Ексгумація міста
Шрифт:
– Ні, лише коли відчуваю справжнє натхнення…
Ось. Слухай… … А-а-а-а! О-о-о-о! Трохи швидш-ше… ні, о Бож-же!- по-віль-ніш-ше… в такт… стривай… Ні, я не можу більше!!!
– То давай, ну ж-бо!..
– Я з тобою…
– Давай! Ти встигнеш ще раз!… і ще… … і ще… і ще раз!.. Ай-йяй-яй! Ш-ш-ш! Щщщщщщщщ…
– Це що, хтось трахається?
– Еге ж, у метро.
– У метро?! У відстійнику?
– Поки що ні. Вони туди доїдуть, як скінчать.
– Це надовго?
– Та ні. За годину вони вже виїдуть на кінцеву з іншого боку.
– І
– Не знаю, сам іще не слухав.
– Ну, гаразд… Хоч би коментували, чи що…
– А ти сам, коли б опинився на їхньому місці, коментував би?
– А вона гарненька?
– Приваблива… Така, знаєш… пікантна штучка… з тих, що на перший погляд видаються «неземними створіннями», які вдають, що «навіть і не пісяють»…
Те іще блядво…
– А він?
– Приємний зовні. Os umerosgue deo sіmіlіs…
«Творчий збоченець», але безпечний. Бездоганна інтуїція: об’єкт зазіхання обирає завжди просто в яблучко.
– Гапагавор зиркнув на сновиду, і з його очей посипалися на вилогу та манжети іронічні бісики.
– То що, коментував би?
– Навряд чи.
– Отож-бо й воно!
Такої судоми Еля ще ніколи не відчувала: в ній наче величезний птах бився…Gentle Gіant… Це змусило її скінчити ще раз, і ледь не знепритомніти. В цю мить потяг зупинився, і світло у вагоні згасло.
Вони водночас оговталися. Еля автоматично матюкнулася: дуже весело розшукувати навпомацки в повній темряві свій одяг! Він засміявся і потягнув Елю до себе.
– Йди сюди, я хочу тебе ще.
– Я хочу курити. І хочу знайти свій одяг. І ще мені хотілося б знати, куди ми заїхали, і як тепер вибиратимемося звідси.
Він, не випускаючи Елю, потягнувся, пошарудів рукою по підлозі. Намацав плащ. Знайшов кишеню.
Цигарки. Запальничку. Підпалив цигарку і простягнув її Елі - просто до рота. Еля затягнулася. Він - після Елі. Еля перехопила цигарку. Затягнулася смачно і глибоко.
– Слухай, тут, напевне, не можна курити.
– Напевно.
– Прошепотів він у саме еліне вушко, пестячи її пипки.
– О-о-о-о, ну ні…
– Та-а-а-ак…
– Паф-ф-ф-ні-і… - Еля випустила дим.
– Так-тааак-ки-цю-ню… бо-я-хо-чу…
Гапагавор зі сновидою прирекли вже пляшку синього коньяку (на честь синьої краватки), і докінчували пляшку червоного коньяку (на честь маловідомого серед північних урбанізаторів свята Кундаліні). Гапагавор мружився, курив скручений з пергаменту величезний джойнт і повільно випускав з рота й ніздрів попелясто-зелених димових почвар.
Сновида чемно, але щиро сміявся з пісеньки, яку мимрив Гапагавор, акомпануючи стогонам та зойкам на платівці:
Я був зе-ле-ним, коли Червону Троянду зустрів Я так закохався, що взяв та і з’їв Чер-во-ну Тройя-я-а-анду! Я гадав, що я-перший! Невдовзі у мене живіт заболів І лікар веселий мене сповістив, Що в шлунку моєму живе гробачок І купа трояндових колючок Тройя-я-а-андо, невже я - не перший?! Першим був гробачок Він не їв колючок Він прогриз серединку В пелюстках Тройя-я-а-анди-ха-ха-ха!– Ха-ха-ха! Що це за гуркіт і чоловічі голоси, Гапагаворе? Ха-ха-ха! Тройя-я-а…
– … а-а-нда… Це? Мабуть, працівники метрополітену… Будьмо?
– Будьмо!
Вони цокнулися і випили. Осушили колби до дна!
Різке світло ліхтарика вдарило Елі просто в очі.
Повз мозок майнула парочка котів, що з вереском пирскають в різні боки від струменю холодної води з відра горішньої сусідки.
Чоловіків було двоє. У спецодязі та з шахтарськими ліхтариками…
Сновида вже очманів від диму Гапагаворової цигарки. Кольорова коньячна отрута струменіла з його вух.
– Ти не пригостиш мене такою цигаркою?
– Залюбки, друже! Тримай… - Гапагавор підхопив пінцетом підпалену проскурку сухого спирту і підніс до цигарки блакитне полум’я.
– Bono anіmo sum! А ти, здається, аж пашієш pudore adductus?
– Не від сорому… Знаєш, я бачив учора на даху таку дивну руду кішку…
– У тебе на спині нічого не написано?
– Розреготався Гапагавор.
– Це лише levіtatіs est. Твою легковажність.
Я люблю котів. Магічні, загадкові, гордовиті створіння…
– Aegrotі a medіcіs sanantur! Не ображайся, я тебе чудово розумію… Vіrtus contіnentіae… -… слухай, що там відбувається? Схоже на радіобойовик, чи то пак, вестерн…
– Поки ти розповідав мені про котів, ті двоє поставили «хлопчика з обличчям і плечима бога» перед фактом, що зараз трахнуть його кобіту! А тепер він саме б’є їм обом пики.
– Справді?! Як цікаво! Цікаво, чи встиг він щось на себе натягнути, чи гамселиться з ними прямо в оголеному вигляді?
– Слухай, ти просто якийсь садист, друже!
– Ні, я просто естет. Якби він бився з ними голий, в цьому було би щось еллінське, якась давньогрецька велич, краса… Як на олімпійських іграх. Я ностальгую…
Поїзд виїхав на кінцеву зупинку з іншого боку платформи саме коли Еля встигла привести до ладу свій зовнішній вигляд. Еля майже ні про що не думала, і настільки квапилася, що жодного разу навіть не подивилася на того, хто втягнув її в усі ці пригоди. Еля забула геть усе, що було в її житті до бійки у вагоні. Еля й досі трусилася від того, що сталося, і навіть не раділа з того, що все закінчилося доб ре. Еля хотіла лише одного: щоби все, геть усе, як найшвидше закінчилося остаточно. А він принишк раптом. І мовчав. Лише підійшов і тихо став у неї за спиною. Імовірно, зібрався пригорнути Елю до себе, але прочинилися двері - й до вагону вдерся натовп.