Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
цікавила його. Він вирішив поглибити свої страждання тим, що відмовився від найменших
утіх, які ще міг відчувати. Скоротив спілкування з людьми, які стали йому зовсім не
цікаві. А щоб уникнути надмірностей у комфорті, познімав навіть оббивку зі своїх меблів
та оксамитові штори з вікон, обходився без допомоги слуг і їв тільки з грубого металевого
посуду. У своїх духовних і філософських пошуках він також досяг неабияких вершин, вивівши свою аксіому про існування Бога.
«парі Паскаля». У легкій формі, яка була прийнята тоді в салонному паризькому
спілкуванні, Паскаль запропонував атеїстам вирішити математичну задачу, користуючись
популярною тоді теорією ймовірності: якщо Бога немає - навіть найзапекліші атеїсти
нічого не втратять, вірячи в нього, а після смерті так само, як і інші, перетворяться на тлін.
Якщо ж Бог існує - все живе отримає життя вічне… Тож чому не зробити свій вибір на
користь вічності?».
Я говорив ніби сам із собою, а повернувшись, побачив, що вона слухає! І перейшов
до найцікавішого. Розповів про Меморіал, або Амулет, Паскаля…
Я так яскраво змалював ніч із понеділка на вівторок 23 листопада 1654 року в житті
вченого, що помітив, як вона тремтить. Так захопився розповіддю, що навіть знайшов у
шафі свій старий щоденник, у якому дослівно за моїм старим викладачем математики
записав той текст, який отримав назву «Амулет Паскаля”. Коли я читав уголос незрозумілі
уривчасті слона, юні почала так дихати, що я злякався, аби вона не знепритомніла…
Не знаю, навіщо я робив усе це. Мені подобі як вона слухає. У мене виникло повне
відчутій, що ллю воду на губку - і вона всотує її, всотує до безкінечності. Дивовижне
відчуття… На завершення я сказала, що Паскаль записав цей текст на клаптику паперу і
зашив у свій камзол. Цей клаптик випадково знайшов слуга вже після смерті господаря, оригінал записки не зберігся…
Я бачив, що вона була вражена. Не тільки історією. Вона була вражена майже так
само, як я: вперше з нею говорили! Коли вона пішла - знову ж таки обіцявши прийти ще, -
я відчув якесь дивне полегшення.
Навіть не знаю, з чим його можна порівняти… Я все своє свідоме життя ніс на своїх
плечах вантаж різних знань, думок, сумнівів, і - так склалося - мені досі не було на кого
скинути хоча б половину цього тягаря. Довкілля було звичайним. У принципі, таким
самим обивательським, як і нині. А ще (і це також вірогідно), я просто боявся бути
смішним - з іншими.
Тієї ночі я довго не міг заснути. Тоді й виник (поки що на рівні підсвідомості й під
маркою благодійності - це вже точно!) мій план: спробувати підтвердити свою колишню
думку про те, що за сприятливих умов можна розвинути талант та інтелект будь-якої
людини. Тим більше якщо почати робити це з дитинства. Я думав про те, що цій дівчинці
добряче поталанило, адже в моїй особі вона зустріла доброго чаклуна, фею, творця, скульптора. І що віднині я зможу круто змінити її шлях. А місце продавщиці овочевої
ятки, дружини алкоголіка, знервованої нестатками матусі, пергідрольної блондинки, місцевої месаліни з брудом під нігтями, язикатої дворової скандалістки в халаті з квітками
дістанеться комусь іншому…
Він замовк.
– Дивно… - промовив лікар, - все це досить дивно. . Хоча, власне, й зрозуміло… їй
пощастило, що вона зустріла вас. Книгу пані Хелени «Амулет Паскаля» я сам перечитав
разів п’ять. Цікаво було почути, як усе починалося. Хто б міг подумати…Ось вам і
анамнез…Це ж треба… Що ж далі?
– А далі… Поволі я почав виконувати пункти свого плану. І, повірте, це було
приємно: ламати й вибудовувати щось нове. Я захопився цим будівництвом. Це не було
для мене обтяжливо. Крім того, цей процес пішов на користь і мені. Тоді я викладав в
університеті і всі нові лекції спочатку випробовував на ній.
– І ви не боялися зіпсувати психіку дитини?
– О, я ж казав, вона була як губка. І чим більше знань я давав - тим більшою ставала
площина цієї губки. Маленька ненажера щоразу приходила до мене з новими
запитаннями. До кінця школи я підготував її так, що вона могла 6 вступити до будь-якого
навчального закладу.
– Тобто ви «вели» її багато років. Чи не було це дивним, скажімо, для її батьків, сусідів? Чи не зіпсували ви їй життя чутками? Адже якщо дружбу дорослого із дитиною
ще можна якось пояснити, то навряд ми можна пояснити духовне спілкування
шістнадцятирічної дівчини з досить не старим чоловіком… Ви щось не договорюєте…
Пан Вітольд поморщився, ніби в нього раптом І боліли зуби.
– Я вирішив говорити тільки так, як було насправді. Не квапте мене. І, будь ласка, ви, здається, пропонували коньяк…
Лікар охоче дістав із шафки нову (куплену сьогодні спеціально для цієї зустрічі) пляшку, швидко нарізав лимон, розлив напій по череватих келишках. Пан Вітольд
покрутив свою чарчину в руці. Лікар із хвилюванням простежив за тим, як прозорі
коричневі краплі повільно сповзають по стінках келиха - отже, коньяк, слава богу, був «не
паленим», хоча й купленим у місцевому магазинчику. Обидва випили мовчки.
– Отже… - продовжував відвідувач, - щодо батьків… Вони були щасливі від такого