Експансія-I

Семенов Юлиан Семенович

— Тим паче. А як звати хазяїна аеродрому в Асулі?

— Під Асулем. Кілометрів п'ятнадцять, не долітаючи до міста. Я не знаю, як його звати. Зайві знання обтяжують. Хочу жити спокійно. Перечекаю важкі часи, назбираю грошей і повернуся до Німеччини.

— Коли ж це?

— Думаю, років через два всіх солдатів проситимуть повернутися.

— Невже? Та ви оптиміст! Аж завидки беруть. Молодець. Буду радий, якщо ви не помилитеся в розрахунках.

Фріц знов усміхнувся своєю лагідною усмішкою, такою дивною на його обличчі:

— Так недаремно ж я тут літаю…

Чоловік, який зустрів

Мюллера на зеленому полі аеродрому біля невеликого будиночка радіостанції, побудованого зовсім по-баварському, з мореними колодками, що держали каркас, був штандартенфюрер професор Віллі Курт Танк, шеф конструкторського бюро «Фокке-Вульф»; вони були знайомі з літа сорок третього, коли Мюллер приїхав на озеро Констанц, де розміщалася штаб-квартира фірми, щоб обговорити з Танком можливість використання в роботі кількох французьких і чеських інженерів, заарештованих гестапо за участь в Опорі, які перебували в концентраційних таборах рейху.

Домовилися, що інженерів використають за призначенням, на певний строк, не більше року, потім їх треба ліквідувати, аби не було витоку інформації.

Танк тоді сказав: «Мені одразу буде ясно, хто на що здатен; тих, які не мають ідей, можна ліквідувати відразу ж, місяць, найбільше два — цілком достатній строк, щоб з'ясувати їхній потенціал. А до талановитих треба ставитися по-хазяйськи; давайте подумаємо, як можна обернути їх у нашу віру».

… Танк підняв руку в нацистському вітанні; Мюллер, відчувши в душі співучу радість, обняв його; вони постояли нерухомо, завмерши; Танк витер очі долонею, кивнув на будиночок радіостанції:

— Там накритий стіл, Рікардо…

— Спасибі… Як мені називати вас?

— Доктор Матієс. Я головний інженер заводу військової авіації в Кордові. Цілком легальний, прилетів, щоб засвідчити вам мою повагу й розповісти дещо.

Стіл в особнячку був накритий на дві персони: ковбаси, німецьке пиво, смажене м'ясо, шинка холодного копчення, багато зелені, фрукти.

Пілота, сказав Танк, нагодують у будинку; він належить Людовіго Фрьойде, мабуть, вам знайоме це ім'я, його десантували сюди в тридцять п'ятому, тепер він аргентінський громадянин, очолює партійну організацію центру території.

За обідом Танк розповів, що навколо нього вже об'єднано штаб теоретиків:

— Авіабудівники, фізики, розраховувачі — всі вони живуть у Кордові, працюють на нашому заводі; охорона аргентінська, іноземців не підпускають, американський посол Браден просив Перона влаштувати екскурсію на наше підприємство, полковник відмовив. Звичайно, скандал, галас, але ж це — край світу, сюди не дотягнешся… В особливому конструкторському бюро я зібрав Пауля Клайнеса, Еріка Вернера, Йорга Ньоумана, Реймара Хортена, Отто Берепса, Ернста Шлоттера… Ви зустрічали їх у мене, на «Фокке-Вульфі» і в Прнемюнді, у Вернера фон Брауна. Частина людей, які працювали з в'язнями, змушені взяти тутешні імена — Алваро Унеццо, Енріке Веласко, гарно звучить, правда? Отже, справа тепер за вами, політиками…

Мюллер повільно поклав виделку, не донісши до рота, нахмурився; вперше у житті його назвали політиком; вів не одразу збагнув, що слово це було звернене до нього, віднині він, Мюллер, не хтось там, а політик!

— А чогось міцнішого за пиво у вас немає? — спитав він.

— Звичайно, є, просто я думав, що в польоті може бовтати, і не почастував…

Танк підвівся, відчинив дерев'яну шафочку, такі самі стоять

в альпійських селах, приніс корн, налив Мюллерові маленьку чарочку, трошки хлюпнув і собі; він не п'є, здається, в нього хвора печінка, згадав Мюллер, він і в Німеччині не пив, я помітив, як він тоді замість айнціана [4] попивав мінеральну воду, причому робив це досить спритно; те, що Танк пив воду, змусило тоді Мюллера поставити в його квартирі апаратуру прослухування й приставити найдовіренішу агентуру; справжній наці не може не пити, це неприродно — уникати алкоголю; але через два тижні надійшло повідомлення про те, що професор справді хворий і Гіммлер особисто двічі посилав його — на прохання Герін-га — до Швейцарії, у шлункову клініку доктора Райнбауера.

4

Айнціан (або енціан) — горілка, настояна на гірському зіллі тирличі.

— Налийте-но мені більше, — попросив Мюллер. — Я хочу випити за вас. Спасибі, професоре. А самі — не пийте, не треба, я ж пригадую, що хворієте на печінку…

— Точніше сказати — хворів, групенфюрер…

При слові «групенфюрер» Мюллер мимоволі оглянувся і враз відчув, що Танк зрозумів — боїться; нічого собі політик; а втім, і програш треба доводити до абсолюту; тільки не брехати; страх — природний стан вигнанця, от брехня — кінець будь-якій справі.

— Помітили, яким я тут став боягузом? — посміхнувся він. — Боюся власної тіні, сором і ганьба.

— Це відбувається з усіма, — відповів Танк, і Мюллер подумав, що він повівся правильно, всяка інша реакція з його боку могла б виявитися програшною. — Коли до нас прибув полковник Рудель — а ви знаєте, яка це мужня людина, — то й він через кожні десять хвилин підходив до вікна, аби впевнитися, що він у безпеці. Це минеться. В мене це минуло за місяць.

— Коли ви прибули сюди?

— В кінці березня… Ні, ні, я дістав санкцію рейхсмаршала на виїзд з найціннішими архівами. Я вивіз із собою частину матеріалів по ФАУ, креслення нового бомбардувальника, документацію про засоби наведення… ІТТ гарантувала мій переїзд до Швейцарії, а там уже все було заздалегідь влаштовано.

— Ви й тут контактуєте з ІТТ?

— Ні. Поки що утримуюсь. Усе-таки Перон надійніший, як-не-як — він тут Лідер, його гасла багато в чому близькі до наших. Звичайно, трохи дивно виглядає його терпимість до єврейського й слов'янського питань, тут же багато сербів, хорватів, українців, росіян, євреїв…

— І за ці місяці, — хмикнув Мюллер, — ви вилікували печінку?

— Уявіть собі — це так. Мабуть, раніше всі ми жили на нервах… Усі хвороби бувають від нервів… А тут у мене штат надійних колег, ми живемо душа в душу…

Мюллер знов усміхнувся:

— Нема гестапо, не викликають у партійну канцелярію, не треба писати звіти в штаб люфтваффе, нема потреби проводити щотижневі читання «Фолькішер беобахтер» із співробітниками… Чи не так?

— Ах, завжди ви жартуєте, — відповів Танк, і Мюллер зрадів, що взяв реванш: тепер професор злякався, обличчя його на мить стало розгубленим, якимось безформним, як у боксера, котрий поплив після добрячого удару.

— За вас, професоре. За те, що ви зберігаєте в серці ідеї нашого братства. Спасибі!