Елементарні частинки

Уельбек Мішель

15 серпня вранці він устав, вийшов з помешкання, сподіваючись у душі, що на вулицях у цей час небагато народу; майже так воно й було. Він зробив кілька нотаток, до яких він повернеться років за десять, коли прийде час готувати свою найважливішу працю «Пролегомени до бездоганної реплікації».

Тим часом Брюно привіз сина до своєї колишньої дружини. Він відчував себе вимученим і пригніченим. Анна поверталася з експедиції агенції «Нувель фронтьєр» чи то на острів Пасхи, чи то в Бенін, він достеменно не пам’ятає; мабуть, вона знайшла собі подруг, обмінялась адресами — вони ще зустрінуться два–три рази, доки не набридне; але з чоловіками вона не зустрічалась — у Брюно виникло таке враження, ніби вона цілком відмовилась од усього, що було пов’язане з чоловіками. Анна відвела його вбік на кілька хвилин, вона хотіла знати, «як усе пройшло». Він відповів: «Добре», вдавшись до того спокійного впевненого тону, який подобається жінкам; проте з іронією додав: «А втім, Віктор

багато дивився телевізор». Без цигарки він швидко став почуватися ніяково: відколи Анна кинула палити, вона не виносила, щоб хтось курив у її присутності. Гніздечко було умебльоване зі смаком. Він знав, що коли треба буде йти, він відчує глибокий жаль, знову замислиться, що слід зробити, щоб змінити хід речей, швидко поцілує Віктора, потім піде геть. От і все: так закінчиться його відпустка, яку він провів із сином.

Фактично ці два тижні були справжньою мукою. Розтягнувшись на своєму матраці, поставивши пляшку бурбону на відстані витягнутої руки, Брюно чув звуки, які його син видавав у сусідній кімнаті: як той, попісявши, спускає воду, як клацає пульт дистанційного керування. Сам того не усвідомлюючи, він, так само, як і його зведений брат, одночасно — і також годинами — тупо дивився на труби парового опалення. Віктор лежав у вітальні на ліжку–канапі; він дивився телевізор по п’ятнадцять годин на добу. Вранці, коли Брюно прокидався, вже був уключений канал «М6», по якому йшли мультики. Щоб потужний звук нікому не заважав, Віктор надягав навушники. Він не був грубіяном, не намагався завдавати прикрощів; але їм з батьком було нічого сказати одне одному. Двічі на день Брюно розігрівав готові страви; вони їли, сидячи один проти одного, майже в цілковитій тиші.

Як вони дійшли до цього? Вікторові лише кілька місяців тому виповнилося тринадцять. Лише якихось кілька років тому він малював і показував свої малюнки батькові. Він перемальовував персонажів коміксів Марвела: там були Фаталіс, Фантастікус, Фараон майбутнього, він зображував їх у неймовірних ситуаціях. Час від часу вони гралися в «Тисячу віх» або йшли недільного ранку до Лувру. До дня народження Брюно Віктор — йому тоді було десять — величезними різнокольоровими літерами вивів на лініяному аркуші: ТАТО Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ. Тепер з цим покінчено. І Брюно знав, що дедалі буде гірше: від взаємної привітності вони перейдуть до ненависті. Що згодом за два роки син почне пробувати гуляти з дівчатами його віку; Брюно й сам жадатиме цих п’ятнадцятирічних дівчат. Наближався час суперництва, стану, властивого чоловікам. Вони були наче звірі, що б’ються в одній клітці на ім’я час.

