Дядечко на ім’я Бог
Шрифт:
Відчуття дива росло, миготіло великим і світлим колом, заповнювало зсередини. Я пила чай і чекала, коли воно відкриється. Так буває завжди — треба лише дочекатися цієї миті. Думаю, ви зрозуміли, що я хочу цим сказати: із самого початку, з тієї самої секунди, як я розплющила очі, це був незвичайний ранок... Уже давно пора йти: Василь, мій приятель, терпляче чекає в коридорі, а я ніяк не можу повернутися до реальності та зібрати у валізу продукти. Наче крізь вату почула, як Василь сказав, що на човні попливемо втрьох — от-от має під’їхати Роман («Хто?» — «Роман!»). Цієї ж миті в коридорі стало чути, як зупинився ліфт, і через кілька секунд двері в квартиру відчинилися. Він зайшов, як до себе додому, невимушено і по-свійськи: «Привіт, я — Рома! Дайте зеленого чаю, будь ласка!» Підійшов до мене,
Вони пили чай і розмовляли про рибалку, а я сиділа, уп’явши очі в чашку. А серце вискакувало прямо на стіл.
«Цікаво, я спостерігач і сторож власного часу, старію відповідно до загальноприйнятого часу? Чому це я саме тепер замислилась про старість? А може, мій вік вимірюється не паперовими календарями, а особистим хронометром? У кожній моїй клітинці — свій годинник? Невже у власному часі існує кожний камінь, кожна квітка, кожний кролик і кожна людина? Що для одного — мить, для іншого — вічність... »
— Дякую за чай, Віро! — голос Романа висмикнув із роздумів. Так рука хазяїна, розчуленого несправедливою смертю, висмикує з води сліпе, щойно народжене кошеня.
Він веслував недбало й легко. Човен і Роман наче сплелися в одне ціле, наче були одним природним тілом, як одним природним тілом були тулуб коня і тулуб людини в кентавра. Той день — один із найпрекрасніших у моєму житті...
Я відкрила для себе секс. Перший раз, коли це сталося, мені було боляче. Я б сказала, дуже боляче. Я не знаю, в чому річ, але Роман дуже здивувався — це я бачила в його очах. Він поводив себе коректно... Знаєте, я більше не розказуватиму про секс. У мене, як майже у всіх людей, з ним багато пов’язано, але я не вмію розповідати...
Одружитися й прожити двадцять років спочатку з ментом, а потім вийти заміж за рецидивіста і торговця наркотиками — майже детективна історія, правда? Після аварії, загибелі Ромки, лікарні і важких пологів Сашко, мій другий чоловік, провідав мене лише раз. Побув три дні, уважно і спокійно, наче класичну музику, послухав, як плаче за стіною малеча, — і попросив із переїздом не поспішати. «Не той час! Треба владнати справи». Навряд чи таке комусь сподобається, але, зрозумійте, дороги назад у мене не було. Я сто разів питала себе: «Що ж ти наробила, Раю?» — і сто разів відповідала: «Я не знаю!» Я шукала щастя, звичайного людського щастя, я не могла стерпіти зради...
Коли я вдруге поїхала до М., малому виповнилося майже три місяці. Можна, я не розповідатиму, що відчувала, коли ми проїжджали той смертельний поворот? Зле, звісно — я почувалася дуже зле! Та саме там я зрозуміла, що не буде мені в новій родині щастя. Знаєте, як це буває? Думаєш про щось, думаєш: начебто все так, усе правильно, а серце не відпускає тоненький біль. А потім, коли вже майже і забудеш, зненацька згадуєш або звук, або погляд, або рух — і на тебе ніби відро холодної води виливають, і від поперека по хребту повзе недобрий холодок. Я дивилася на засніжену дорогу, згадувала Ромку, такого білявого, маленького мого синочка, який так радісно жив на цьому світі — і тепер його немає з нами, він загинув... Аж раптом краєчком свідомості промайнули слова Сашка: «Гарно, що син. Доньку б мама не прийняла!» Лише там, у промерзлому автобусі, з пам’яті, наче хижак з океанської глибини, випірнув той його погляд на дитину — спокійний, холодний. Як на якусь незнайому, чужу річ — так не дивляться на власних дітей. «Та ти не лякайся, я пожартував! Це твій загиблий син?» — він кивнув на фотографію Ромки. «Так, це Ромка. Ходімо обідати!» І ми пішли обідати. Голубці. Гарячі голубці. Було дуже смачно.
До кінцевої зупинки, до М., лишалося години півтори, не більше. Я ще могла повернутись...
