Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
якщо й справді щось не так, вирішив я, зможу швидко вискочити, оббігти будинок і за
хвилину бути біля «жертви», відігнати слизняка.
Він підійшов зовсім близько і зупинився над дівчинкою. На неї впала його тінь. Вона
поки що його не помічала. Але мені стало ніяково, здалося, що він бачить не тільки її білі
трусики, а й те, що просвічує крізь широку пройму рукавів сукенки, коли дівчинка
тягнеться за новою стеблиною.
«От падлюка!» - подумки вилаявся я, але з місця не зрушив.
споглядач та експериментатор.
Нарешті побачив, що дівчинка завмерла. Вочевидь, він їй щось сказав. Щось
брутальне, бридке. Щось, що не дасть їй сьогодні заснути. Щось, про що вона ще нічого
не знає. Дівчинка напружилася, схилила голову. Якби вона була страусом, ця бідолашна
голова вже була б глибоко в піску, подумав я. Однією рукою вона потягнула свою задерту
сукню донизу і вся зіщулилася, стислася, як мушля. А він і далі стояв над нею і щось
говорив… Я не витримав і вискочив за поріг.
Поки я оббігав будинок, там, на подвір’ї, мабуть, трапилося таке: дівча схопилося і
стрімголов помчало додому. Одне слово, вона буквально врізалася в мене на розі - так
швидко бігла. Мені довелося обхопити її, щоб самому не впасти від її натиску. Це було
схоже на зіткнення в повітрі літака з пташкою. Дівчинка дико закричала й одразу якось
обм’якла, почала сповзати донизу, я ледь устиг підхопити її. Роззирнувся довкола: ще не
вистачало, щоб за маніяка сприйняли мене! Але ми подвір’ї в будній літній день було
порожньо. Я взяв її на руки, вніс до темного під’їзду, якось протиснувся ліфт і натис
кнопку свого поверху. А що було робити?! Номера її квартири я не знав, до того ж це було
6дивно - принести непритомну дитину до батьків. Або ще гірше, ввалитися в чужу
квартиру, адже я помітив, що в малої на мотузці, зав’язаній на шиї, теліпається ключ. Тож, мабуть, нікого немає вдома… Так відбулася наша перша зустріч…
*
Я поклав її на ліжко, побризкав на обличчя водою. І не на жарт перелякався:
дівчинка лежала, як мертва. Прислухався - дихає. Я заспокоївся і почав розглядати її.
Проте, зауважу відразу, - я не Гумберт Гумберт! І збоченських нахилів за собою не
помічав. Просто давно не бачив зблизька маленьких дівчаток, не звертав на них уваги. Ця
була справді гарненька, й сукня дійсно була закороткою. Але, швидше за все, тому, що
дівчинка з неї виросла. Довга розпатлана коса пшеничного кольору, довгі рівні й засмаглі
(чи просто - смагляві?) ніжки в білих гольфах, стоптані сандалі, котрі, як мені здалося, занадто дитячі для дівчинки десяти чи одинадцяти років, витончене худорляве обличчя з
виразними вилицями. Я подумав, що згодом вона стане справжньою красунею. За пару
хвилин помітив, що її вії здригнулися і під ними заворушилися зіниці, вони лишалися
заплющеними.
– Не бійся!
– поспішив сказати я.
– Все добре. Я твій сусід. Ти бігла і знепритомніла.
Я не зроблю тобі нічого поганого. Уже все минулося…
Я боявся, що вона отямиться й почне репетувати. Але цього не сталося. Я ще трохи
постояв над нею. Був упевнений, що дівчинка прийшла до тями, але причаїлася, очікуючи
чогось страшного. Трохи дивна поведінка, подумав я, і знову почав заспокоювати її: -Все позаду. Полеж трохи, якщо хочеш. А потім можеш іти додому. Ти вільна. З
тобою все гаразд…
Жодної реакції! Та я був упевнений: вона мене чує! І навіть бачить крізь свої
пухнасті тремтячі вії. Добре, вирішив я, нехай хитрує й далі, якщо їй так подобається. Час
у мене є. Нехай отямиться. І сів за свій стіл, повернувшись до неї спиною. Хоч не збирався
сьогодні працювати, та час усе одно було змарновано, тому розкрив теку з науковою
працею свого колеги, яку мав відредагувати. Поволі захопився роботою і навіть злякався, коли в повній тиші пролунав голос: -Ти прочитав усі ці книжки? Озирнувся: вона сиділа на краю ліжка - ручки на
колінах - і роздивлялася мої книжкові полиці.
– Слава богу! Я вже думав, що ти проспиш тут до вечора!
– якомога привітніше
сказав я.
– Я давно не сплю, - відповіла дівчинка.
– Я взагалі не люблю спати. І нічого не
боюся, - після паузи
раптом додала вона.
– Це добре, що ти така відважна.
– Я не відважна, - заперечила вона, - просто у мене купа різних проблем…
Мені стало смішно.
– Мабуть, із хлопцями?
– пожартував я.
– Зовсім ні. Для дурнів у мене є це!
І вона показала мені кулак - малий, зворушливий і жалюгідний.
– А-а-а… Це - великий аргумент!
– Яз іронічним розумінням захитав головою.
– А той дядько… - Вона нервово ворухнула одним плечем і завагалася.
– Не згадуй про нього!
– перебив я.
– Про таке краще одразу забувати. На світі багато
дурнів і просто хворих людей. Ти неодноразово їх зустрічатимеш. Тому не треба
перейматися.
– Це важко, - зітхнула вона.
Я погодився. Щоб перевести розмову на щось інше, запитав, як її звати, і почув у
відповідь трохи незвичне ім’я - Хелена.
– Так звали мою прабабцю, - пояснила дівчинка.
– Я її навіть пам’ятаю…
Вона замислилася і додала:
– Вона палила люльку і гадала на картах… І її за це сварили. А вона ховала карти і
тютюн під церату в кухні, а мені показувала ось так, - дівчинка приклала палець до своїх