Повертаючись додому, Брюно купив у арабського бакалійника дві пляшки анісового лікеру; потім, перед тим як надудлитися до чортиків, подзвонив братові, щоб домовитися про зустріч на завтра. Коли він прийшов до Мішеля, той після свого голодного періоду переживав раптовий напад дикого апетиту, пожираючи шматок за шматком італійську ковбасу, великими склянками запиваючи її вином. «Накладай собі, пригощайся», — незрозуміло буркнув він. Брюно здавалося, що той його майже не чує. То було схоже на розмову з психіатром або навіть зі стіною. Одначе він розповідав далі:

— Кілька років поспіль мій син тягнувся до мене, він хотів моєї любові; я був у депресії, незадоволений життям, я відштовхував його, очікуючи на кращі часи. Тоді я не розумів, як швидко минуть ці роки. Дитина від семи до дванадцяти — чудове створіння, миле, розумне, відкрите. Вона живе у повній гармонії з розумом і живе з радістю. Вона сповнена любові, і її задовольняє та любов, яку інші готові дати їй. Потім усе псується. Усе змінюється на гірше, і виправити це неможливо.

Мішель з’їв два останніх шматки ковбаси, знову налив собі склянку вина. Його руки трусилися. Брюно вів далі:

— Важко собі уявити більш дурну, агресивну, нестерпну та злісну істоту, ніж підліток, насамперед якщо його оточують хлопці його віку. Підліток — це монстр, помножений на бовдура, його конформізм майже неймовірний; підліток являє собою продукт раптової та шкідливої (до того ж непередбачуваної, якщо виходити з характеру дитини) кристалізації всього найгіршого, що є в людині. І як після цього сумніватися, що сексуальність є абсолютним лихом? Як люди терплять необхідність жити під одним дахом з підлітком? Моя теза полягає в тому, що це їм вдається лише тому, що їх власне життя зовсім порожнє; втім, моє життя теж порожнє, але мені це не вдається. Хай там як, але всі брешуть, до того ж доходять у своїй брехні до гротеску. Вони розлучаються, але залишаються добрими друзями. Беруть сина до себе кожного другого вихідного — це ж огидно. Повна і цілковита гидота. Насправді чоловіки ніколи не цікавляться своїми дітьми, ніколи не відчувають до них любові, чоловіки взагалі нездатні відчувати любов, це почуття їм дуже далеке. Що вони добре знають, так це хтивість, статевий потяг, що доходить до грубого тваринного почуття і суперництва між самцями; потім, набагато пізніше, вже перебуваючи у шлюбі, вони коли–не–коли можуть відчути певну вдячність до своєї дружини — за те, що вона подарувала їм дітей, вправно веде домашнє господарство,

виявила себе гарною кухаркою та гарною коханкою; тоді чоловік отримує насолоду, перебуваючи з нею в одному ліжку. Мабуть, не цього прагнуть жінки, мабуть, це якесь непорозуміння, але ж це знов-таки почуття, що може бути сильним; і навіть, коли чоловіки зазнають збудження, втім, нетривалого, поплескуючи час од часу якийсь маленький зад, вони вже практично не можуть жити без своєї дружини, і якщо, на жаль, її раптом не стане, вони починають пити і швидко помирають, зазвичай упродовж кількох місяців. Що ж до дітей, то раніше вони були потрібні, щоб стати спадкоємцями багатства, суспільних та родинних традицій. Певна річ, це стосувалося передусім родовитих сімейств, але те ж саме можна сказати про комерсантів, селян, ремісників — тобто фактично про всі верстви населення. Сьогодні ж усе це вже не суттєво: я живу на зарплатню, в мене немає багатства, я нічого не можу залишити синові у спадок. У мене немає й ремесла, якому я міг би навчити його, я навіть не знаю, чим у майбутньому він зможе зайнятися; правила, за якими я жив, не являють для нього якоїсь цінності, він житиме в іншому світі. Прийняти ідеологію нескінченних змін означає визнати, що життя людини строго обмежується її індивідуальним буттям, а минулі й майбутні покоління нічого для неї вже не означають. Ось так тепер ми й живемо. Чоловікові не треба сьогодні заводити дитину. Для жінок все інакше, адже вони й далі мають потребу в істоті, яку можна любити, це непотрібно і ніколи не було потрібно чоловікам. Було б невірним вважати, що чоловіки схильні няньчитися з дітьми, гратися з ними, пестити їх. Можна скільки завгодно стверджувати зворотне, але це все одно залишиться брехнею. Тільки–но людина розлучається, пориває родинні зв’язки, будь- які стосунки з дітьми одразу втрачають сенс. Дитина — це підступна пастка; це — ворог, якого ти маєш утримувати і який переживе тебе.

