Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

Роздобудько Ирэн Виталиевна

Участь у загальній профанації - не мій шлях.

– Ось ви яка… - каже головний лікар, і я жахаюся: невже він прихильник модних

журналів?
– Моя дружина, коли почула, що ви будете у нас працювати, дуже зраділа.

Наказала неодмінно взяти у вас автограф. Завтра я принесу журнал. Вона їх збирає.

Я мовчки ввічливо усміхаюся. Всередині нудить, підсмоктує, як під час голоду.

– Ну от, - каже головлікар, - зараз підемо подивимося ваш кабінет.

Він розповідає про

мої обов’язки, розклад роботи, про лікарню та персонал.

Для мене головним є те, що я сидітиму в окремій кімнаті й, можливо, полегшуватиму

долю якихось нещасних своїм спілкуванням із ними.

– Я призначив вам третю і сьому палати, - каже головлікар.
– Люди там тихі, спокійні.

Єдине, чого їм бракує, - спілкування. Власне, ця посада, на яку ми беремо вас, - моє «ноу-

хау».

Він вдається до розлогих пояснень, чому і як виникла ідея «психоспікера» (так він

назвав цю посаду). Але мені й так усе зрозуміло.

– Чудова ідея!
– кажу я.

Лікар і далі натхненно веде розповідь. Мабуть, йому також не вистачає особистого

психоспікера. Усім хочеться говорити. І всім здається, що події його життя - важливіші за

все інше. Зрештою, так воно і є…

Лікар веде мене до кабінету, який має стати моїм. Він затишний, з фігурними

ґратами на вікні. У ньому є крісло, стіл зі стільцем, невеличка шафа і торшер - для

відтворення ілюзії хатнього затишку. Стіни - білі. По них в’ються пластикові зарості.

Невдовзі познімаю їх, міркую я, заміню на кілька справжніх вазонів.

– Ну ось, - каже головлікар, - розміщуйтеся. Можете почати знайомство з вашими

підопічними хоч зараз. У вашому розпорядженні - сестра-хазяйка. Вона принесе все

необхідне. У коридорі сидить чергова - вона вам усе покаже та розкаже. Виникатимуть

питання - я завжди до ваших послуг.

Він прямує до дверей, і я розумію, що мишка потрапила в клітку…

– І ще одне… - повертається до мене головлікар, уже стоячи за порогом.
– Зовсім

забув: усі розмови мають бути записані на магнітофон! Це необхідно для лікування.

Трапляються цікаві екземпляри…

Він зачиняє за собою двері, до останньої миті спостерігаючи за мною. Останнім у

щілині зникає довгий м’ясистий ніс. Я зберігаю привітну посмішку. Мабуть, я теж цікавий

екземпляр?..

Згодом сестра-хазяйка - огрядна тітонька в синьому халаті - заносить у кімнату

електричний чайник та магнітофон зі стосиком касет.

Ще за пару хвилин у двері стукає чергова медсестра, що сидить «на коридорі».

– Зараз у нас сніданок, - каже вона, - а після дванадцятої я приведу вам першого. Ось

його картка. Поки що ознайомтеся.

Вона не виявляє до мене

жодної зацікавленості. Для неї я - нова співробітниця.

Я відчуваю, що мишка вже вгрузає у щось м’яке та вологе по самісінькі вушка.

– Авжеж!
– кажу я, сідаю за стіл і розгортаю картку. Із розумним виглядом

занурююсь у читання. Медсестра так само зачиняє двері, спостерігаючи за моїми рухами.

Мабуть, тут так заведено. Так само вони зачиняють двері палат. Добре, що на моїх немає

віконечка, вирізаного посередині.

Я розплутую різнокаліберні лікарські почерки. Нічого не розуміючи у специфічних

термінах, перегорнувши кільканадцять сторінок, відкладаю картку. Зрештою, я не лікар - я

«психоспікер», мені треба просто побалакати.

Близько дванадцятої мене починає підсмикувати. Двічі за півгодини я таємно

пробираюся до службового туалету (для цього треба попросити ключі у «коридорної» - і

це дуже неприємно), потім вставляю касету в магнітофон, перевіряю, чи все правильно, і

сідаю за стіл, дивлюся на двері. Нарешті у них стукають. Двері несміливо прочиняються.

– Можна?

Ось він, перший. Я дивлюся на картку й читаю ім’я та прізвище.

– Будь ласка, сміливіше, - привітно кажу я, натискаючи під столом кнопку запису.
–

Сідайте. Давайте знайомитися.

Я називаю себе й запитально дивлюся в очі людини без віку. У нього сиве волосся, охайна трикутна борідка (він мені нагадує Реріха) і світлі, майже прозорі очі. Мені трохи

ніяково дивитися на його халат та картаті капці. Йому пасував би твідовий піджак із

краваткою-метеликом…

– Мого імені історія не зберегла, - промовляє пацієнт.
– Я - технолог. Можете

називати мене так.

– Добре. А якого виробництва?
– намагаюся з’ясувати я.

Він морщиться і пересмикує плечима.

– Мого імені історія не зберегла, - повторює він і продовжує: - Абіотичні фактори -

ті, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий

склад повітря, температуру, вологість чи сухість, присмаки… Але суть не в тому. Вона в

альбедо,

тобто білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінювання,

зокрема у відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню… Власне, я

не марнославний. Суть не в тому.

Я тупо дивлюся на його борідку. Очі пацієнта випромінюють незбагненну мудрість.

У магнітофоні марно прокручується плівка, записуючи повну абракадабру. Я не знаю, як

перервати цей потік.

– Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.