Шрифт:
Звався він Тиміш Іванович і був дяком у нашій церкві. До нас тоді його надано, як у Макухах спразнили церкву, то звідти він переведений.
Не знаю от, як вам доводилось - яких бачити дяків по селах, а мені то все траплялося, що як дяк, то й приземок, і сухобразий, і посліпий: сперву загнате у тій семінарії, а там нестатки ймуть, та ще як який піп нагодиться або й попадя, що од його з церкви, а од її з хати гуляй, - то ні з чого дякові підцвітать. А сей Тиміш Іванович не такий - і трохи на їх не походив: се був чоловік зросту
Усі його в нас любили; балакливий був чоловік, веселий, громадський. В господі він, здається, що обідав тільки та вечеряв, а то, було, усе коло чиїхсь воріт із люлькою сидить та говорить-розказує, а коло його тичба людей - і чоловіки, і парубки, і діти, і молодиці цікаві з коромислом на плечах зостановляться та й слухають. А робочої доби, що людей нікого в селі немає, він сам собі ходить-проходжа на води, на діброви - шукав би, не знайти.
Було хазяйствечко там якесь в його, та не дуже він за його дбав. Дячиха господарювала і усьому лад давала. Невсипуща з неї хазяйка була; цілісінький вона день, було, тупає-порається коло господи, її і в хаті, і надворі, її на городі і коло загороди - скрізь її повно. Жінка в його була молода і з себе гарна, прудка й моторна, як соколиця.
Люди укмїчали, що якась несогласка в дяка у хаті... Що ж його зробиш! «Щастя, - примовляв сам він, - як трясця: кого схоче, того трусить. А в чуже ніхто не втручайся, бо не поможеш». Мовчали люди. Жалували дяка, дячисі низенько кланялися, стрівши.
Тоді моя пасіка була у березничку, що за селом гайок, - шкода мені й досі тієї пасіки, що я її спродав! Така пасічка, що святий би не засмутивсь, живши в ній. Там я уперше з дяком познайомився. Блукаючи, та й забрів він... Вклонились та й розговорилися. Він мою пасіку похвалив. «Славний ви господар який!» - каже; а я знов його спів похвалив.
– Ну, - каже мені дяк, - тепер ви мене похвалили, а я вас, - сядьмо ж, сусід своїх посудьмо-погудьмо абощо.
Засміявся та й сів коло мене. З ним гомонячи, і час, було, не змигнеться. Як він глаголав, як він розказував, знав він якого, Боже мій, Боже! Я старий, а слухаю, було, як дитина.
– Добре вам, вченим!
– кажу йому.
– Всього ви довідались, а ми темні люди - то як у лісі.
– Ге!
– одкаже мені.
– Та й я, дружбо, як у лісі; тільки, бач, багато вже ходив, блукав, дороги хоть не знайшов, та деякі стежиночки натрапив.
– Ой здорово ви усього знаєте!..
– Та так - наче от аза до буки дещо й знаю.
Зайшов він і вдруге, і втретє та й став до мене ходити.
Було, прийде, сядемо. Вітерець листом шешелить, бджола гуде, та пурх по кущах - пташки перелітають, то воно й балакається - точиться розмова, точиться.
Одного ранку, ще до сонця, по білій росі, завідав він мене у пасіці.
– Еге!
– кажу.
– Не переспали, мабуть!
– Здається! Та ще вам похвалюсь: ніхто так зарані з хати, як я, а з двору - як сусідині гуси!..
– Оце!
– кажу.
– Ви та гуси... Чого б то так заразом?
–
Що його тут казать!
– Трапляється, - кажу, - усього трапляється у житті.
– Таку правду кажете, що я й чував.
– Усякому бува горе, усякому бува і добре.
– Чув я й се, та не зрадувавсь...
– Мені, - кажу на себе, - і пожилося, і пожурилося; за те спасибі і за те не змагаюсь...
– Добра душа - п’є й з ковша!
– сміється.
І такеньки куди, на яку стежечку не набреду, він усе остючками коле...
– Бодай вас!
– на його.
– Де ви такі родилися, де ви й хрестилися!
– У Савлуківці, - каже.
– Не чув я, що се таке за Савлуківка; добрі, десь, людове савлучане.
– Як бачите.
– Авжеж, хоч і зайшлі родителі, та духу нам іще замоглись.
– І родителі не зайшлі, а таки з щирої Савлуківки. Я, - явіть, - не попович, а з козаків.
– Як! Як же ви вийшли на дяки?
– А самі ж кажете, що на віку усього трапляється, - трапилося й мені.
– Та у дяки як би то вам попасти?..
– А так: мене, бачте, поставили на дяка нишком - як жидівську контрабанду. Та вам як розказать своє житіє усе, то буде на ввесь день казки!
– Батька мого, - каже, - звали Іваном Савлуком. У нашому селі за Савлуками світу не видно: що хата, то й Савлук. Кажуть, що колись-то, колись, за царя Гороха, як людей було троха, та й ті урозтіч розбігалися, блукав наш предкопращур козак Савлук по горах, по долинах, по усяких українах, шукаючи, чого - я не знаю, та, може, і сам козак Савлук не знав. От той козак Савлук ходив, ходив - і набрів оцей низкоділ, де тепер село; та чи він уподобав, чи то вже ноги одходив, оселився тут. По йому і село зветься Савлуківкою, з його усі ті і Савлуки пішли по світу.
Батька я не зазнаю свого: я народивсь, а він хутчій вмирати заходився; кажуть, ніби з переляку, що Бог сина дав... кажуть-то так, а на певність - не знаю. Зостався я з матір’ю на втіху, мовляла, єдину їй. З свого віку дитячого поперед усього пам’ятаю нашу хату білу та матусині сльози тихі, а ще - дзвона церковного - тонкого, жалібного.
Ріс я та ріс; мати плакала та плакала надо мною, та ще й побивалася.
– Ой сину, мій сину! Який же ти вдався на виріст і на вроду - та важка недоля твоя буде!
І що рік мені прибуде, то мати гірш мною вбивається, а я таки гоню, мов верба лугова.
– Чого, мамо, журитеся?..
– було, звідовуюсь.
– Годі, дитино моя мила, годі!
– одкаже.
– Тобі ще рано!
Да так славно пригорне, укриє тебе, що й послухаєш, втихнеш.
Ну, а що бачу, того не забуваю і за теє думаю. Було, оце узимку, зимними узденьми, надворі мороз лускає, сиджу з мамою, зоря вечірня розгорілася, то й кажеш собі: що се на світі за лихо таке? Що се за журба така буває? Признакомлюватись і мені з нею, бачиться! І як мені з нею буде? Чи вже таки не розважусь я й тоді, як куплю собі коника строкатого? Ні, думка була, якось я да втечу того смутку! Та, було, й засну в матері на руках... і присниться коник строкатий. Як правду вам сказавши, то й досі строкаті коники ще сняться, - не знаю, як іншим.