Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
Я їду. Дивлюсь у вікно. Намагаюся не помічати, що на моє плече сперся той самий
молодик із рожевим обличчям гумового пупса. У моїх вухах звучить «Лакрімоза». З нею я
пірнаю у вічність. І такі слова, як «лай-но» або «сука», поволі випаровуються з моєї
лексики. Тітка в шубі з кішок мені майже подобається, старенька мадам викликає
жалість… Моцарт робить свою справу.
Хтось може подумати, що я - нещасна людина. Адже благополучні мають лише один
запис у трудовій
на тиждень. І кілька життів на додачу, поки їду в маршрутці. Тому, думаю, можливо, нині
я знайшла своє місце? У Жовтому будинку. В затишному кабінеті з кушеткою та
напівкруглим столом. Добре, якби це було так. Побачимо…
Насправді я не так уже й не люблю цей світ. Я просто волію його переробити. Під
себе. Для цього потрібна неабияка хитрість. Адже постійно доводиться вдавати, що сама
перероблюєшся під нього. Щоб не вирізнятися з-поміж інших.
Якась дівчина навпроти занадто пильно придивляється до мене. Її погляд
позбавлений випадкової цікавості. Це я знаю напевно. Подивившись один раз, вона
буквально свердлить мене очима. Краще сказати - поїдає. Я навіть відчуваю, як моє
обличчя тане, наче морозиво під сонцем.
– Вибачте, - нарешті нерішуче шепоче вона, -
це про вас стаття в «Подіумі»?
«Подіум» - це ілюстрований модний журнал.
– Ні, - кажу я, - ви мене з кимсь переплутали.
Дівчина, сумніваючись, хитає головою:
– Та ні… На вас був ось цей перстень…
Каблучки - моя слабкість. І якщо у світі повно схожих облич, то поєднання знайомої
каблучки зі знайомим обличчям - це вже речовий доказ. Ціна моєї слави - ось такі
захопливі погляди юних кобіт, котрі мріють потрапити до глянсового журналу.
– Ні-ні, - повторюю я і відвертаюся до вікна. Роблю музику в плеєрі голосніше. Я
хочу перегорнути цю сторінку. Вона занадто блищить…
Власне, я нічого ще не зробила, щоб привертати увагу. А все, що досягнуто,
залишилось у минулому житті, про яке не хочеться згадувати. Я давно вже нічого не
пишу, але і зараз чую це прискіпливе запитання: «Як до вас надходять такі сюжети?».
Для мене це дуже складне запитання. Важко пояснити нормальним людям…
От зараз я дивлюся на жінку в шубі з кішок. І мене поволі починає нудити. Бувають
шуби з такого хутра, що й не здогадаєшся, що воно таке - хвости чи спинки. Здається, що
це просто м’яка пухнаста тканина фабричного ґатунку, що аж ніяк не пов’язана з
убивством, зі смертю… Але ким треба бути, щоб придбати саме таку - шкурки, явно здерті
з простих дворових нявок - сірих у тоненьку смужку, зшиті так, що майже видно
розіп’яті тільця. Під пахвою сірі смужки уриваються двома білими плямками. Нещасна
тварина мала «особливі прикмети». Мабуть, за ними її й розшукувала хазяйка, обходячи
смітники та притулки для тварин: «Ви не бачили?.. У неї ще дві такі плями… білі… на
спинці…» Ось вони, ці плямки, прямо наді мною, під високо піднятою рукою тітки, що
вчепилася за поруччя.
Мене нудить. Сподіваюся, вас також…
І ось ця тітка в шубі виходить із маршрутки (вона, звісно, ще їде, тримаючи над
моєю головою свою руку з цими плямками, але моя уява вже виштовхує її назовні), кудись іде (куди - для нас не має значення) і наштовхується на невтішну хазяйку певної
частини свого верхнього вбрання. Тієї, що під пахвою. Вони можуть спочатку мило
погомоніти про погоду, про дітей або чоловіків… Поки хазяйка мурки не помітить
розіп’ятий силует із двома білими плямами.
Далі з цієї ситуації можна робити все що завгодно. Комедію, драму, трилер.
Розвивати у різних напрямах, роздмухувати сторінок на чотириста, додаючи туди купу
героїв - теж досить різних. Від слюсаря Васі до олігарха N.
Справа не в них. Справа в… маленькому гребінці, на якому грає мелодію герой
фільму Кисльовського «Три кольори. Білий» - спочатку на підлозі паризького метро, потім - у новому власному офісі у Варшаві. Тобто справа у напрямку думки, зрештою - в
деталях. Ось у цій шубі з домашніх тварин, у білих плямках під пахвою, з яких може
розгорітися справжня шекспірівська драма.
Цю історію я ніколи не напишу. Вона виникла випадково і канула в небуття. Власне, їх довкола мене - безліч. На них я й заробляла купу грошей, надсилаючи колись свої перші
опуси в різні журнали. Загалом, це - перегорнуті сторінки мого життя. Я змінила ім’я, підстриглася й пофарбувалася, колишні знайомі мене не впізнають. Лишилися ось такі
божевільні прихильниці, як це дівча. Та й ті впізнають мене не тому, що читали, а тому, що моє обличчя раніше часто з’являлося на телебаченні та сторінках преси, зокрема
модної, глянсової. Тобто тієї, яку вони читають, сподіваючись вдало вийти заміж чи
професійно вимальовувати на своєму обличчі риси якоїсь Кайлі Міноуг. Часом я
отримувала від них листи. Вони сприймали мої історії цілком серйозно. Так само як я
сприймала романи своїх улюблених письменників.
Та коли я зрозуміла, ЯК усе робиться, - мені набридло читати.
Незбагненним для мене лишився тільки Шекспір. Технологію інших речей я почала
розуміти. І коли це сталося, вирішила - настав час змінити удачу.