на ній туфлі з точно таким. Отже, прийшла сюди сама.
Через кілька хвилин Болотов знайшов поруч недобудованого навісу ще сліди жіночого взуття — жінка, що носила ці туфлі, була, либонь, високою на зріст та огрядною: на цю думку наштовхував розмір взуття — тридцять дев’ятий та досить глибокий слід від каблука. Певно, важила за дев’яносто кілограмів.
Були ще сліди чоловічого взуття, але трохи віддалік. Вони могли належати будівельникам або випадковим перехожим.