Два денних рейси

Самбук Ростислав Феодосьевич

Хаблак з Устимчиком мало не одразу встановили, що трагедія1, мабуть, сталася саме під навісом. Земля тут була витолочена, поруч валялися деякі предмети з одягу вбитої, звідси — про це свідчив напівзатертий слід — її тягли до каналізаційного люка. Хто тягнув, встановити важко: і дітлахи затоптали все навкруги, і вбивця, видно, обачливий — не залишив сліду.

В’юнистою стежкою спустилися санітари з носилками: приїхала “швидка допомога” і труп забрали на розтин.

Болотов підсів до Дробахи, який почав писати протокол огляду місця

злочину. Сказав, обмахуючись хустинкою:

— Як вважаєте, Іване Яковичу? Твердий горішок?

— Не з легких.

Болотов помовчав, роззираючись довкруж. Вів далі зовсім іншим, діловим тоном:

— Фото вбитої для впізнання зроблене. Жінка тридцяти п’яти — сорока років, одягнута скромно, я б сказав: як у дорогу. Документів немає. Обличчя спотворене так, що впізнати важко. Поки що все…

Дробаха кивнув, не відриваючись від паперу.

Підійшов Устимчик. Мабуть, почув мовлене Болотовим, бо сказав упевнено:

— Я, Іване Яковичу, наполягаю на своїй версії: згвалтування, а потім убивство.

— Не поспішай, Федоре, — заперечив Хаблак. — Давайте подумаємо, зважимо на всі обставини. Жінку задушили, це нам медицина доводить.

— А я що кажу, — перебив Устимчик. — Згвалтували, а потім у колодязь кинули. Вбиту…

— Так, жінку вбили під навісом, — погодився Хаблак. — Певно, під навісом, — поправився. — Там лишилися сліди боротьби. Потім убивця, напівроздягнувши жінку, зімітував гвалтування і скинув труп у каналізаційний люк.

— Чому зімітував? — заперечив Устимчик. — Згвалтував. Потім, щоб не впізнала, вбив і накивав п’ятами.

— Ми з Василем Васильовичем додержуємось іншої думки, — обернувся Хаблак до Болотова. — Чому ми схильні думати, що вбивця зімітував згвалтування? Коли б відбулося згвалтування, під навісом на м’якому грунті залишилися б зовсім інші сліди. Крім того, чи не припускаєш ти, Федю, що вбивцею могла бути жінка? Біля навісу знайдено жіночі сліди. Огрядна й, певно, сильна жінка. Слід он який глибокий залишила…

Дробаха поклав край їхній суперечці. Заховав протокол до кишені, підвівся.

— Здається, тут усе зроблене, товариші. А ворожити на кофейній гущі можна й у приміщенні. До того ж дощ збирається. Поїхали.

…Устимчик сперся на підвіконня, мало не сів на нього й почав розмову із свого улюбленого виразу:

— Не бачу одностайності, товариство…

— Це тобі не профспілкові збори, — пробуркотів Хаблак, — а кримінальна справа. Тут не до одностайності.

Однак Устимчик не звернув уваги на заперечення.

— Хто в ліс, хто по дрова, — вів далі. — Припустимо: не згвалтування… А які ж мотиви злочину? Пограбування? Для чого ж тоді вбивати? Місце віддалене — ніхто не почує. А Василь Васильович до того ж стверджує, що злочин стався під час дощу, отже, поблизу навряд чи хто міг бути… Я собі уявляю картину так. Пішла жінка гуляти, а тут дощ. Заховалася під навісом. У цей час нагодився злочинець. Бачить, самотня жінка. Він, либонь, п’яний, почав лізти до неї, жінка опирається, він — чоловік сильний, згвалтував, може, ножа показав, щоб лагіднішою стала, а потім задушив…

— Досвідчений рецидивіст, — посміхнувся Хаблак, підійшов до вікна, став поруч Устимчика. Почався дощ, краплі стукали в шибку. Марина вже, напевно, вимила підлогу — вона завжди миє паркет перед натиранням скипидаром, вважаючи, що залишки мастики можна змити лише ним. Дружина вже чекає на нього, щоб натирати. Хаблак завше сам натирає підлогу — щіткою. Все ж якась зарядка, до того ж приємно, коли Марина дивиться на тебе й дає керівні вказівки: де і як підтерти.

Погано. Либонь він запізниться додому. Погано й те, що в них нема жодної нитки, за яку можна було б ухопитися й розплутати цей клятий клубок…

А тут ще Устимчик базікає.

— Почекай, Федю, — Хаблак узяв лейтенанта за лікоть. — У мене ось яка думка виникла. Василь Васильович каже, а судмедексперт погоджується, що вбивство сталося двадцятого липня під час дощу. Маємо підтвердження метеорологів. Саме того дня був дощ. Та й зранку накрапало, а дощ пройшов між другою й п’ятою годинами. Вітер і досить сильний дощ. У таку погоду жінка, та й ще одна, навряд чи без діла пішла б на дніпрові схили. Чого вона там не бачила? Отже, йшла туди з кимось. Знайшов привід, щоб заманити, ну, далі самі розумієте…

Дробаха подмухав на кінчики пальців. Сказав задоволено:

— Логічно міркуєте, капітане. Проаналізуємо факти далі. Як на мене, злочинець перестарався — все в нього розраховане на те, щоб збити нас з вірного шляху. Версію про згвалтування, мабуть, треба відкинути, вона вигідна, певно, лише злочинцеві. Що ж залишається? Хаблак має рацію: заздалегідь обдумане вбивство. Причому злочинець намагався заховати труп, тобто виграти час. Розумієте, щоб замести сліди… Вважаю, вбивця знав свою жертву й був зацікавлений в тому, щоб усунути її з дороги.

Хаблак і Устимчик уважно слухали Дробаху. Устимчик перестав недбало погойдувати ногою, іронічна посмішка сповзла з його обличчя. Поступово щось прояснювалось… В плутанині фактів, у догадках народжувалося те, що визначало версії, хай ще дуже умовні, можливо, далекі від істини, але це вже був коридор, яким вони, поки що навпомацки, могли просуватися вперед.

Власне кажучи, Дробаха в ці хвилини не робив особливого відкриття. І в Хаблака, і в Болотова якоюсь мірою вже виникали думки, висловлені слідчим, — та не кожен може просто й переконливо підсумувати навіть відоме, одразу відкинути непотрібне, вибрати з багатьох фактів найсуттєвіші. Боязнь загубити в цьому складному переплетінні, здавалось би, знайдену нитку примушує багатьох триматися за цілий клубок. А це зв’язує руки, сковує ініціативу чи, навпаки, розпорошує уяву криміналістів, спрямовує її на другорядні, дрібні факти. І в тому, і в іншому випадках результат може бути тільки один: поразка слідства.