Джейн Ейр
Шрифт:
І знову замовк: видно, не мав охоти провадити далі. Мене взяла нетерплячка; один-два неспокійні порухи і наполегливий погляд, втуплений в його лице, незгірш за слова дали йому зрозуміти, чого я від нього хочу.
— Даремно ви так квапитесь, — мовив він. — Відверто кажучи, я не можу вам запропонувати нічого підхожого і вигідного. Перше ніж пояснити, в чім річ, прошу вас пригадати одне моє попередження: якщо я й зумію допомогти вам, то це буде так, ніби сліпий допоміг кривому. Я бідний: коли я сплачу батькові борги, то мені залишиться в спадок тільки цей старий будинок, вервечка скалічених ялин на затиллі та клаптик вересового пустища з тисами і падубами. В мене немає гучного імені;
Сент Джон проказав ці слова, як на своїй проповіді, спокійним, глибоким голосом, лице його лишалося блідим, тільки очі гарячково блищали.
— А що я сам, — почав він знову, — бідний і невідомий, то й вам я можу запропонувати тільки бідну й непримітну роботу. Можливо, ви її навіть вважатимете за принизливу, бо ж ви, як я тепер побачив, звикли до того, що світ називає вишуканим, ваші смаки прагнуть до піднесеного, досі ви жили серед принаймні освічених людей. Однак, як я собі міркую, ніяка робота на благо людям не принижує. Я вважаю, що чим сухіша і занедбаніша земля, яку призначено обробити трудівникові Христовому, чим меншу користь він од неї має, тим більша йому хвала. В цьому разі йому випадає доля піонера, а перші піонери християнства були апостоли, і їхнім проводирем був сам Спаситель.
— Гаразд, — озвалась я, коли він знов замовк. — Кажіть далі.
Перш ніж заговорити, він глянув на мене: здавалося, він, не поспішаючи, читав моє лице, ніби його риси були літери на сторінці в книжці. Висновки по цих пильних розглядинах він почасти висловив далі.
— Сподіваюсь, ви приймете місце, яке я вам запропоную, — мовив він, — і станете до праці, але тільки на якийсь час — не назавжди: ви однаково довго не витримаєте; так само, як і я б не зміг обмежитися саном священика в глухому селі. У вашій натурі є така сама згубна для всякого спокою риса, як і в моїй, хоч, може, у вас вона виявляється й зовсім інакше.
— Поясніть, — попросила я, коли він знову замовк.
— Гаразд, зараз поясню. Ви таки почуєте, яку просту, буденну й дрібну роботу я вам пропоную. Тепер, коли вмер мій батько, я сам собі сказав, що довго не зостанусь в Мор-тоні. Я виїду з цього краю десь не пізніше як через рік, але поки я залишатимусь тут, я докладатиму всіх зусиль для служіння моїй парафії. Коли я два роки тому прибув до Мортона, там не було жодної школи, діти бідняків не мали змоги дістати бодай якусь освіту. Я відкрив школу для хлопчиків, а зараз збираюсь відкрити ще одну — для дівчаток. Я вже найняв для цієї мети дім з двокімнатною прибудовою — для вчительки. Вона одержуватиме тридцять фунтів річно, її помешкання обставлено, — щоправда, дуже просто, однак там є все необхідне, — дякуючи міс Олівер, одиначці містера Олівера, єдиного багатія в моїй парафії, власника голкової фабрики та ливарні в долині. Ця леді зголосилася також платити за навчання та одежу однієї сирітки з робітного дому з тією умовою, що дівчинка допомагатиме вчительці вдома і в школі, оскільки та не впорається з усім сама. Хочете бути цією вчителькою?
