Ексгумація міста
Шрифт:
До тієї терпкої миті Еля була впевнена, що подібне в громадському транспорті дозволяють собі лише японські та «гонконголезькі» маніяки (і навіть не в години пік, а, приблизно, після другої ночі - до котрої в країнах сходу працює андеґраунд Еля не знала, - коли вагони порожні, і тільки якась самотня і приречена за законами віктимології ідіотка…), та й те в трілерах, детективних романах, або… ааааааааа… щщщеееееееее… щооооооо оо…. цеееееееееее…. їййййййїїї… власссснааааааааа…. дааавняяяааа…. е - ро - тииииииииич - тич - тич - на!
– фан - та - зззззззззі!
–
Як цей «заспинних справ майстер» примудрявся пестити Елю звідусіль - ніжно, легко і наполегливо, - коли у натовпі було не те щоби не поворухнутися - не продихнути… професіонал… мабуть не надто велетенський на зріст, якщо так зручно (Еля була маленька)… потяг, звісно, зупинявся, ті, що розташувалися ближче до дверей, навіть намагалися виходити, дехто примудрявся заходити (занурюватися), - Елю штовхали щільно зліплені людські тіла… рух потягу додавав доречного похитування….
Понад людськими головами кахикнуло: «… стан ція Сновидійська. Наступна станція - Героїв Блюзу».
Еля належала до категорії жінок, що їм отак, ззаду - найприємніше, але саме так вони чомусь не можуть скінчити. Судоми партнера Еля теж не відчувала, до того ж він продовжував… У Елі склалося враження, що він прагне будь що задовольнити її. І від того їхнє зростаюче напруження розпалу з’єднує їх за принципом сполучених посудин, зациклюється, не знаходячи виходу…
Перед кінцевою зупинкою незнайомець однією рукою загорнув Елю у свій плащ і міцно притис до себе, а іншою схопився за бічний поручень, - і скільки їх не штовхало, крутило, кидало і тягло до виходу хвилею натовпу, що прагнув якнайскоріше вивільнитися, випручатися, визволитися, виборсатися…
«Станція Героїв Блюзу. Кінцева. Поїзд далі не йде. Звільніть, будь ласка, вагони.»… … - вони таки лишилися у вагоні. Самі. Двері зачинилися. Потяг рушив. Світло не згасло.
Еля впала в якийсь коматозний стан: збудження не проходило, натомість паралізував страх. Як не смішно, страх не того, що тепер, коли вони лишилися самі, цей маніяк може її вбити чи покалічити, а того, що ось зараз їй доведеться побачити його, і, можливо, він виявиться якимось потворним виродком. Або скаже, що хворіє на СНІД. Або - ще гірше - сповістить її про те, що він - курсант танкового училища.
Він повільно розвернув Елю до себе, - вона була слухняною загальмованою маріонеткою, єдине, що вона зробила - рефлекторно, - зіщулилася та щільно замружилася.
– Не бійся, я не потвора. І не хворий. І я в презервативі… А ти гарненька. Я теж трохи боявся побачити якусь «Cocoza kіkіza»… Ну?..
Еля ледь розплющила одне око, майже нічого не побачила, і розплющила друге.
– Нічого… Ти привабливий. Мені жовтоокі брюнети подобаються. А ти не курсант?
– Ні, я не курсант. Я музикант. І давай більше нічого про себе одне одному не розповідатимемо.
– Ти навіть не хочеш знати, як мене звуть?
– Яка різниця? Тобі буде зі мною ще краще, якщо я скажу тобі своє ім’я?
– При цьому він обережно перекинув Елю на сидіння, так, щоби вона через його коліно не могла (навіть якщо би захотіла) стулити ноги.
– Який ти зухвалий, - млосно промовила Еля, - звідки ти знаєш, що мені з тобою сподобалося?
– Кралечко, не кокетуй, тобі це погано вдається.
Виходить вульгарно і дешево, а ти - не дешевина.
– Ти читатимеш мені моралі?!
– Отож! Давай краще зробимо це ще… і це… і ще раз… і це… і оце… і щещещецецеоцеце -оце-це-оцеще - м-м-м-ммгм?
– Ааааааууу!..
Одну. Другу. Третю… … пігулку розчиняв Гапагавор у склянці прозорої води. Мовчки дивився на бульбашки і передчував, як мігрень перетвориться на такі самі. Розчиниться і остаточно вщухне через десять хвилин після того, як він вип’є розчин.
Гапагавор взяв лакмусову смужку (відсутність правої руки відчувалася чимдалі більше, це дратувало, власне, тому і мігрень розігралася) і опустив її у склянку. Смужка почервоніла. І різьбяр зрозумів, - трохи запізно, - що запитання стосовно кислотнолужного балансу розчину було неделікатним. Але він і розлютився: ця дурна смужка тільки й уміла, що червоніти! Доводилося щоразу лізти пальцем в якусь чергову отруту! Але, ясна річ, пальці в якості індикатора мало чим могли прислужитися. Геть усі десять швидко набули жалюгідного фіолетовозелено-буруватого кольору. Схоже на їжаче лайно.
Якщо з цього боку оцінювати проблему, то добре, що пальців тепер лишилося тільки п’ять.
Гапагавор ковтнув розчин і постукав в стіну сусіди-сновиди.
За мить сусіда-сновида представ перед очі Гапагавора у перпендикулярному відносно балконного бортика вигляді. Ще за мить він переступив через край балкона до кімнати, обійшов її (але не так, як всі люди, а по стіні - через стелю - до протилежної стіни), і зупинився там, звідки почав.
Себто на чорнильній плямі на паркетині. Очі його, як і належить, весь час були заплющені, а посмішка - ідіотська.
– Тобі личать червоні лінзи, - зазначив Гапагавор.
– Як ти побачив?!
– Здивувався сновида.
– Ти через них такий щасливий, що це написано у тебе на повіках.
– А тобі пасує синя краватка, - хитро посміхнувся сновида, і додав раніше, ніж Гапагавор встиг запитати, - вона - на твоєму серці. Ти - майстер. Ти готовий все віддати заради творіння, і саме творіння (заради нього ж) також. Бо вони живуть…
– Не треба… В моєму серці живуть декілька речей, які я дуже люблю, але вони створені не мною…
Люблю настільки, що можу навіть розлучитися з ними… Відмовитися від - хе-хе!
– так би мовити, фактичного володіння… Бо моя власність - це моя любов… А до своїх витворів я байдужію, щойно їх завершено, ти ж знаєш…
– Мені сьогодні довелося пережити щось подібне! Я оце слухав таку касету… Це була така му86 зика… Така… Одне слово, довелося викинути плеєр щойно касета скінчилася!
– Послухай-но платівку. Це запис моєї останньої роботи.
– Ти завжди вмикаєш програвач, коли щось вирізьблюєш?