...Вона бігла широким лугом, по зеленій ніжній м’якій траві, і серце билося щастям. Її серце. Вона відчувала, що не одна, з нею є Хтось, у ній є Хтось, ще не зрозуміло, хто саме, але — є. Вона бігла м’якою травою до обрію, до неба, вона простягала догори світлі ніжні
«Віро, Віро», небо кохало її. Пронизуючи сонячними променями й сонячними зайчиками.
Віра прокинулася вагітною. Чоловіки зазвичай мріють прокинутись відомими, а жінки — вагітними. Вона прокинулася вагітною, перенеслася просто із зеленої м’якої трави безкрайнього лугу, просто з неба — у своє ліжко. Віра лежала, гладила рукою живіт і всміхалася.
— Якась ти весела сьогодні! — сказав чи запитав Роман, широко потягуючись.
— Ромко, я вагітна! — відповіла чи сказала Віра.
— Дурний жарт, Віруню! — Роман пружиною скочив із ліжка. — Ти впевнена? Сходи до лікаря спочатку! Я побіжу на озеро.
— Ромко, я впевнена! — Віра продовжувала усміхатись, сонячні промені сну ще гладили її біле красиве тіло.
— Я побіжу, — сказав Роман. — До озера.
І побіг.
Віра стояла біля вікна, дивилася на яблуню, на гілках якої гойдалася дворова малеча, і плакала від щастя. З часу аварії минув рік, але серпень і яблука продовжували пахнути бензином і кров’ю, густо-темно-червоним кольором смерті.
Наступного дня Роман пішов у гори.
Віра, ну що мала робити Віра?! Плакати? Вона плакала. Кохати Романа? Вона кохала. Вийти заміж за іншого? Ні, мабуть, що ні. Нецікаві, довгі й принизливі розмови.
— Мамо? — питала вона у слухавку, і там, на тому кінці дроту, мати відповідала глухим мовчанням.
— Мамо, — казала вона, — я люблю Рому, Рома любить мене, ми живемо разом, але в нас народиться дитина...
— Чому «але»? — дивувалась мати.
— Тому що Рома каже, що нам зараз рано дитину! — майже кричала з відчаю Віра. І там, на тому кінці дроту, очікуючи невідомо чого від власного життя, мати теж плакала...
— Мамо, що мені робити? — Але чула у відповідь тільки розпач і плач малечі...
На жаль, батьки тепер — погані радники. Невдале особисте життя не дає їм права давати настанови дітям. Вони хіба що можуть слугувати поганим прикладом: «Не повторюй моїх помилок, доню (синку)!»
— Мамо, я назву сина Романом. На честь нашого Ромки!
— Ти впевнена, що народиться син?
— Мамо, всього шість тижнів, але я знаю — буде син. Рома. Роман Романович.
Усі, кого я про це запитую, кажуть, що ефір пахне білим. Білим або блакитним. Це тому, що в операційній усе біле або блакитне: кахлі, простирадла, халати на лікарях. Але мені ефір пахне рожевим. Дивно, бо нічого рожевого в операційній немає. Просто на кахлях, і на стелі, і на підлозі, і на стінах розквітали рожеві лотоси. Я не знаю, чи бувають лотоси рожевими, але ж я їх бачила — значить, бувають. Наркоз місцевий, не знаю чому: Роман про все домовлявся, і я все відчувала. Ні, мені не було фізично боляче, але я все відчувала. Певне, то страшний, нестерпний фізичний біль, коли тебе чистять, вишкрібають зсередини, коли з тебе витягають те, що могло зовсім скоро народитися людиною, дитиною, живою дитиною, і моя душа кричала так, що Бог обов’язково мав почути. Я плакала. Плакала не тільки сльозами — плакала кожна моя клітинка, кожна моя клітинка наче помирала разом із ненародженим немовлям... Уже лягаючи на стіл, я пошкодувала, що послухала Романа, я хотіла втекти, але пішло так, як пішло, і я лягла... Лікарка, схилившись, запитала, як я себе почуваю, і я збрехала — сказала, що добре, усе гаразд. Виникла якась пауза, і я чула, як лікарі про щось сперечаються між собою. «Ну, так, дівчинко, давай, ширше ніжки, зараз ми тебе почистимо!» — раптом сказали вони, і мені здалося, що у вухах задзвеніли тисячі маленьких гострих ножів. Я уявила, що я картопля, з якої зараз зніматимуть шкірку, але це неточне порівняння, тому що картоплю чистять ззовні, а мене чиститимуть зсередини. Тоді уявився хлів, старий бабусин хлів, де вона тримала корову й свиню, який час від часу чистили від гною, складаючи до великої купи за сараєм, а потім розкидали по городу, щоб краще росло. Те, що я — хлів, а моя дитина, чи пак, те, що могло стати дитиною, — гній, мені не сподобалося, і я почала придумувати собі якусь іншу роль, інший образ, у цей час лікар сказала: «Не бійся, будеш як новенька!»...