Він проказав це запитання якось поквапно, мабуть, сподіваючись обуреної чи принаймні презирливої відмови на свою пропозицію. Не знавши всіх моїх думок і почувань, хоч, може, й вгадуючи деякі, він не міг сказати напевно, як я до неї поставлюсь. Посада була таки скромна, але зате давала надійний притулок, якого я потребувала; робота була важка порівняно з роботою гувернантки в багатому домі, але давала незалежність, а страх опинитися в рабській залежності від чужих людей пік моє серце, мов розжарене залізо, до того ж вона не була ні ганебна, ні негідна, ані принизлива. І я погодилася.
— Дякую вам за вашу пропозицію, містере Ріверс. Я приймаю її з щирою радістю.
— Тільки ж чи ви гаразд мене зрозуміли? — спитав він. — Це сільська школа, і вашими ученицями будуть самі тільки бідні дівчатка, діти сільських наймитів, у кращому разі — дочки фермерів. Плетіння, шиття, читання, письмо, рахунки — ось і все, чого ви маєте їх навчати. Де ж ви застосовуватимете всі ваші знання? Чи вдовольнить ця робота ваш розум, почуття, смаки?
— Я прибережу їх до того часу, коли вони знадобляться. Вони не пропадуть.
— То ви знаєте, на що йдете?
— Так, знаю.
Тут він усміхнувся, і усмішка вже не виказувала ні гіркоти, ні смутку, а тільки радість і глибоке задоволення.
— І коли ви станете до роботи?
— Я переберусь на свою квартиру завтра і, якщо бажаєте, почну навчання з наступного тижня.
— Дуже добре, хай буде так.
Він встав і почав походжати по кімнаті. Потім спинився й знов глянув на мене. Похитав головою.
— Чим ви невдоволені, містере Ріверс? — спитала я.
— Ви довго не залишитеся в Мортоні. Ні, ні!
— Ні? Які у вас підстави так думати?
— Я читаю це в ваших очах. Вони не з тих, що обіцяють спокійне життя.
— Я не честолюбна. Він здригнувся.
— Стривайте. А чого це ви заговорили про честолюбність? Хто, на вашу думку, честолюбний? Знаю, що я, тільки як ви про це здогадались?
— Я говорила тільки про себе.
— Гаразд, коли ви не честолюбні, то ви... — і замовк.
— Яка?
— Я хотів сказати: пристрасна, та ви можете не так зрозуміти це слово й образитись. Людські захоплення та прихильності мають над вами велику владу. І я певен, що ви не зможете довго проводити своє дозвілля у самотині, а робочі години віддавати одноманітній праці, без ніякого заохочення, так само, як і я, — із притиском додав він, — не зможу жити, похований в цій глушині серед боліт і гір: дана мені Богом натура пригнічується, даровані небом здібності марно пропадають. Ви бачите, як я сам собі суперечу. Я, що проповідував задоволення від скромної долі і похваляв працю навіть дроворубів та водоносів у своїй сьогоднішній проповіді, я, служитель Божий, охоплений тривогою. Що ж, треба якось примиряти наші нахили й наші засади.
Він вийшов з кімнати. За цю годину я зрозуміла його краще, ніж за цілісінький місяць, однак він усе ще лишався для мене загадкою.
Що ближче був день, коли Діана та Мері Ріверс мали розлучитися з братом та рідною домівкою, то смутніші й мовчазніші вони ставали. Вони силкувалися приховати свій смуток, однак його не можна було ані приховати, ані подолати. Якось Діана сказала, що ця розлука буде не така, як усі попередні. Із Сент Джоном їм доведеться, мабуть, розлучитися на багато років, а то й на все життя.
— Він усе принесе в жертву заради мети, якій уже давно себе присвятив, — мовила вона, — і родинні, й інші, набагато сильніші почуття. Сент Джон тільки здається спокійним, Джейн, але в ньому кипить невгамовне завзяття. Його можна назвати лагідним, але часом він буває невблаганний, мов смерть. Та найгірше те, що моє сумління не дозволяє мені відговорити його від прийнятого суворого рішення.
Звісно, я ніяк не можу ганити його за нього. Це рішення справедливе, благородне, християнське — і все ж воно крає моє серце.