Еліксир життя
Шрифт:
В одному зі складів ми виявили довжелезний ряд контейнерів з насінням різноманітних рослин. Якщо судити з написів, тут представлені майже всі рослини Землі — від редиски до сагової пальми. Тут я складаю зброю: мої знання в цій галузі вичерпуються кількома десятками назв.
Знайшли склад готового одягу й взуття, там же виявили швейну машину та великий запас тканин і шкіри. О, професор був передбачливий!
До приміщення з написом “Регенерація води та повітря” ми потрапити не змогли, двері замикав такий же шифрований
День сьомий.
Цю ніч всі спали як убиті. А зранку взялися за господарські справи: вивчали кухню, вчилися програмувати кібер-кухаря.
Пишу “ніч”, “ранок” тільки за звичкою. Хронометр на табло кают-компанії точнісіньким чином відлічує секунда по секунді, хвилину по хвилині. Через кожні двадцять чотири години на ньому з’являється шість нулів — “000000”, — отже, почався новий день.
Будні
День десятий.
Наш немудрящий побут поступово налагоджується. Розташувалися ми в двох каютах: в одній я з Мартіном, а в другій Марія, Сабіна та Джек. Я хотів забрати малого до себе, але він заперечив:
— Не хочу з вами жити, житиму з дівчатами.
— Але ж ти — мужчина?
— Я ще малий мужчина, а коли виросту, то житиму в окремій каюті.
День починаємо з умивання — точніше, розтираємось мокрим рушником: воду ми економимо, хоч я й не певний, що це необхідно, бо в нас є регенераційна рівновага.
Після сніданку йдемо до бібліотеки. Джек, Марія та Сабіна залюбки дивляться всілякі мультфільми, а ми з Мартіном граємо в шахи або читаємо. Потім — обід, знову бібліотека, вечеря і сон.
День дванадцятий. Джек швидко розвивається, стає набагато допитливішим. Учора відбулась така розмова:
— Дядю Роб, а чому Сабіна бреше, що ми летимо?
— Ми справді летимо.
— А чому ж, коли ми з мамою летіли літаком, дуже гуркотіло і хилитало, а тут нічого цього немає?.. Бреше Сабіна — стоїмо на місці!
Сьогодні:
— Дядю Роб, а куди ми летимо?
— Далеко, друже! Шукати нову Землю…
— А навіщо?
Хотів би я сам знати, навіщо!
— Будемо там жити. Побудуємо хатину в лісі, насадимо горoд. Ми з Мартіном оратимемо землю отим трактором, що ти його бачив, а Марія з Сабіною хазяйнуватимуть… А ще треба буде ходити в ліс по дрова… Підеш?
— А вовки там будуть?
День п’ятнадцятий.
Сьогодні Джек розплакався в бібліотеці: “Де моя мама?.. Я хочу до мами!”
Я взяв його собі на коліна, довго втішав. Аби він заспокоївся, я сказав, що його мама незабаром нас наздожене, а за тата буду йому я. Він страшенно зрадів:
— Сабіно! Сабіно! Ти чуєш — тепер дядя Роб буде моїм татом! Тато Роб! Тато Роб! — малий кинувся мене обіймати.
— Якщо
У мене аж сльози на очі навернулися: бідолашні діти!
Мартін посміхався, дивлячись на бурхливу радість малят, Марія, як завжди, була незворушна.
З годину, а то й більше, Джек гасав та вистрибував, а потім стомився, заліз мені на коліна і знову заплакав:
— Тату Роб, я хочу на сонце, я хочу на травичку, я хочу до річки!.. Тату Роб, годі вже летіти!
Ну, що я міг йому відповісти?
Зараз вони всі вже сплять, а я сиджу і думаю про те, що до нас нишком підповзає найстрашніший ворог — нудьга. Уже й мультики дітям остобісіли, а Мартінові активна діяльність просто необхідна, адже його організм бурхливо розвивається. Крім того, ми живемо в світі дуже малої сили штучного тяжіння, витрачаючи мізерно малу кількість енергії. Якщо так триватиме й далі, наші м’язи атрофуються, і коли ми й досягнемо якоїсь планети, то не зможемо на ній існувати: нас розчавить вага власних тіл.
З цього був єдиний порятунок: щодня займатися спортом, бо гра не давала потрібного навантаження.
Але стривай: який спорт можливий в світі малого тяжіння?!. Стрибки в висоту? Так тут навіть Джек стрибає аж до стелі — вище не стрибнеш!.. Важка атлетика? Так навіть Джек у наших умовах піднімає двопудову гирю, немов яблуко…
А, згадав! Коли я вчився плавати, тренер змушував мене розтягувати гумові стрічки, аби розвинути м’язи. Отже, треба пошукати серед медичного обладнання, там мають бути гумові бинти.
З завтрашнього дня беремося до праці. Годі нудьгувати й лінуватися!
День двадцятий.
День починається з зарядки. Мартін таки знайшов гумові еспандери, їх причепили до скоб у коридорі, і всі, навіть Джек, виконують повний комплекс вправ. О, не легка це справа — в перші дні в мене болів кожен м’яз! Але самопочуття враз поліпшилося.
Ми з Мартіном демонтували тридцять амортизаційних камер, — досить з нас шістьох, — і цим вивільнили величезне приміщення для спортивних ігор. “Чоловіки” (включно до Джека) нині захоплюються настільним тенісом, “жінки” — Марія та Сабіна — гімнастикою.
Після сніданку починається навчання. На жаль, кіб-вихователь вийшов з ладу, як тільки його ввімкнули (я ж казав професорові, що кіби фірми “Даймон” — не надійні!), тому всі функції вчителя виконую я.
Джек ще малий, він у “шкільні години” що-небудь малює. Я ж не відходжу від дівчаток. Хоч Марія старша за Сабіну, рівень їхніх знань приблизно однаковий, — якщо мати на увазі шкільну премудрість, а не життєвий досвід, звичайно: досвіду в Марії вистачить на двох міських дівчаток її віку, Дивує мене професор Мандер: не потурбувався навчити служницю хоча б читати!