Ексгумація міста
Шрифт:
– О спелеологія - це серйозно! Крейза! Стільки причандалля, що сам чорт не розбере коли і як вони встигають його використати і взагалі дотягти його до своїх печер!
Повз суне віз о двох конях. З возу приязно си гналізують люди у валянках, мовляв, сідайте, підкинемо!
– О супер! Треба спитати чи не підвезуть на своєму надшвидкісному пепеладзе до Умані чи до Білої Церкви!
Віз повільно мікшується з небокраєм. По той бік шосе оживають декорації до того незворушної мирної техніки. Шоу Просапних Механізмів. Проорювання мозкових доріжок. Ланка тракторів
До кожного грифа прив’язана бомба Грифи високо в небі летять Віджахують дельтаплани наци З повними баками ефедрину - Торжество Шостого Рейха…
Це схоже на воєнний парад. Даішне бунгало складає останню молитву й офірує першій-ліпшій соплі марки «Жигулі» останній штраф. Парад триває. Зараз пройде колона даішників - спецназ-зтого-світу імені Техаської Зебри. За ними - колона детепешників імені Ордена Гіпсової Пов’язки.
Колону замикають ноші з коматозними - віртуальна десантна рота імені третього реанімаційного відді лення місцевої лікарні швидкої допомоги №1.
Пересічні громадяни їх ще звуть «Труна з коліщатами». Погойдуються на списоподібних штативах пляшки з глюкозою та фізрозчином. Прозорі мацаки крапельниць присмокталися до вен й ссуть жертовну кров воїнів. Штативи з крапельницями, немов хоругви, урочисто несуть порцелянові медсестри.
– До Білої підвезуть!
– Мерщій! Речі хапай!…Уфф, доброго ранку.
Водій похмурий і мовчазний.
– До Білої!..
– Заспокійся, я чула. Грошей вимагатиме, паршивий жигуль… Я ж тобі казала, що це народна прикмета: тільки-но запалиш цигарку, з’являється транспорт, хоч тролейбус, хоч трамвай. За містом теж діє. І завжди така жаба душить за ту цигарку!
Втім, це моя особиста жертва Шляхобогу. Ти ж не куриш.
– А ми що, йому не заплатимо?!
– пошепки на вухо, і очі як у нажаханого лемура, який зненацька похлинувся авокадо (чи що вони там їдять, лемури).
– Ти вчора народився чи сьогодні вранці?
Придбав би собі квитка на потяг «Київ-Одеса» і сидів би три доби на морському бережку голодний і тверезий. І у поролонових вухах, якби розчулені одесити подарували на згадку про 1 квітня!
– Ну, я думав, це як розвага, спорт…
– Ні фіга собі спорт! Їхати приміром до Криму на місяць як мінімум з однісіньким заклеєним жувальною ґумкою баксом і двома пакетиками перлового супу! Це, сонце, романтичні будні. Стиль життя, але дещо тої… нав’язаний самим життям.
– Все одно незручно якось.
– Минеться. Бачили очі, що купували. Щоправда, його, мабуть твій туристський вигляд збив з пантелику. До речі, ще одна перевага драйвера над соплею: нема морально-етичних дилем, совість не мучить, не страшно, що поб’ють, бо драйвера знають хто ми, роуді, і коли вже беруть, то, будь певен, знають, що роблять. Які тут гроші! Швидше за все ще й самі тебе нагодують.
Під Білою Церквою все, що не було забетоновано чи заасфальтовано, променилося Мать-і-Мачухою.
Одна пухнаста квітка потрапила до ксивника, - в гербарій вписок і телефонів.
– Jesus Chrіst! Як це ти примудрився таке застопити?! Тебе сприймають як мандрівного лауреата фестивалю бардівської пісні, факт!
Краплеподібний сталевосиній мікроавтобус зливався з повітрям. За попелястими лінзами вікон мерехтіла зелено-жовто-сіро-теракотово-блакитна смуга, розкраяна білою навпіл. Металевими плямами всмоктувалися-і-миттєво-вилітали-з-простору стрічні авта. Віртуальна поїздочка, крутіша за вакуумну систему «Кетамін - Реланіум». Лишилося почуття сексуального задоволення.
Криве Озеро. Крижаний вітер місить похмуре бляшано-зелене довкілля. На узбіччі - фанерна цюпка літнього знестекленого ганделика. Шосе безрадісне і безнадійно порожнє.
– Пропоную сховатися від вітру всередині цієї катеринки і попоїсти.
– А раптом буде щось їхати?
– То поїде собі. Наш драйвер нас знайде.
Середина цього обтрісканого пуделка скидається на мушлю равлика, чий хазяїн - павлик - давно врізав дуба. Лише на стінах і перетинках зосталися шпалероподібні сухі сірі клапті його драглистого тіла й мерзлий слиз по кутках. Олекса готується до трапези мов справжній професійний кришнаїттурист. У нього є навіть термос із ясминовим чаєм!
Раптом стає так затишно і тепло від випитого та з’їденого (а ще від похмурого краєвиду в облямівці вікна - контрапунктом до випитого та з’їденого), що геть зникає бажання виходити на трасу, тримати підняту руку з відчепіреним великим пальцем, кудись їхати. Ліниво теревені правляться…
Богом забута халупа і вітер… Free Love видавався би зовсім нормальним, цілком доречним, і, навіть, логічним… Зась, читачу! Не було полунички! І для підживлення фабули твору сексу не буде, тут - сексу немає. Правда - спочинок простий в халабуді, з якої дах щохвилини зриває… …вітер…
– Поглянь, якісь гіпі на трасі.
– Де?
– Оно біля самого роздоріжжя, з нашого боку…
– Вау!!! Це ж Ані з Евою! Агов! Піпл! Гей!!!
– Не випади! …
– Ані! Ево! Супер! Залазьте! Це Олекса. Їсти!
– Маза!
– врівноважено констатує Ева і починає виставляти на стіл (тут навіть стіл є!) портвейн.
– Ми перед дилемою постали: витратити нааскані* гроші на портвейн чи на їжу… - Ева відсуває торбу, сідає, садить на коліна Ані, яка з повним ротом вижовує якісь патетичні зауваження, садить гітару на коліна Ані.
– Ніштяк!
Пляшка №1 вірменського пішла колом:
– Буль!
– Буль!
– Бууууль!.. Ех, братушкі і сєстрьонкі, це просто свято якесь (буль)!
– Горло пляшці не відкуси!
– Што ти, дорогая, ето ти у нас мін’єтчіца, а я єсть факір і шпагоглотатєль. А з пляшечок я лише земну кров висмоктую! Життєдайна рідина! Причастімося, брати і сестри, бєз нужди, а только ліш для оттяга, і обломіцца нам! Сподіваюся всі тут стерильні на предмет інфекційних захворювань, поширюваних вустами, зубами, язиками, а швидше - слиною…