Мішель підвівся, пішов на кухню, щоб налити собі склянку води. Перед його очима пливли різнобарвні кола, його нудило.

Перш за все він мав упоратися з тремтінням рук. Брюно мав рацію, батьківська любов — брехня, фікція. Брехня корисна, подумав він, якщо вона дозволяє перетворити реальність; але якщо це перетворення не вдалося, тоді лишаються лише брехня, гіркота і сором.

Він повернувся до кімнати. Брюно скрючився в кріслі: навіть якби він був мертвий, він би не зміг сидіти й далі нерухомо. Вежі будівель поринали у ніч; після ще одного пекельного дня температура ставала більш терпимою. Раптом Мішель помітив порожню клітку, в якій кілька років прожила його канарка; слід її викинути, заводити нового птаха він не збирався. Мимохідь він згадав сусідку з будинку навпроти, редакторку «Двадцяти років»; він не бачив її кілька місяців, мабуть, вона переїхала. Він спробував зосередитися на своїх руках, відзначив, що тремтіння трохи вгамувалося. Брюно, як і раніше, не ворушився; мовчання тривало ще кілька хвилин.

12

— Я зустрів Анну у 1981–му, — зітхнувши, провадив далі Брюно. — Вона не була такою вже вродливою, але мені набридла самотня мастурбація. До того ж у неї були великі груди. Мені завжди подобалися великі груди… — Він знову протяжливо зітхнув. — Моя протестантська грудаста буржуа… — на превеликий подив Мішеля, його очі наповнилися сльозами. — Потім її груди відвисли, і наш шлюб теж дав тріщину. Я похерив її життя, пустив на вітер. Ось що я ніколи не зможу забути: я похерив життя цієї жінки. В тебе ще лишилося трохи вина?

Мішель пішов на кухню за пляшкою. Все це було дещо занадто, він знав, що Брюно відвідував психіатра, а потім кинув це. Адже фактично людина завжди шукає способу полегшити свої страждання. Мука сповіді здається менш тяжкою, от людина і сповідається; а потім замовкає, здається, залишається на самоті. Якщо Брюно знову відчув потребу повернутися до своєї життєвої катастрофи, це означає, що, мабуть, у нього з’явилася надія, можливість нової спроби; мабуть, це гарний знак.

Не те щоб вона була потворною, — вів далі Брюно, — але її обличчя було так собі, без витонченості. В неї ніколи не було тієї витонченості, того сіяння, що подекуди можна побачити в обличчях молоденьких дівчат. Зі своїми товстуватими ногами вона навіть подумати не могла, щоб надягти міні–спідницю; але я навчив її носити дуже короткі блузки та ходити без ліфчика; це дуже збуджує, коли під блузкою чітко вимальовуються великі груди. Спочатку її це дещо бентежило, але врешті–решт вона погодилася; вона не розумілася на еротиці, білизні, в неї не було досвіду. А втім, що я тобі все це торочу, ти ж, здається, знав її?

— Я був на твоєму весіллі….

Авжеж, і справді, — розгублено, на межі з отупінням погодився Брюно. — Пам’ятаю, тоді я дуже здивувався, що ти приїхав. Мені здавалося, ти не бажаєш більше спілкуватися зі мною.

— Я й не бажав спілкуватися з тобою.

У цю мить Мішель знову замислився, розмірковуючи, що насправді могло спонукати його приїхати на цю нудну церемонію. Він згадав храм у Неї, залу з майже голими стінами, гнітюче сувору, більш ніж наполовину заповнену натовпом багатіїв, які дотримувалися зовнішньої скромності: батько нареченої займався фінансами.