Ексгумація міста
Шрифт:
Комп’ютер, як ревнивий гомосек, рідко випускав Міхаеля Цинкеля зі своїх обіймів, тунелів та міфів.
Каву Міша Цинкель пив просто на робочому місці, не відриваючись від монітора. Коли він запалював цигарку, а на моніторі недороблений лаєр замінювався таємничими островами і королев ства ми, населеними некромантами, єдинорогами, гідрами та іншими войовничими магічними почварами, з’являлося відчуття огиди до своєї дружини (яка, попри те, що він ніколи не телефонував з роботи додому, цілий день чекала цього дзвінка, кружляла довкола апарата, стримуючи в собі нестерпне бажання подзвонити самій) і до своєї доньки (яка триста разів на день питала у мами «коли-и-и тато прийде з роботи»,
Мішині мрії про ніжну, покірну і пристрасну, як мулатка, стриману і чутливу, мов японка, хижу, як негритянка і пишну, наче кустодіївська «руская баба», коханку, вилітали повз скроні Ірини Володимирівни отруєними стрілами просто у вікно. Зі швидкістю ядерних боєголівок. Губилися десь у параної та смогові місцевого неба, завчасно налаштовані на відсутність цілі, яку треба уразити. Влу - чи - ти…
Вру - чи - ти обрізаний скіпетр - мішені, яка здатна засмоктати тиранозавра і виплюнути назад його неушкоджений скелет.
– Через півгодини найбільша за останні десять років магнітна буря сягне свого піку, - сказала Ірина Володимирівна крізь повний рот висмоктаного чаєм лимону.
Гнесь дивився у вікно - на протилежному будинку висів величезний біґборд з кока-колою і сольним виступом Яловичої Вирізки «Я - твоя», що невиразно нагадував розчавлену пляшку кетчупа.
Міхаель ніяк не відреагував, бо саме піднімав шасі, себто був на тій межі зльоту, яка вже не залишає жодних сумнівів щодо перемоги.
– А особливо уважними треба бути Риболіям, Стрілорогам і Дівукам, - продовжувала колупати репліками Мішину потилицю Ірина Володимирівна.
– Ця ваша астролябія, чи астроблядія, чи як її там, - повна хуйня, Ірино Володимирівно, - озвався Гнесь, - я не вірю, що людині може, наприклад, поталанити сьогодні лише через те, що вона не належить до знаку Сракохряків, а завтра, приміром… ту саму людину заарештують просто у метро лише тому, що вона народилася під знаком Амбістоми… - Іро, будь ласка, зроби мені чаю, - раптом пролунав до Ірини Володимирівни Цинкель, а його очі були схожі в цю мить на щойновивержену сперму, - якщо вам не важко, - додав він, і лагідно посміхнувся в слід отруєній стрілі, що пройшла крізь шибу, мов кульова блискавка.
Гнесь озирнувся і з огидою подивився на Ірині вуха, наповнені кетчупом. Ірина Володимирівна раптом перетворилася на петарду (півроку безплідних чекань, півроку споглядання Мішиної спини, півроку!
– після тієї пиятики на Восьме березня, коли геть нетямущиий Цинкель поставив її раком між кошиком для сміття і офісним стільцем, і виїбав так, як це вміють лише обрізані євреї…). Петарда готова була вибухнути просто зараз, просто не дожувавши цитрини, просто в труси - лише смикни за мотузку тампакс… Але «дякую» Цинкель вимовив тим самим тоном, яким півроку тому блював на спину і зачіску Ірини Володимирівни, - і мельхіоровий кулон загойдався у гніві й розпачі.
____________________
Чимдуж лечу Узвозом, підхоплена каламутним потоком травневої зливи - стискаю у жмені кольорові скельця, - розбитий твій образ - що до крові впиваються у лінію життя та Венерин горб. Моя рука схожа на розібраний допитливими дітлахами калейдоскоп. Серце на гойдалці.
З боків проносяться фіранкові поезії прочинених щиро назустріч травневим хмарам шибок. Ця вулиця - немов прадавній фоліант, - гортаю похапцем стіни будинків й брам. В долонях дахів - падучі зірки неначе вервиця. Вночі. А удень - погляди звідусіль, ніби мухи на голках…
ВАЛЬКІРІЯ З ПЕЧЕРИ
ПОПЕРЕДНІХ УМОВ
Кава з тарганами. Пиво з недопалками. Безсонне комп’ютерне око…
Різьбяр з галюцинацій параноїдальної гарячки ворогів щойно закінчив надзвичайно делікатну роботу. Робота вимагала неабиякої концентрації уваги потаємних фасеток третього ока, надзвичайної зосередженості й злагодженості в роботі всіх без винятку… а надто - острівців Лангенгарса. Різьбяр Гапагавор задоволено відкинувся в медитативному кріслі. Тепер він міг більше ніколи не дивитися на свій витвір, і ця обставина тішила його печінку.
Тільки уявити! Посередня, кондова, поширена серед різноманітних верств населення планети галюцинація завдяки його геніальній наполегливості перетворилася на справжнє параноїдальне диво!
Гапагавор навпомацки загорнув те, що нагадувало вишукано вирізьблені з дерева та цегли сполучені посудини, в свою улюблену оксамитову краватку, яку він навмисне почепив у вірному передчутті закінчення шедевру. З посмішкою відмітив про себе, що, пересуваючись обережно, - з рукою, простягнутою якнайдалі від закрученої на сто вісімдесят градусів голови з міцно заплющеними очима, і якнайближче до балкон, - він схожий на свого сусіда - сновиду. Так він дійшов до прочинених дверей балкону, і щосили викинув грудку густосинього оксамиту на вулицю. Разом з рукою, але мистецтво ж вимагає жертввввввввв!..